Корабель приречених - Крупкат Гюнтер - Страница 2

• Предыдущая
• 2/40
• Следующая

— Моя доля ще не вмерла, — пробурмотів майстер і почухав за вухом. — Ну, що там, Пат? Знайшов золоту жилу?

Пат стояв немов укопаний, пильно вдивляючись у лід. Потім повільно повернувся до Уоррика, поворушив губами, наче хотів щось сказати. Очі його гарячково блищали. Пат мовчки вказав на місце розколу.

Нічого не розуміючи, майстер підступив ближче. Підійшов і Деві. Всі троє втупилися очима в якийсь предмет, що невиразно темнів крізь лід.

— Шматок дерева… — сказав Деві. — Що ж там ще може бути!

— Яке там дерево, йолоп! — Пат перезирнувся з підривником.

— Дай-но сюди льодоруб! — буркнув Уоррик. — Це не схоже на дерево. — Він нахилився і обережно почав обколювати лід.

Обидва матроси з цікавістю стежили за його рухами. Незабаром стало видно кінець довгастого предмета. Уоррик спинився, почав придивлятися.

— Це не дерево, це шкіра!

Знову полетіли осколки льоду під обережними ударами блискучої сталі. Пат і Деві затамували подих.

Усе ясніше виступали обриси таємничої знахідки. Спочатку з'явився лакований черевик, потім нога в чорних штанях… Людська нога!

Важко дихаючи, Уоррик підвівся.

— Говоріть що хочете, хлопці, а в цьому проклятому айсберзі заморожена людина. Беріться за бури! Починайте якомога обережніше. Не там. Тепер правильно. Відколюйте сантиметр за сантиметром.

За чверть години підривники відокремили крижану брилу від айсберга. Вона була схожа на скляну труну, в якій лежала людина. Здавалося, людина спала.

Три голови схилилися над льодом. Моряки нічого не розуміли і дивилися, не відриваючи погляду.

Труп дуже добре зберігся. Це був чоловік років шістдесяти, з сивим волоссям і сріблясто-білими вусами. Але найдивнішим здавалося те, що на померлому була тільки накрохмалена сорочка і штани.

— Друже, Деві, та це ж сорочка з-під фрака. А білий бант як старанно пов'язаний!

— Гляньте, як сяють на сорочці ґудзики! Нехай капітан проковтне мене з усіма потрохами, якщо це не справжні перлини.

— Одяг якийсь чудний. Ніколи не бачив такого. Хіба що… Так і є, бачив у фільмі.

— Гм… сорочка, штани і лаковані черевики!

— Можливо, ця людина з корабля, який потерпів аварію?

— Труп, напевно, давно вже тут. Ви розумієте що-небудь? Я — ні.

— Досить теревенити! Ми нічого про це не знаємо. У всякому разі візьмемо його з собою. Давайте мотузки, обв'яжемо брилу, — звелів Уоррик.

Сказати це було легше, ніж зробити. Проте через півгодини лід з трупом був уже в шлюпці. Спішно закінчили підготовку до вибуху.

— Може, там ще є замерзлі покійники? Що тоді? — запитав Пат.

Майстер знизав плечима.

— Що ж нам розбивати на шматки весь айсберг?

На шлюпці Уоррик увімкнув контакт. Над морем прогриміли три вибухи. Білий казковий замок розлетівся в повітрі. Посипався дощ крижаних уламків.

— Тримайтеся! — крикнув Уоррик.

Шлюпка, наче горіхова шкаралупа, танцювала на поверхні розбурханого моря, з глибини якого з громовим гуркотом піднялася підводна частина айсберга.

Підривники наблизилися ще раз до місця вибуху, підігнали під лід міни з. дистанційними трубками. Але це вже були залишки сяючого колоса. З оглушливим тріском, в якому потонули навіть вибухи, лід розколювався, здіймаючи навколо високі хвилі. Номер 77 перестав бути смертельною загрозою для мореплавців.

Коли шлюпка підійшла до борту судна, капітан від подиву широко розплющив очі.

— Що ви там тягнете, хай йому чорт?

— В айсберзі була людина, капітане. Ми привезли її.

— Лю… що? Хлопці, я скручу вам в'язи, якщо ви хочете обморочити мене!

Уоррик відкрив брезент і показав на лід.

Капітанові відняло мову. Він довго стояв мовчки, втупившись у лід. Підійшов штурман, з'юрмилися матроси, навіть машиністи висунули брудні обличчя, щоб поглянути вниз, на воду, де погойдувалася шлюпка з таємничим вантажем. Капітан раптом вилаявся, прогнав усіх, сказав, що їм тут робити нічого, а сам кинувся до радіорубки. Вихопивши з рук радиста мікрофон, він сповістив своєму начальникові сенсаційну новину.

