Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 54
- Предыдущая
- 54/104
- Следующая
І все-таки Магелланові не хочеться проливати крові. Він посилає до Силапулапу свого раба Енріке з пропозицією прийняти протекторат іспанського короля і стати його васалом. А ні — то матроси переб'ють стрілами, які випускають грім, усіх непокірних.
Силапулапу гордо відповів:
— Що ж, у нас теж є стріли. Хоч і не такі, як у білих людей, хоч і не випускають грому й блискавки, але вони обсмалені на полум'ї, і кожен, хто ступить на острів Макатан, живим звідси не повернеться.
Яка зухвалість по відношенню до людей, що грізними мушкетами та бомбардами сіють смерть на своєму шляху! Цього нахабу Силапулапу слід провчити.
Магеллан, стійкий і загартований у штормах мореплавець, який не зносив найменшої непокори, наказує шістдесяти матросам одягти кольчуги й приготуватися до бою. Сам сідає в маленький човник і веде своїх бійців на приступ острова Макатан. І тут, на цьому острові, найвидатніший мореплавець Ренессанса знаходить свою смерть.
Битву, в якій він загинув, картинно змалював Пігафетта:
«Ми повилазили з човнів, — пише Пігафетта. — Вода сягала до пояса, а до берега ще лишалося не менше двох пострілів з лука. Гострі підводні рифи не дозволяли човнам рухатися далі. На березі стояло щонайменше п'ятсот тубільців, розділених на три загони. Коли ми підійшли ближче, вони з жахливими криками посунули на нас. Один загін напав з фронту, два з флангів. Наш капітан розділив матросів на дві групи. Вони півгодини стріляли з мушкетів, і бомбард, не виходячи з човнів, але нічого не могли заподіяти тубільцям, бо з такої відстані кулі не пробивали дерев'яних щитів, а коли якась і проникала крізь дошку, то в кращому випадку легко ранила ворога в руку.
Тоді капітан вигукнув, щоб припинили стрілянину, але його ніхто не чув. А тубільці, помітивши, що наші постріли не завдають їм ніякої шкоди, не відступали. Галас у їхньому стані ставав дедалі дужчим, вони стрибали в усі боки, уникаючи пострілів, підбігали до нас, прикрившись щитом, і закидали нас обпаленими на вогні списами, стрілами, камінням та мулом. У декого на списах були залізні наконечники. Ми ледве встигали оборонятися.
Щоб налякати якось тубільців, капітан послав двох матросів підпалити їхні оселі. Але це тільки дужче розлютило їх. Кілька чоловік щодуху помчали до селища, де вже зайнялось хатин з двадцять чи тридцять, і повбивали наших матросів. А решта навалом посунула на нас. Збагнувши, що наші тіла вкриті бронею, а ноги беззахисні, вони почали цілитися в ноги.
Капітанові пробили литку отруєною стрілою, він дав наказ повільно відступати. Почувши це, майже всі кинулися до човнів, збиваючи один одного з ніг. Біля капітана лишилося не більше семи-восьми матросів. Списи та каміння сипалися на нас градом, і ми більше триматися не могли. Бомбарди нам не допомагали, бо мілина не підпускала човни до берега. Тепер ми хотіли якомога швидше вибратися з острова, і крок за кроком відступали від берета.
Ми вже відійшли в море на цілий постріл, але тубільці весь час переслідували нас, підбирали кинуті раніше списи і кидали їх знову й знову.
Підійшовши ближче, вони впізнали нашого капітана і почали цілитися в нього. Двічі збили з голови шолом, але він, як хоробрий рицар, залишався на своєму посту, не відступаючи ні на крок. Ми билися пліч-о-пліч, аж доки одна стріла не злучила йому прямо в обличчя. В приступі гніву капітан простромив списом груди того, що вистрілив, але списа витягти так і не встиг. Тоді він взявся за меч, та не витяг його й до середини, як ворожий спис простромив йому праву руку. Помітивши це, дикуни зграєю налетіли на капітана. За мить тіло нашого командира було простромлене безліччю списів і ножів. Так вороги відняли життя у нашого дзеркала, нашого світила, нашої втіхи, нашого вождя».
Отже, трагічна смерть не дала Магелланові дістатися до конечної мети своєї подорожі — Молукських островів.
Капітани посилають до Силапулапу парламентарів, щоб він за привабливі дзвіночки і різнобарвні хустки віддав їм тіло Магеллана, але гордого вождя нічим не можна підкупити. Силапулапу відповідає, що тіло вбитого — його трофей, і він його не продасть.
