Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 46

• Предыдущая
• 46/52
• Следующая

В її великих очах світилося почуття вдячності, але враз вони затуманились, на чолі з'явилася похмура зморшка.

— Де Матео? — вирвалось у неї.

Якусь мить я не знав, що їй відповісти. Жінка пильно глянула на мене. Спитала:

— Його вбито?

— Ні! — відповів я. — Мабуть, не вбито.

— Де ж він?

— Точно ми не знаємо. Треба тобі сказати, що Матео — великий герой, ти можеш пишатися ним!

— Пане, кажи ясніше!

— Матео кинувся на іспанців! Щоб полегшити вам втечу, він затримував їх і завзято боровся з ними… — То він загинув?

— Нічого не відомо. Вірніше, є дані, що він живий.

— Живий?

— Так, мабуть, живим. Потрапив у неволю…

Індіанка зойкнула. Ця звістка сповнила її таким невимовним жахом, що я аж пожалкував, сказавши необережні слова. Судорожно притиснула до себе дитину.

— Замучать його на смерть! — шепнула з гірким болем.

Я міцно взяв жінку за плече.

— Як її звати? — звернувся до Вагури, який перекладав нашу розмову.

— Лясана, — відповів хлопець.

— Лясана! — сказав я переконливо. — Ти повинна вірити нам! Не зупинимось доти, доки не знищимо бандитів або самі не загинемо. Якщо Матео живий, то він буде вільний.

Обох визволених жінок — Лясану і Долорес — я хотів одіслати до табору біля моєї печери, пославши з ними для захисту двох негрів; третього мав намір залишити при собі як провідника. Але негри запротестували: всі вимагали зброї і хотіли боротися разом з нами, а Лясана вирішила залишитись поблизу. Просила, щоб їй дали лук і ніж, і вона сама себе захистить. Її місце було там, де вирішувалась доля всіх.

З усієї її постави била неабияка рішучість і відвага. Кінець кінцем я дозволив залишитись жінкам у схованці над морем, більш ніж за півмилі від галявини, а трьох негрів узяв до загону.

Коротка нарада, яку ми, повернувшись до Манаурі, провели з участю нових союзників, дала нам небагато. Вважаючи, що під час нападу іспанців єдиним порятунком була втеча, три негри разом з жінками втекли з табору одразу ж після тривоги і, хоча й чули якісь вигуки Матео, не розуміли, що то заклик до боротьби. В заростях вони розгубили один одного, і тільки три негри та Лясана продовжували бігти разом.

— Скільки собак привезли іспанці? — запитав я. Цього вони точно не знали, але в усякому разі припускали, що більше, ніж три.

— Чи зможете ви провести нашу групу до табору, в якому на вас напали іспанці?

— Зможемо.

— Ходімо туди! Якщо Матео живий і його тримають десь зв'язаним, то, мабуть, саме в тому місці, де його піймали.

Негри не вміли стріляти ні з лука, ні з рушниць, зате добре кидали спис, тому я звелів кожному з них дати, крім ножів і палиць, по два списи. Найстарший, якого звали Мігуель, підійшов, стурбований, до мене і запитав, чи може він просити про щось дуже важливе.

— Слухаю! — прихильно глянув я на нього.

— Ми три… — вказав він на себе і двох своїх товаришів, але завагався, не знаючи, як говорити далі. — Нас троє… Розумієш, пане!

— Нічого не розумію! — підбадьорював я його посмішкою.

— Ми в дурному становищі… Ми не боягузи!.. Повір нам!.. Ми справді не розуміли вигуків Матео!

— За це вам ніхто не докоряє і не докорятиме! — запевнив я його.

— Нам соромно, що він загинув, а ми втекли.

— Нічого не вдієш! Так вийшло!

— Ми хочемо це виправити!

— Виправити? Як?

— Відзначитись у боротьбі! Накажи нам зробити щось дуже важливе! Пошли нас туди, де небезпечно!

Тепер я в свою чергу зворушено дивився на схвильованого Мігуеля та його товаришів. Мене зворушив простий вияв лицарства, якого в цій людині не змогло вбити довголітнє приниження тяжкої неволі. Хіба не утверджувало це віри в людство, хіба не сповнювало довір'ям до всіх без винятку людей, незважаючи на колір їх шкіри?

Це був короткий ліричний відступ моїх думок, недозволений у цю напружену хвилину. Я швидко опам'ятався і повернувся до дійсності.

