Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 29

• Предыдущая
• 29/104
• Следующая

І все-таки я переконав Гахара в тому, що коли син тани Боамбо прийде сюди, я дам йому «нанай кобрай» — найкращі ліки, і юнак за кілька днів одужає.

Гахар щодуху побіг до села, і за десять хвилин з'явилось четверо тубільців, які несли на руках пораненого.

Я сидів, як завжди, під величезним баніаном на березі малої затоки, трохи осторонь від човнів. Це було моє улюблене місце. Звідси, не заважаючи нікому, я спостерігав, як тубільці збираються на рибну ловлю. Я уникав усього, що могло б викликати підозру, і нікому не нав'язував своєї волі. А інколи навіть ховався в хащах і звідти стежив за тубільцями. Хоч вони і звикли до мене, проте моя присутність трохи гнітила їх.

Тубільці підійшли до баніана й поклали юнака на пісок. Я одразу помітив, що хворий у дуже тяжкому стані. Сіль морської води роз'ятрила рану, вона кровоточила і гноїлась. Всередині кишіли черви. Нога навколо рани посиніла і вся опухла, мов колода. Хворий не міг навіть ступити на неї.

Я не розпитував, чому він утік, коли я хотів зробити йому перев'язку. Це було зайве. Треба будь-що вилікувати хворого, тоді він сам зрозуміє, ворог я йому чи друг. Обережно промивши рану риванолом, я забинтував її. А юнакові наказав, щоб не вставав з постелі, не знімав пов’язки і не мочив рану водою, особливо морською.

За весь час Амбо не промовив жодного слова. У нього було досить красиве обличчя: правильні риси, соковиті губи, чорні очі і не менш чорні брови, що зрослися на переніссі. Шкіра у юнака була не така чорна, як у інших тубільців, ніс — рівний, майже римський. Коли я сказав йому, що він мусить приходити на перев'язку щоранку, Амбо кивнув головою:

— Нана. Добре…

Подарувавши хлопцеві дзеркальце, я наказав тубільцям однести його додому. А Гахар з Таноєм залишилися. Старик витяг з кисета своє дзеркальце і дві добре відшліфовані черепашки й почав, мов щипчиками, вискубувати собі вуса. Він виривав тільки ті волосинки, які никали над губою і заважали їсти. Таной теж витяг дзеркальце й почав зазирати в нього. Поправивши бамбуковий гребінець, що стримів у нього над лобом, він добув з кисета дна мотузочки, склав їх докупи й почав крутити біля підборіддя. Довші волосинки вкручувались у мотузочки, і Таной вискубував її з корінням. Це було своєрідне «сухе гоління».

Покінчивши з туалетом, Гахар сумно зітхнув:

— Уїн-уїн! Дуже погано! Арикі говорить, що пакегі — небезпечні люди.

— А хто такий Арикі? — поцікавився я.

Старик здивувався. Невже я не знаю, хто такий Арикі?! О! Арикі — «каліман біля» — велика людина! Арикі «рапуо»! Арикі може відгадувати думки людей. Арикі може прогнати всю рибу з затоки у Велику воду. Арикі може викликати дощ і арамру…

— О! Арикі — велика людина. Арикі — велика людина! — торочив Гахар.

Я запитав старика: хто головніший — тана Боамбо чи Арикі?

Гахар задумався і, не знаючи, що відповісти, тільки плечима знизав. З його слів я зрозумів, що Арикі — жрець племені.

— А що він ще говорить? — запитав я старого тубільця.

— Арикі каже, що білі люди з місяця виженуть рибу з затоки.

— А не говорив він, що пакегі зроблять арамру?

— Говорив. Арикі каже, що Дао нашле кадіті на кожного, хто ходить до пакегі.

— А хто такий Дао?

— Це не людина.

— А що?

Гахар пояснив, що Дао — їхній ідол. Зроблений з дерева. Стоїть в «лібаті гаолані» — в хатині вічного вогню. А ця хатина — за селищем, у лісі. В ній горить вічний вогонь. Підтримує вогонь найстаріша жінка племені. Вона постійно живе в хатині вічного вогню й ніколи не виходить звідти.

— А де живе Арикі? — запитав я.

— В селищі.

— А тана Боамбо?

— Теж у селищі.

Слова Гахара розпалювали мою цікавість, і я вдруге запитав:

— Так хто ж головніший: тана Боамбо чи Арикі?

Старик знову знизав плечима. Він або не знав, або ж не хотів говорити. Я помітив також, що коли Гахар говорить про Арикі, він понижує голос, наче боїться, щоб не почув жрець.

Минуло ще два тижні. Рана молодого Амбо майже загоїлась. Він щодня приходив до малої затоки, а після перев'язки сідав поруч зі мною і починав розпитувати, хто зробив намисто, дзеркальця й барвисті стрічки, які я дарую всім; хто зробив сумку, ліки…

— На місяці багато людей? — запитав він якось.

