Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 46

• Предыдущая
• 46/104
• Следующая

— Так, але це триватиме не завжди, — впевнено заявив Сміт. — Коли розвинуться різні ремесла і зміцниться приватна власність, тубільці не думатимуть про колективність. Правильно я говорю?

Сміт з нетерпінням дивився на мене, що я скажу.

— Не будемо пророкувати майбутнє. Давайте спочатку розберемось у сучасному, — запропонував я, — щоб завтра не сплохувати. — Потім звернувся до капітана — Ви згодні зі мною, сер?

— Слушно, Стерн, я б теж хотів почути вашу думку, — сказав плантатор. — Особисто ви чому віддали б перевагу: відзнаці за вбитого вепра чи більшому шматку свинини?

— Я не відмовився б ні від одного, ні від другого, — посміхнувся Стерн.

— А з мене, правду кажучи, досить чималого шматка свинини, — заявив Сміт.

— В такому разі інженер, який будував цю яхту, що врятувала вам життя, був би набагато вдячніший, коли б замість вітальної телеграми ви послали йому чималу суму грошей. Але я знаю: ви все-таки пошлете телеграму, чи не, так?

— Не відхиляйтесь од теми, — насупився плантатор. — Ми зараз говоримо про дикунів. Якщо вони задоволені своїм становищем, то тим гірше для них.

— А чому вони мають бути незадоволені? — спитав я. — Вони не бояться за завтрашній день. Їм ніколи не загрожує голод, бо земля тут родюча, а самий принцип розподілу забезпечує кожному однакові прибутки. До них не сягає страшний бич експлуатації, під яким гне спину більшість людства. А це велика перевага. А якщо взяти до уваги їхні скромні потреби в продуктах і одязі, стане зрозуміло, чому тубільці так люблять веселитися. Вони часто збираються на майдані і танцюють навколо вогнища під звуки бурума та простих сопілок. Коли б не ці свята, тубільці ниділи б від безробіття й скуки.

— Ось бачите, не казав я вам? — просяяв Сміт. — Така система розподілу і відсутність приватної власності робить з них ледарів. Ви помітили, як їхній вождь здивувався, коли я підніс йому сірника припалити сигару? Так плем'я ніколи не винайде сірників. Тубільці працюють усього два чи три дні на тиждень, а решту часу байдики б'ють. Який же тут у біса прогрес може бути! Ні, ці люди ніколи не зможуть піднятися до культури цивілізованих народів. А от коли б кожен з них працював сам на себе, тоді прогрес було б забезпечено.

— Знову помиляєтесь, — заперечив я. — Культура створювалася протягом багатьох тисячоліть спільними зусиллями всього людства. Якби плем'я занго не було через природні умови ізольоване від загального потоку, воно б стояло тепер на культурному щаблі всіх інших народів…

– І мало б таку саму систему управління, яку дехто презирливо називає капіталістичною, чи не так? — В голосі Сміта забриніла іронічна нотка. — Ну, визнайте хоч раз, що я правий, — зареготав він.

— Плем'я пройшло б усі етапи розвитку, через які пройшло людство, — відповів я.

— Дикунство, варварство, цивілізація, так? Або ще точніше: первісне суспільство, рабовласницьке суспільство, феодалізм і… Ну, сер, скажіть ви останнє, — іронічно глянув він на мене. — Скажіть, не соромтесь. Який лад прийшов на зміну феодалізмові?

— Капіталізм.

— Браво! А чи станете ви заперечувати, що капіталістичний лад був історичною необхідністю?

— Ні, як не заперечую і того, що за тією ж історичною необхідністю цей лад буде повалено.

— Ви так гадаєте?

— Яв цьому переконаний.

— Ви жартівник, сер, — сумно посміхнувся плантатор. — Скажіть краще, як дикуни замикають свої хатини?

— Ніяк, — відповів я.

— Що? — стрепенувся Сміт і злякано подивився на мене. — Невже таке може бути? В такому разі, у них, певно, дуже суворі закони проти крадіжки?

— Таких законів тут немає.

— Немає? Господи! Значить, кожний волоцюга може роздягнути мене серед білого дня, не хвилюючись, що його за це покарають?

— Ви й самі роздягнетесь до трусів, як от я, бо тут страшенна спека.

— Не жартуйте, сер! — вигукнув плантатор. — Жартами справи не вирішиш. Хто мене охоронятиме від злодіїв, якщо проти них немає ніяких законів?

