Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В. - Страница 37

• Предыдущая
• 37/50
• Следующая

— Підпис є? Адреса? — спитав Денисов.

— Є і підпис, і адреса. Прізвище — Буйкова, живе в Калінінграді.

— Їдьмо? — рішуче сказав Денисов.

— Їдьмо! — підтримав його Олег Миколайович.

Буйкової вдома не було. Зате її син, робітник суднобудівного заводу, розповів, що Руденко — це жінка років п'ятдесяти, середнього зросту, гладко зачісана, сива. Хоч яким приблизним був цей опис, він міг знадобитися.

— Загалом, початок непоганий, — говорив Сергєєв. — Ім'я Руденко було якимсь напівміфічним, але тепер дещо починає вияснятися.

— Ти не поспішай радіти, — перебив його Денисов. — Може, помилка, збіг?

— Не думаю. Дуже вже багато збігається.

— І все-таки я сумніваюся. Давай ще раз запитаємо Київ.

Запит відіслали того ж дня. Через тиждень одержали відповідь: наукового співробітника на прізвище Руденко у міських музеях ніколи не було.

Тут вже довелося сумніватися навіть інколи надміру довірливому Сергєєву.

Проте незабаром надійшла черга Денисова повідомити радісну новину.

— Ти не зайнятий? Заходь до мене, — подзвонив він Сергєєву.

У кабінеті Денисова сидів невисокий дебелий чоловік середнього віку.

— Локшин Костянтин Семенович, — відрекомендувався той.

— Вам не важко буде повторити свою розповідь Олегові Миколайовичу? — попросив Денисов.

— Ні, чого ж, залюбки! Бачите, прочитавши нарис у «Калининградской правде», я звернув увагу на дивовижний збіг. Мені доводилося бувати в Костромі. Там у художньому училищі працює мистецтвознавець Ангеліна Павлівна Руденко. Вона викладає і в інших учбових закладах міста. Я трохи цікавлюсь історією мистецтва, от і ходив на деякі лекції. Розповідає, треба сказати, добре. Літня жінка, а яка пам'ять! Жодного папірця в руках. Жваво так, цікаво говорить. Якось я підійшов до неї, розговорилися. Навіть додому провів. Тоді вона і розказала мені дещо про себе. До війни працювала в Києві, потім її силоміць вивезли до Німеччини. Правда, про Берлін вона не згадувала, не знаю, чи була там. А Кенігсбергом цікавилася.

— Дуже, дуже цікаво, Костянтине Семеновичу, — зрадів Сергєєв. — Надзвичайно важливо все це для нас. Спасибі.

— Ну, за що мені дякувати. Сам розумію, яке значення в такій справі має кожна деталь. Готовий допомогти, чим зможу, і надалі.

— Ви й так багато нам допомогли! — відгукнувся Сергєєв. — Велике спасибі.

Локшин пішов. Друзі лишилися вдвох.

— Дивний все-таки у мене стан, — признався Олег Миколайович. — От, розумієш, радію кожній звістці, з інтересом слухаю і перевіряю, а впевненості у тому, що розшуки закінчаться успішно… немає у мене такої впевненості.

— Ага! Знову розгубленість російського інтелігента двадцятого століття, — Денисов зім'яв цигарку, втиснув недокурок у попільничку. — Я розумію, було б значно веселіше, якби кожний день приносив нам бодай незначні знахідки. Тоді бачили б хоч маленький, та все ж результат. А так виходить — даремно працюємо. От і…

— Ти, певно, маєш рацію, — сказав Сергєєв. — Що поробиш — такий характер. Мене ще в дитинстві, було, мати лаяла: «Усе тебе нетерплячка бере». Каюсь, грішний.

— Ну, я тебе агітувати не збираюся, прикладів з історії наводити теж не стану, гадаю, знаєш не гірше за мене.

Сергєєв розсміявся.

— Ти, здається, і справді знову береш під сумнів мою «благонадійність». Диви, як насупився. Облиш! Адже я просто настроєм з тобою поділився. А ти одразу висновки…

Тепер усміхнувся Денисов.

— З дитинства такий. Було, мати лаяла: «Який ти, прости господи, поспішний». Гаразд. Обмінялися думками, пригадали дитинство. А тепер ти часом не хочеш прогулятися? У мене голова тріщить від дзвінків і засідань. Ходімо поблукаємо годинку…

Серпень і вересень — найкраща пора року в Калінінграді. Дощі в цей час випадають рідко, дні не жаркі, але досить теплі, тихі, стоять мовчазні міські парки і сквери, небо синє-синє, а вода в озерах та басейнах синяво-зелена. Гарно!