Я відповів, що на місяці люди не живуть, але хлопець не повірив. Я теж запитав його:

— Арикі хороша людина чи погана?

— Погана, — без вагань відповів Амбо. — Уїн-уїн. Арикі говорив, що я умру від твого кобраю.

— Але ж ти видужав…

— Видужав. Ти дав мені нанай кобрай. Вчора я зустрів Арикі й сказав йому: «Амбо видужав. Амбо не вмер. Пакегі дав Амбо нанай кобрай. Пакегі — нанай біля».

— А він що?

— Сказав, що Дао натравить на мене кадіті, що я вмру од кадіті.

– І ти віриш йому?

— Арикі бреше, — відповів Амбо. — Арикі — уїн біля.

Я подарував юнакові кишеньковий ножик, що дістався мені від капітана. Амбо дуже зрадів і негайно побіг в селище похвастатись перед товаришами подарунком від білої людини з місяця.

Ми з Амбо стали хорошими друзями. Відтоді, як остаточно загоїлась його рана, юнак змінив своє ставлення до мене. Тепер він повністю довіряв мені. Амбо дуже хотілось якось віддячити своєму рятівникові, але він не знав як. Інколи Амбо розповідав мені про Арикі. Жрець уже старий. Він — «рапуо» — головний жрець усього племені. Арикі часто лякає тубільців якимось «білим листям», за допомогою якого він нібито вгадує думки людей. Хто не підкоряється йому, того жрець лякає ідолом Дао. Ідол натравляє на непокірних кадіті. А кат діті — зміїна отрута кобри — найстрашніший бич остров'ян.

Амбо наговорив мені про Арикі такого, що я теж почав боятися цієї людини. Підступний жрець наполягав на тому, щоб нас, білих людей з місяця, знову кинули в океан, але цього разу вже міцно прив'язавши каміння до ніг. Мовляв, плем'я мусить покінчити з нами раз і назавжди, бо ми люди небезпечні, можемо відігнати рибу з затоки, висушити таро, ямс і хлібні дерева… І, що найжахливіше, ми нібито вміємо викликати арамру — землетрус. А тубільці дуже бояться арамру. Колись на острові був сильний землетрус: він зруйнував усі хатини, багато людей загинуло, а ті, що були в морі, потонули.

— Тана Боамбо хороший, — відповів юнак. Потім, згадавши щось, запитав: — Ти можеш робити грім?

— Можу, — сказав я.

Глянувши недовірливо мені в очі, він знову запитав:

— Зараз можеш?

— Зараз не можу, бо не взяв з собою гвинтівку.

— А що це — гвинтівка?

Я пояснив юнакові, що це така стріла, з якої вилітає грім. Якщо він хоче, я можу повезти його на великий човен і показати гвинтівку. Але Амбо відмовився. Тоді, вирішивши продемонструвати перед своїм другом силу вогнепальної зброї, я сів у човен і поплив до яхти. Уб'ю, думав, якусь тварину, а хлопець рознесе цю звістку по всьому селищу. Нехай старий Арикі знає, що таке гвинтівка, щоб йому більше й на думку не спало топити нас.

Я взяв на яхті мисливську рушницю, підперезався Смітовим патронташем і знову поїхав на берег.

Ми з Амбо відійшли далеченько од селища, аж до Скелі Вітрів, і, звернувши в річище струмка, попрямували вгору. Могутні віти велетенських дерев, що росли обабіч, переплітались над нашими головами, утворюючи над струмком зелений тунель, куди майже не проникало сонячне проміння. Довжелезне листя пальм звисало до самої води. За поворотом починалося зелене плесо, поросле очеретом. Велике дерево, повалене бурею, упало через струмок, утворивши над ним щось подібне до містка.

Раптом Амбо вхопив мене за руку й шепнув:

— Дивись! Бума й кока!

На самій середині дерева, над струмком, зігнувшись у напружених позах одне проти одного, сиділи гібон («бума») — невеличка прудка мавпочка і мангуста («кока») — тваринка завбільшки з кота, з пухнастим хвостом і гострою лисичою мордочкою. Мавпа намагалася перейти на лівий берег, а мангуста — на правий. Але ні та, ні друга не збиралась дати дорогу. Вони зіткнулись посеред «містка» і тепер сиділи, підстерігаючи одна одну. Мавпа, спершись на довгі передні лапи, пронизливо заверещала, а мангуста, піднявши пухнастий хвіст трубою і збуджено махаючи ним, у відповідь люто загарчала. Я прицілився, але не стріляв. Жаль було вбивати цих нешкідливих тваринок. До того ж і м'ясо у них не смачне.

• Предыдущая
• 29/104
• Следующая