Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/83
• Следующая

— Гляди, щоб не проґавив, хлопче, — сказала йому якось взимку тітка Гафія.

— Справжня дружина знайдеться сама, без вашої допомоги, бо на ловця, на справжнього ловця звір сам біжить, — відпарирував Орлов і, схопивши тітку в обійми, обережно почав кружити з нею по світлиці.

— Ох, що ти зі мною витворяєш, вітрогоне! Зовсім здичавів у тайзі. Дивіться-но, вже й жінку до звіра прирівняв, а цікаво, до якого ж?

— До сарни, тітонько, до лані.

— Гляньте-но на нього! І ти гадаєш, що вона сама прискаче й почне крутитися навколо тебе? Еге ж бо! Як би не трапилось навпаки!

— Не лякайте мене, тітонько… а то я, кінець кінцем, почну боятися жінок.

— Ти диви який! Полює на ведмедів і леопардів, а жінок боїться. Оце так герой!

А герой лишився таки неодружений.

Настала весна, на осонні вже пробивалася подекуди молода трава. Бруньки на деревах сповнювали повітря пряним ароматом, що змішувався з випарами землі й пахощами гниючого листя.

Летіли вальдшнепи.

Родіон Орлов так захопився красою весняного вечора, що проґавив перших вальдшнепів, які з'явилися над лісом. Та він і не шкодував. Не хотілося порушувати тишу оглушливим пострілом. Проте на обрії знову з'явилися довгодзьобі птахи, і один з них пролетів так близько, що Орлов не втримався й вистрелив. Птах беркицьнувся в повітрі і впав на землю. У величній тиші тайги покотилася лупа від пострілу. Здавалося, що природа, стрепенувшись, сторожко прислухається до того гуркоту, і тільки мала гомінлива річка шуміла спокійно, ніби нічого й не сталося.

Вальдшнепи пролетіли. Тайгу облягла ніч. Стало холодно. Мисливець швидко назбирав дров, і за мить на невеличкій галявинці весело запалало вогнище, освітлюючи навколишні берези. В маленькому котелку закипів чай, мисливець дістав кілька сухарів і шматок копченого ведмежого окорока — от і вся вечеря.

В гущавині бекнула козуля, десь на сусідній сопці їй відповіла інша. Здалеку вже долинали тужливі голоси сов.

Орлов лаштувався спати. Він підкинув у вогонь дров і вмостився на своєму плащі. Раптом нічну тишу порушив протяглий крик болотної сови. Він лунав так чітко й голосно, наче сова сиділа десь поблизу. Але ж далеко навкруги не було жодного болота! Мисливець якусь мить напружено прислухався, а коли крик повторився, схопив рушницю й, пригнувшись, швидко відійшов од вогнища.

Він відчув небезпеку. Хоч крик звучав майже природно, проте гострий слух мисливця розпізнав, що той звук імітовано людиною. Така прикмета в нічній тайзі не віщує нічого доброго. Звичайно так перегукуються люди, для яких ніч сприятливіша за день. Волоцюги або навіть розбійники та просто всякий набрід — люди, з якими треба бути насторожі.

Мисливець зручно вмостився за вивернутим деревом і чекав, що буде далі. Незабаром у лісі затріщали гілки, і під чиїмись ногами зашелестіло сухе листя. З пітьми хащі виринула постать людини. Якусь миті, чоловік роздивлявся навколо, потім перейшов галявину й зупинився біля вогнища. Освітлений червоним сяйвом огню, цей чоловік здавався справжнім велетнем. Він обернувся на всі боки, скинув з плечей велику торбину й голосно гукнув:

— Гей, чоловіче, де ти? Вилазь, я не людожер.

Орлов спочатку вагався, та, зрештою, він усе ж вийшов із свого сховища й повернувся до вогню.

— А-а, мисливець. Навіть із Сигурської долини — а боїться людей. Я знаю тебе, хлопче. Кілька разів спостерігав, як ти ходиш тайгою. Полюєш на золотих звіряток. А мене ти жодного разу не помітив, еге ж?! Та й хто б міг мене помітити такого карлика, як я! Орлов вимушено засміявся, тому що «карлик» був на дві голови вищий за нього і принаймні вдвічі кремезніший. Шия велетня була, мов пень, — коротка, знизу, біля тулуба, ширша, наче вростала в плечі могутнім корінням.

— Не дивуйся, — посміхнувшись, вів далі велетень, — я знаю чудовий спосіб, як лишитися непомітним.

