Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 6

• Предыдущая
• 6/51
• Следующая

Ланка Зіни Круглової залишилася в таборі по господарству.

Решта дітей на чолі з Мишком і Славиком вирушили в село.

Село розкинулося під горою, на самому березі річки. Рублені хати, вкриті тесом і соломою, тяглися вздовж широкої довгої вулиці. Двори були обсаджені вербами. Будинки багатіїв були двоповерхові, на червоному цегляному фундаменті, а будинок куркуля Єрофєєва був весь вимурований із цегли. Високі, могутні дуби по два-три дерева там і сям виділялись острівцями. Біля нових зрубів, викладених із свіжообтесаних колод, валялися на землі жовтуваті стружки.

Під звуки горна загін промарширував вулицею і зупинився біля сільради. За нею виднівся довгий порожній сарай. Це й був майбутній клуб.

Звуки сурми і вигляд загону, який крокував по селу, привабили сільських хлопчиків і дівчаток, — вони збігалися з усіх боків. Старші підходили ближче, малюки стояли віддалік: засунувши пальці в рот і вирячивши очі, вони дивилися на піонерів, хоча бачили їх уже не вперше.

Але чомусь не було Жердяя.

— Чого ж це ви ялинки для клубу не запасли? — спитав Мишко.

— Пішли ми вранці в ліс, а він як заверещить, як застрекотить! — відповів маленький чорнявий хлопчина на прізвисько «Муха».

— Хто — він?

— Відомо… Лісовик…

Піонери засміялись.

Муха боязко озирнувся на всі боки:

— А ви не смійтесь. Гріх сміятися.

Кит, якому цього разу не вдалося лишитись на кухні, сказав:

— Дрова, хмиз, гриби ви либонь збираєте, не боїтесь.

Муха хитнув головою:

— То інша справа. Тоді лісовик мовчить, не сердиться. А для клубу, бачиш, не дає, не дозволяє.

— І без лісовика обійдемося, — сказав Мишко. — Славко, біжи із своєю ланкою по ялинку, а ми тут займемося книжками.

Біля книжок поралися довго. Одні діти принесли прочитані, другі побігли по книжки додому, треті просили, щоб їм видали нові, а старі вони потім повернуть. Ще довше вибирали книжки. Кожен розглядав свою, потім ту, що взяв сусід. І, звичайно ж, сусідова подобалася більше. Книжки з малюнками брали охоче, а від антирелігійних відмовлялися: «Мати побачить — викине».

Підійшли ще двоє хлопчиків. Один товстий, мордатий, ніс кнопкою — Сенько, син куркуля Єрофєєва. Другий шістнадцятирічний, високий, дурнуватий — Якимко-бельбас, хоч і син бідняка, але вірний друг і лакуза Сенька Єрофєєва.

— А! — закричав Сенько. — Піонери юні, голови чавунні, самі олов'яні, чорти окаянні!.. Це що? — Він видер у однієї з дівчаток книжку. — Знову проти бога? — Потім з підлесливою і разом з тим нахабною усмішкою звернувся до Мишка: —Дав би й мені почитати, га?

— Дати можна. Тільки не цю. Цю Віра бере. Мишко спокійно взяв із Сеньчиних рук книжку і повернув її Вірі.

— Подумаєш, Вірка шмарката! — гмукнув Сенько. Потім єхидно запитав: — Що це вас так мало? Порозбігалися, чи що?

— У таборі лишилися, — відповів Мишко.

— Знаємо! — Сенько повернувся до Якимка-бельбаса. — Порозбігалися хто куди. Тепер не позбираєте.

— А ти й радієш! — докірливо зауважив Муха.

— Мовчи, Мухо! — визвірився на нього Сенько. — Ти мені пліт віддавай, чуєш! Голову одірву.

— Не брав я твого плоту.

— Брешеш, брав! Удвох з Жердяєм і потягли. Свого немає, так чуже крадете, злодюги нещасні!

Починаючи про щось догадуватися, Мишко спитав:

— Що за пліт?

— Пліт мій Жердяй з Мухою вкрали, — сердито промовив Сенько. — Загнали, падлюки, і не кажуть куди. Злодюги!

— А чому ти думаєш, що це зробили саме вони?

— Кому ж іще? Жердяй — злодій. Брат його Кузьміна вбив? Вбив. Наплачеться тепер у тюрмі.

— Який брат?.. Якого Кузьміна?.. — нічого не розуміючи, спитав Мишко.

З радісним подивом плетуна Сенько втупився очима в Мишка:

— Так ти не знаєш?