— Негайно повернутися в порт, — донеслася відповідь.

Змінили курс. Загула машина, і судно на всіх парах помчало до берега. Крижана брила, прикрита парусиною, була надійно закріплена на юті.

В кубрику не стихав гомін. Про день народження Пата ніхто навіть не згадував. Та й сам Пат забув про нього. Розмова точилася навколо покійника. Моряки робили всілякі припущення відносно того, як людина потрапила на айсберг, але жодне з них не було схоже на правду. Тому всі зраділи, коли в кубрик зайшов і сів біля матросів капітан — літній чоловік, якому довелося чимало побачити на своєму віку. Матроси з цікавістю чекали, що скаже він про таємничу знахідку.

— Он воно як, хлопці, такого зі мною ще не бувало. Не раз ганявся я за айсбергами і відправляв їх до дідька в пекло. Але щоб у них були покійники? Ні, тут справа нечиста.

— Ви помітили, капітане, як дивно одягнена ця людина? Тепер так не одягаються.

— Справді. Черевики, штани, комірець… Такий одяг був у моді до першої світової війни.

— А що, Деві, — вставив Пат, — не моя правда? Я бачив подібний одяг у кіно.

— Тільки подумати: людина плавала на айсберзі по Атлантиці понад сорок років!

— Тут, напевне, криється якась давня історія.

Капітан замислився і сидів, погладжуючи підборіддя, а матроси тимчасом жваво перемовлялися. Та раптом капітан ляснув рукою по столу так, що на ньому все аж підскочило й задзвеніло.

— Хлопці! Сталося це в 1912 році… коли «Титанік»! Ну, звичайно ж! І як мені відразу не спало на думку! Ви, безперечно, чули про «Титаніка», правда ж? Важко повірити, що є хоч один моряк, який би не знав історії загибелі «Титаніка». Мені, здається, що саме в ту ніч цей чоловік стрибнув за борт… в чому був, у парадному костюмі. Скинув фрак — і в море. Він думав урятуватися на айсберзі… І помер, замерз… поступово замерзав. Ось відгадка. Одяг, роки… цілком збігаються.

— Але це нечувана річ, капітане. В таке важко повірити. Відтоді минуло вже близько сорока п'яти років. Де ж був айсберг весь цей час? Чому ж він не розтав у південних широтах?

— Не всі айсберги тануть. Ви знаєте, ми перебуваємо на межі дрейфу айсбергів. Іноді айсберги досягають 36° північної широти. Але це буває дуже рідко. Більшість айсбергів Лабрадорська течія приганяє з протоки Девіса. Південніше Ньюфаундленду вони зустрічаються з Гольфстрімом, і тоді перед ними відкриваються два шляхи: або вони пливуть теплою глибоководною течією далі на південь, поки не розтануть там, або — і це якраз трапляється з найбільшими айсбергами — їх підхоплює Гольфстрім і несе через усю Атлантику. Недалеко від берегів Ісландії вони легко можуть потрапити в гренландський паковий лід.

— І тоді подорожі кінець, — скептично кинув один з слухачів.

— Для деяких кінець.

— Як же тоді потрапив сюди покійник?

— Щоб розтанув такий айсберг, потрібен час. Прибившись до краю пакового льоду, він стоїть на місці десять, двадцять, тридцять, сорок років, а може, й довше. Але поступово знову починає рухатися. Спочатку пливе навколо південної частини Гренландії, доки Лабрадорська течія знову не підхопить його. Тоді починається нове плавання. Точнісінько так мандрував і айсберг номер 77.

Не забувайте, що раніше не було міжнародної арктичної служби безпеки. Ніхто не розвідував морських просторів, не шукав айсбергів і не знищував їх.

Капітан підвівся, приклав руку до кашкета і піднявся на палубу перевірити курс. Але він навіть не глянув на компас. Погляд його був спрямований в море, туди, де, виблискуючи на сонці, гойдалися на хвилях уламки білого колоса.

Капітан ще раз повільно пройшов до таємничої крижаної брили, відкинув край парусини і глянув на обличчя мертвого. 1912 рік!.. Тоді він, капітан, був таким самим білявим парубком, як Пат, і теж почував себе на морі наче дома.

1912… «Титанік»… ніч… Коли б міг заговорити цей мертвий чоловік! Ось він лежить тут, мов на дивані. Здається, ліг відпочити на чверть години, щоб потім, надівши елегантний фрак поверх оздобленої перлинами сорочки, повести свою даму па гучний бал в океані… Це було п'ятдесят — років тому. Що ж трапилося тоді? Книга й розповість ту давню історію…

• Предыдущая
• 2/40
• Следующая