Так ніхто й не знає, що сталося з нещасним трупом: чи тубільці його залишили на розтерзання хижакам, чи, може, з'їли під звуки дерев'яних бубнів, — історія ніколи про це не дізнається…
Про те, що сталося далі, нам розповідають Пігафетта й інші матроси, яким пощастило повернутися до Іспанії. Про це говорить і матрос-англієць Джон Джігерс, щоденник якого був у мене в руках разом з щоденником Магеллана.
Ось його розповідь.
Вождь острова Себу, смиренний Хумабон, якого навернули до християнської віри і який з радістю прийняв ім'я іспанського короля (Магеллан охрестив його Карлом-Хумабоиом), побачивши, що білі люди не такі вже й страшні і непереможні, як він думав раніше, підіймає повстання і проганяє Магелланових матросів з острова. При цьому загинули двадцять чотири чоловіки, серед них капітани Франціск Сераон і Дуарте Барбоса.
Загинув у цьому бою і астролог Андрес де Сан-Мартін. Про нього Джон Джігерс не без іронії говорить, що цього разу гороскоп підвів астролога.
Всі три кораблі знімаються з якорів і поспішають залишити острів Себу. Понад два роки тому мореплавці вирушили з Іспанії на п'яти кораблях, і екіпаж тоді становив 265 душ, а тепер залишилося всього 115 — дуже мало для того, щоб обслуговувати три кораблі. Тому виникає думка, чи не краще пожертвувати одним судном. Але яким саме? Звичайно, «Консепсіоном». Цей корабель уже давно пропускає воду, і хтозна, чи зможе витримати урагани Індійського океану.
Діставшись острова Бохол, розташованого поблизу Себу, матроси переносять з «Консепсіона» на «Тринідад» і «Вікторію» все, що мало якусь ціну і могло знадобитися, спалюють приречене судно і знову беруть курс на південь, минаючи безліч великих і маленьких островів.
Тепер моряки Магеллана перетворюються на піратів, грабуючи на своєму шляху стрічні судна.
6 листопада 1521 року вони побачили високі сині гори. В своєму щоденнику Джон Джігерс пише:
«Полонений, якого ми взяли з собою, сказав, що це — Молукські острови. Ми щиро хвалили бога і, щоб відзначити свою радість, дали залп з усіх гармат. Нехай нікого не дивує, що ми були такі щасливі: адже ми 27 місяців без двох днів шукали цей архіпелаг, блукаючи в цих широтах поміж безліччю інших островів».
28 листопада вони кидають якір біля Тідора — одного з островів Молукського архіпелагу. У щоденнику Джігерса написано:
«Що можна сказати про ці острови? Тут так просто й хороше, тут панує спокій, затишок, ростуть прянощі. І, можливо, найкраще — це мир, який, на жаль, залишив наші землі, бо люди стали нехорошими й злими. Тут, мабуть, його останній притулок».
Вождь острова Тідора, якого іспанці охрестили Альманзором, прибуває до них у носилках і привітно зустрічає гостей. Піднявшись на один з двох кораблів, він затикає ніс: не зносить запаху кухні і людей. Альманзор звертається до стомлених матросів:
«Сходьте на берег і відпочивайте, користуйтесь усіма благами землі. Після такого тривалого блукання по морях, після стількох пережитих знегод ви заслужили на це. Освіжіть свої тіла і почувайте себе у нас так, ніби ви в країні вашого господаря».
Ця люб'язність, хоч як вона прикрашена Джігерсом, звучить для іспанців пересторогою. Альманзор недвозначно нагадує їм, що господар тут все-таки він. І справді, іспанцям дано повну волю вимінювати для себе все, що їм необхідно для далекого плавання., Вони навіть останню сорочку знімають, щоб обміняти її на прянощі та дорогих райських птахів. Жадоба до наживи, яка не залишала їх ніколи, з особливою силою розпалюється тепер, коли вони нарешті досягли своєї мети і скоро мають вирушити знову до Іспанії.
А дехто, зачарований красою острова, його багатствами та гостинністю миролюбних тубільців, виявляє бажання залишитися тут назавжди. І справді, навіщо пускатися знову в небезпечну путь, коли тут так спокійно, так приємно жити? Навіщо знову ставити своє життя на карту, коли щедра земля острова майже не вимагає праці, а населення зустрічає їх з таким захопленням?
- Предыдущая
- 54/104
- Следующая