Потім з невимушеною безпосередністю він милостивим жестом, наче він був тут хазяїном, запросив Орлова сісти до вогнища.

— Ти, певно, вважаєш мене зухвальцем, — вів далі незнайомець, — та щоб ти знав, з яким добряком зараз розмовляєш, я розповім тобі рецепт. Добре запам'ятай його: коли буде повний місяць, ти вийдеш на перехрестя оленячих стежок, візьмеш у рот сім зерняток пороху і почнеш заклинати духа тайги. Потім розкусиш зернятка й виплюнеш їх на всі сторони світу. Зовсім немудра процедура.

Орлов засміявся, але в ту ж мить завмер — поблизу знову озвався крик болотної сови.

Незнайомий жартівник приклав до рота руку й загукав у відповідь. Він посерйознішав. Насупив брови й зосереджено ворушив щелепою, наче жував щось тверде. Потім голосно зітхнув і стиха промовив:

— Сюди прийдуть кілька людей, моїх друзів. Добре буде, коли й ти станеш моїм другом. Вони вимушені якийсь час перебути там, де не дме й не дощить. Ти трапився мені на путі саме вчас. Я хотів би, щоб вони оселилися в тебе. Ти не пошкодуєш.

Перш ніж Орлов встиг відповісти, незнайомець витяг з кишені кілька асигнацій.

Мисливець спохмурнів, з погордою глянув на велетня й сердито вигукнув:

— За кого ти мене вважаєш? Коли ти хочеш купити дружбу, то пошукай собі когось іншого. Може, він за кілька карбованців укладе з тобою угоду, наче з тим чортом, якого ти заклинаєш сьома зернятками пороху!

Орлов підвівся й зібрався було йти.

Силач поклав руку на плече Орлову. Незнайомець стояв нерухомо, трошки схиливши голову й шию, наче згинаючись під важким тягарем. Поза й вираз обличчя цієї людини так явно виявляли його збентеження, що Орлов спинився й чекав, що той скаже.

— Я не хотів тебе образити, і справа тут не в якійсь там чортівні. На одного впливає багатство, на іншого добре слово. Сідай, поговоримо.

Орлов якусь мить вагався, проте сів до вогню.

— Я фельдшер адміністративного округу Микола Микитович Бобров. Я веду з собою кілька виснажених пацієнтів. Вони знесилились під час довгої подорожі й конче потребують відпочинку. До найближчого селища вони вже не дійшли б.

Орлов дивився недовірливо, адже було зовсім незрозуміло, чому це фельдшер тягся з хворими по тайзі пішки, коли він міг би скористатися кінним транспортом.

— Не дійшли б, — вів своє фельдшер. — Крім того, тут є причини… через які їм краще обминати селища…

Орлов тихо свиснув.

— Утікачі?

— Так… з каторги, — коротко відповів Бобров. Запала тиша, тільки в вогнищі тріскотіли гілки.

— Політичні бунтарі? — розпитував мисливець.

— Саме так, — пролунала лаконічна відповідь.

— Я питаю не з цікавості. Коли я вже маю їх оселити в себе, то хочу знати, в чому, власне, справа. Не хотілося б зустрічатися з жандармами заради… казна-кого.

— Марні побоювання. Ми сибіряки і не станемо обдурювати один одного. Я ніколи б не вплутався в щось таке, від чого тхнуло б кримінальним злочином. За статтею, вони, щоправда, «важкі» хлопці й гнили б на каторзі ще п'ять років. Але чому? Тому що боролися проти царського уряду. Вони були членами організації, яка прагне знищити привілеї дворянства, фабрикантів і поміщиків. Досить тобі цього?

— Цього, справді, не мало, і для мене досить. Але як тобі спало на думку, що саме я маю дбати про них?

Бобров не встиг відповісти, як у гущавині щось зашуміло. І згодом почулися повільні кроки. На галявину вийшли три чоловіки.

Вони рухались помалу, широко переставляючи ноги й спираючись на палиці. З першого погляду було видно, що всі три вкрай виснажені й ледве тримаються на ногах.

— Ось вони, мисливцю. Тепер скажи мені, як буде з пристановищем?

Орлов мовчки спостерігав, як ці кволі люди допомагали один одному, сідаючи біля вогнища.

Один з них спробував посміхнутися й пояснив:

— Ноги вже відмовляються нам служити — стали товсті, наче стовпи…

Потім він відгорнув штанини й почав розтирати рукою спотворені ноги. Вони були страшенно набряклі, темно-червоні, вкриті коричневими плямами.

• Предыдущая
• 19/83
• Следующая