— Тут злодіїв немає, тому й закони проти них непотрібні. А коли б навіть і знайшлася така людина, яка б наважилась щось украсти у вас, єдина кара була б — це повернути украдену річ. А нечисте сумління і загальний осуд карають людину над усе.

Сміт нахмурився.

— Таке легковажне ставлення до злочинців не провіщає нічого хорошого, — сказав він. — З власного досвіду знаю, що тропічні острови населені розбійницькими племенами.

— Такими їх зробило ярмо колонізаторів. Раніше вони були такими ж чесними й щирими людьми, як і жителі острова Тамбукту. Якби плем'я занго було під владою якоїсь капіталістичної держави, воно б теж, позбавлене засобів існування, перейняло нехороші риси своїх гнобителів…

— Ви знову відхиляєтеся, сер! — підвищив голос плантатор, нервово струшуючи з сигари попіл. — Відсутність кари посилює апетити злодіїв. Можете ви сказати щось проти цього?

— Це правильно відносно суспільства, де панують вовчі звичаї і апетити, але не до острова Тамбукту. Тут кожен працює для того, щоб їсти, і їсть, щоб працювати. Приватної власності немає і тому…

— А кому належать рогожі у вашій хатині? — перебив мене Сміт.

— Мені. Все в моїй хатині належить мені.

— Чудово! Чому ж тоді я не можу розпоряджатися всім тим, що є в моїй хатині?

— Слухайте уважно, сер, щоб мені зайвий раз не повторювати. Якщо в мене є дві рогожі і одна з них мені непотрібна, і якщо хтось «позичить» її в мене (тобто захоче взяти назавжди), я мушу віддати йому цю рогожу. Але якщо мене немає вдома, ніхто без мого дозволу до хатини не зайде.

— Це ще баба надвоє ворожила, — заперечив плантатор. — І в Англії в деяких селах не замикають хат, проте крадіжки від цього не зникають.

У розмову нарешті втрутився Стерн:

— Киньте ви ці абстрактні сперечання. Вони ні до чого не приведуть. Для нас зараз найважливіше мішки з борошном та рисом. Так, сер, я матеріаліст. Моя філософія проста. Це стіл? Він корисний? Корисний. А це стілець? Стілець. Він корисний? Корисний. Отже, давайте поміркуємо, що з цим столом і цим стільцем робити.

Таким чином Стерн повернув нас до питання, з якого ми й почали: що робити з майном Сміта? В одному наші думки збігалися: в яхті не слід залишати нічого. Досі тубільці не наважувалися навіть наблизитись до неї, але після відвідин Боамбо та Арикі сюди щохвилини могли завітати інші гості. Тубільці — народ цікавий. Вони обов'язково захочуть побачити на власні очі всі ті «дива», що є у великому човні, і навряд чи зміг би хто-не-будь довести їм, що все тут належить Сміту. Кожен братиме, що йому заманеться, не караючись муками сумління, що підняв руку на чиюсь власність. І все піде нанівець.

— Ми будемо жити у вашій хатині, згодні? — запитав Сміт. — Отже, спочатку треба все звезти туди, а там побачимо.

Боамбо дав нам десять човнів і десятків зо два людей, і ми почали перевозитись. Важкі мішки завдали тубільцям чимало клопоту. Вони не звикли носити на спині такі вантажі, юрмилися біля кожного мішка по троє й четверо, а ще стільки ж стояло в човні. Та й човни ті, вузенькі й нестійкі, переверталися від найменшого похитування. Один таки перекинувся, і мішок борошна пішов на дно.

Набагато легше було переносити все з берега до моєї хатини.

Ящиками, мішками та меблями було заставлено хатину майже до дверей. Коли робота була закінчена, Сміт нагородив кожного тубільця разком намиста і знаками дав зрозуміти, що вони вже мусять іти геть. З нами залишився тільки Боамбо.

— Скличу Велику раду, і вирішимо, що з усім цим робити, — сказав він.

Я поцікавився, що то за «Велика рада». Виявилось, що ренгаті всіх п'яти сіл племені створюють так званий «Каліман комон» — Велику раду, обов'язком якої було вирішувати найважливіші питання, що стосуються всього племені. Рада збиралась двічі або тричі на рік, але тана мав право скликати її на свій розсуд будь-коли. Рішення Великої ради обов'язкові для кожного члена племені.

• Предыдущая
• 46/104
• Следующая