— Нічого не знаю…

— Таж Микола, брат Жердяя, вбив Кузьміна, — скорчивши страшну гримасу, сказав Сенько, — Кузьміна, дядька нашого одного. З револьвера застрілив. Як же це ви не знаєте? Там усе село було. І доктор приїжджав, і міліція, їх уже і в місто повезли — і Кузьміна мертвого, і Миколу, бандита цього…

— Коли ж це трапилося, де? — з великим хвилюванням спитав Мишко.

— Сьогодні вранці. На Халзіному лузі. Там його Микола і застрілив. І човен кудись заховав. А ще активістом називається! Всі вони, активісти, — бандити.

— А де Жердяй?

— Хто ж його знає? Дома сидить. Соромно, мабуть, людям в очі дивитись, от і сидить дома… А ви й не знаєте нічого? Ех ви, піонери-комсомольці!.. Ходімо, Якимко…

І вони, лузаючи насіння, перевальцем пішли вулицею. Приголомшений, Мишко розгублено дивився їм услід. Може, Сенько все набрехав?..

Але Муха сумовито промовив.

— Це він правду сказав. Миколу заарештували і в місто повезли. На возі!

Мишко наказав Славикові одвести загін у клуб, а сам побіг до Жердяя.

Лише тепер Мишко звернув увагу на те, як збудоражене село.

Скрізь купками стояли селяни, а біля крамниці галасував великий натовп. З того, як хвилювалися люди, можна було зрозуміти, що говорять вони саме про це загадкове вбивство. А воно було справді загадковим. Важко повірити в те, що Микола вбив Кузьміна. Хіба міг убити цей добрий, привітний чоловік?.. Адже всього кілька годин тому Мишко бачив Миколу і Кузьміна, розмовляв з ними. Вони немов живі стояли перед його очима: Микола в потертій солдатській шинелі без хлястика, Кузьмін в старих ботах веслом відштовхує човен від берега. І цей тихий ранок, перші промені сонця, свіжа прохолода річки, лілії серед зеленого листи… Ні, Микола не винен! Непорозуміння, помилка… І навіщо йому було вбивати Кузьміна? Мишко аж ніяк не міг повірити в це. І з яким злорадством говорив Сеиько Єрофєєв: «Усі активісти — бандити…»

Рибаліни жили на краю села в перекошеній хатині під солом'яною покрівлею. Кінці тонких кроков стирчали над нею навхрест. Двоє малесеньких віконець випадали на призьбу. Двері, грубо збиті з дощок, вели в холодні сіни, де висіли хомути і вуздечки, хоча ні коня, ні навіть корови у Рибаліних не було. Вони були безкінні, найбідніші селяни…

— Здрастуйте! — сказав Мишко, входячи в хату.

Мати Жердяя, Марія Іванівна, худа, змарніла жінка, роздмухувала в печі вогонь під чорним чавунним горщиком. Не розгинаючи спини, вола обернулася на голос Мишка, отупіло подивилась па нього і знову відвернулася до печі.

Жердяй теж байдуже глянув па Мишка і відвернувся.

На добре утрамбованій долівці виднілися заокруглені сліди віника. Грубий дерев'яний стіл був поцяткований світлими смугами від ножа, яким його скребли. Попід стінами тяглися лави, темні, витерті, гладенькі: видно, на них сиділи вже не один десяток років. У передньому кутку висіла маленька потьмяніла іконка з двома засохлими гілочками під нею. На іншій стіні — портрет Леніна і плакат, на якому був зображений червоноармієць, що простромлює багнетом усіх генералів одразу: і Денікіна, і Юденича, і барона Врангеля, і адмірала Колчака. Червоноармієць був великий, а генерали маленькі, чорненькі, вони кумедно борсалися на вістрі багнета.

— Чого в клуб не йдеш? — спитав Мишко, сідаючи поряд з Жердяєм.

Жердяй подивився на спину матері і нічого не відповів.

Мишко кивнув головою на двері:

— Ходімо!

— Миколу нашого заарештували, — сказав Жердяй, і губи в нього затремтіли.

— Я чув, — відповів Мишко. — Я їх вранці бачив, вони в човен сідали. І Микола, і Кузьмін.

Переставляючи горщик в печі, Марія Іванівна раптом сказала:

— Може, вони й посварилися там, не знаю. Тільки не міг його Микола вбити. Він і мухи не зобидить. Та й навіщо йому? І сперечатися їм нема з-за чого. І ніякого револьвера в нього нема. — Вона раптом кинула рогач і, закривши обличчя руками, заплакала: — Чотири роки в армії відслужив… Тільки жити почав… І таке лихо… Таке лихо… — Вона здригалась і повторяла: — Таке лихо… Таке лихо…

• Предыдущая
• 6/51
• Следующая