— Послати туди, де буде небезпечно? — повторив я слова Мігуеля. — То думаєш, що тут безпечно?.. Говори тихше, бо невідомо, чи там, за цим кущем, не причаївся ворог! Тут кожен із нас, без винятку, повинен зробити все, що тільки може!

— Але дозволь нам все ж таки…

— Мігуель, кожен може відзначитись, аби тільки нагода була! Винятків серед нас немає!.. Бо це боротьба на життя і смерть! Ворог жорстокий, безжалісний! Досить допустити найменшу необережність, і він знищить нас… Був тут такий, що хотів відзначитись, Райсулі. Підвів і себе й нас! Загинув! Іспанці на наших очах застрелили його!

— Ми будемо обережними, пане!

— Добре, Мігуель! Пам'ятай, що перше наше правило — не показуватись ворогові! Іспанці ще й досі не знають, що ми тут, і в цьому наша перевага!

Я знову піймав себе на зайвій балакучості. Досить цієї розмови з Мігуелем, нас чекали більш невідкладні справи, важливіші турботи були на нашій голові.

Чи справді іспанці ще не догадувались, що ми тут? Собаки, які бігли в нашому напрямі, раптом замовкали, люди, які поспішали за ними, пропадали безвісти. За останню годину від нашої руки загинуло троє ворогів і стільки ж собак. Чи не насторожило це решти їх товаришів, чи не викликало у них підозри?

Вже порівняно довгий час у пущі панувала глибока тиша. Гавкання собак зовсім затихло. Важко було відігнати передчуття, що в тих раптом замовклих лісових нетрях приховується зловісна небезпека, яка зовсім близько нависла над нами.

Раптом до нас приповз індієць з правого флангу. Повідомив, що з того боку галявини він почув щось підозріле — немовби скавучання собаки, яку тримають на прив'язі і яка нетерпеливо рветься вперед.

— Ти не помилився? — окинув його твердим поглядом Манаурі.

— Біля мене всі чули! — запевнив індієць.

Я підніс до ока підзорну трубу. Було темно, місяць сховався за хмари. Але, незважаючи на це, я помітив якийсь невиразний рух у заростях за якихось сто кроків праворуч од нас.

— Увага! — наказав я.

Минуло небагато часу, і звідти одірвалася скулена постать і розмірено побігла, навпростець перетинаючи галявину. Я навів на неї підзорну трубу. Одного погляду було досить, щоб по одягу впізнати людину, яка бігла через галявину.

— Іспанець! — повідомив я товаришів.

На наш бік галявини перебіг тільки він один. Якщо там було більше іспанців, то, певно, вони вислали розвідника, який би довідався, що діється в цій частині хащів.

— Треба негайно знищити його! — шепнув я.

— Я! — Мігуель поривчасто нахилився до мене. — Я беру його на себе!

— Чудово! — погодився я. — Але не сам! Ідіть утрьох!

— Добре.

— Пам'ятай, що то їх шпигун. З таким нелегко! Він обережний і добре озброєний!

— Постараємось!

— І не забувайте умови: зробити все тихо!

Вони пішли, а ми залишились на тій самій позиції, уважно пильнуючи, чи не пройде ще хтось через галявину. Ніхто не з'явився.

Здавлене коротке хрипіння сповістило про тиху драму, яка розігралася в глибині кущів. Незабаром повернулися негри; обличчя їх сяяли.

— Вдалося! — пирхнув Мігуель і поклав переді мною на землю добуту рушницю та пістолет, не забуваючи про торбинки з порохом і свинцем.

— Чудово! Спасибі вам!

— А це мені! — сказав і показав гарний двосічний ніж. Я кивнув йому головою на знак згоди.

— Це наш четвертий! — засміявся Вагура і через Манаурі звернувся до Мігуеля. — Але чи ви напевно вбили його?

В цю мить різке гавкання поблизу розірвало повітря, вдаривши нас по нервах. Дві собаки вискочили з гущавини в тому самому місці, де перед тим вийшов іспанець. Але тварини не пішли по його сліду, вони бігли навскіс по галявині, прямо на нас. Мабуть, вони давно вже нас винюхали.

— Стріли! Отруйні стріли! — шепнув Арнак до індійців.

Ми заховалися не на самому краю галявини, а — для більшої безпеки — за кілька або кільканадцять кроків у глибині чагарника. Добігши до перших кущів, собаки одразу ж скажено загавкали, даючи знати, що вони прискочили до дичини. Раптом, вражені багатьма стрілами, вони жалібно заскавучали і попадали, але це сталося трохи запізно: ми були викриті.

• Предыдущая
• 46/52
• Следующая