Денисов і Сергєєв брели вулицею імені Дмитрів Донського, геть порослою зеленню, та все розмовляли про своє.

— Ось що незрозуміло: чому з Києва так відповідають? — задумливо сказав Сергєєв.

— У цьому нічого немає дивного. Руденко могла замести сліди. Не думаю, щоб її вивезли до Німеччини силоміць.

— Загалом, справа цікава. Їдьмо? — як і минулого разу, спитав Сергєєв.

— На жаль, тобі доведеться їхати самому. У мене обставини складаються так, що відлучитися не можу. Є інші справи.

Вони сиділи у тісній кімнатці, перегородженій ширмою, за низьким столиком, схожим на ломберний. Розмова спочатку не ладилася.

— Оце все, що в мене лишилося на кінець життя, — гірко сказала Руденко, обводячи поглядом своє житло. — А було… — Ангеліна Павлівна відразу схаменулася і замовкла.

Мовчав і Сергєєв. Він напружено думав про одне: як зробити, щоб ця жінка, яка стільки знала і бачила, яка зробила, мабуть, на своєму довгому віку чимало помилок і розучилася довіряти людям, повірила йому, побачила в ньому людину, що прийшла по допомогу. Машинально він узяв із столика невеличку книжку і погортав. Це був Ренан, виданий французькою мовою, яку Сергєєв знав слабо. Він хотів покласти її назад, але одна фраза, старанно підкреслена синім олівцем, привернула його увагу. Олег Миколайович вголос, трохи спотикаючись на окремих словах, переклав:

«Усім, хто зазнає аварії у морі нескінченності, — милість…»

— Що ви сказали? — Руденко відірвалась од своїх роздумів.

— Я просто переклав цю фразу, — і Сергєєв повторив щойно прочитане.

— Ви… ви навмисне? — зривистим голосом спитала жінка.

— Пробачте… я вас не розумію. Я просто прочитав те, що підкреслено тут, — розгублено відповів Сергєєв.

І тоді Руденко раптом заплакала. Вона плакала тихо, скупими сльозами, не схлипуючи і не витираючи обличчя. Олег Миколайович не заспокоював її. Що тут скажеш?

Так минуло кілька тяжких хвилин. Нарешті Ангеліна Павлівна рішуче підвелася, покопалася в чемодані і витягла загальний зошит.

— Тепер байдуже, — тихо промовила вона. — Прочитайте.

Перше, що впало в очі Олегу Миколайовичу, на обкладинці зошита були написані ті ж самі слова Ренана, тільки перекладені на російську мову…

Сергєєв повернувся додому через три дні.

— Без тебе прибули деякі папери, зв'язані з Руденко: анкети, слідча справа і дещо інше, — повідомив Денисов. — А ти недаремно їздив?

— Ні, недаремно. Правда, про кімнату… А втім, прочитай сам. Решту розповім.

Коли це почалося? Важко сказати. В усякому разі, не в той день, коли Ангеліна Павлівна пішла працювати до німців. Можливо, це було тоді, коли вона, ще перебуваючи в аспірантурі, разом з групою націоналістів у 1926 році підписала пройняту злістю і люттю декларацію з приводу арешту одного антирадянськи настроєного професора. А може, це почалося ще раніше, в Київському археологічному інституті? Саме там вона потрапила під вплив українських буржуазних націоналістів. А може, в 1917 році, коли Радянська влада націоналізувала майно її чоловіка? Найімовірніше, то був поступовий процес, у якому відіграли роль усі ці факти. Так чи інакше, коли почалася війна, Руденко вже не здригалася, думаючи про фашистів.

Заняття в учбових закладах припинилися, почалася евакуація на схід, в глиб країни. Але Руденко їхати відмовилася. Не тому, що вона думала боротися в підпіллі або вважала себе потрібною людям саме тут. Ні, причини були інші. Звичайно, не можна сказати, що Ангеліні Павлівні не завдавала болю кожна бомба, скинута на вулиці і площі рідного Києва, що її не лякала думка про ще більші нещастя. Але вона повторювала: «Війна є війною. І спрямована вона не проти народу, а проти певного державного ладу. Німці — народ культурний, народ, з середовища якого вийшли у свій час найвидатніші мислителі, — не можуть бути катами щодо простих людей і не будуть варварами, коли справа йтиме про скарби культури. Очевидно, як тільки радянські війська, — Руденко тепер навіть у думці не називала їх «наші», — відійдуть, усе це страхіття закінчиться. А коли замовкнуть гармати — заговорить мистецтво».

• Предыдущая
• 37/50
• Следующая