Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/83
• Следующая

Вечоріло, в стійбищі затихав шум, замовкали людські голоси. Тільки час від часу гавкали собаки. Майюл схилилася над хворим і поправила на ньому ковдру.

— «В Китаї вжн три тисячі років корінь жень-шеня вважають найціннішими ліками…» — голосно прочитав Феклістов і глянув на своїх слухачів.

У просторій кімнаті за столом сиділи Орлов і Хатангін. Майюл біля вікна стьобала шкуру молодого оленя й уважно прислухалася.

— Читай далі, Іване Хомичу, — попросив мисливець, — хочеться якнайбільше дізнатись про той корінь, що так швидко поставив тебе на ноги, хоч ти, правда, й ходиш іще помалесеньку, мов качур. Читай-бо!

— Швидкість потрібна тоді, коли ловиш бліх, — засміявся Хатангін. — Хомичу нема чого поспішати. Ходити по тайзі холодно, а в теплі рани гояться швидше.

— І лікар йому не дозволив би, — додала Майюл, — хворий повинен ще берегтися. Рани ледве загоїлися, а ти хочеш, щоб він уже бігав. Почекай ще трохи, суворий начальнику.

— Не суворий і не начальник, — жартуючи, запротестував Орлов.

Майюл глянула на Родіона Родіоновича й посміхнулася йому так любо, що він підсів до неї, приклав руки до її скронь, якусь мить мовчки вдивлявся дівчині з очі, а потім серйозно промовив:

— Майюл, життя мисливця, як ти сама знаєш, суворе, але серце в нього не кам'яне…

— Іноді воно буває з воску і горить, мов свічка перед вівтарем, — пожартував Феклістов. — Але довгенько-таки довелося чекати, поки її хтось запалив.

— Треба гасити, щоб Родіонович, бува, не згорів! — вигукнув Хатангін.

— Тільки не гасіть того, що вам не пече! — заперечила Майюл. — Що б зі мною сталося, якби він згас?

— Та я ж не віхоть соломи! І, зрештою, ми нікому не дозволимо дмухати на наш вогник, правда ж, Майюл?

— Хай собі дмухають, він тільки дужче розгориться.

— Глянь-но, чого захотіла наречена. Про своє домашнє вогнище подбай, будь ласка, сама! — зауважив Хатангін.

— І подбаю, брате!

— Ого, як ти змінилася! А в чумі вогник у тебе іноді згасав…

Багато що змінилося за ці два місяці. Феклістова, за порадою фельдшера, перевезли в хатину Орлова, і Майюл, з дозволу братів та тітки, і тут взяла на себе обов'язок доглядати хворого. Вона дуже швидко освоїлася з новим середовищем, і Орлов, на якого дівчина з самого початку справила сильне враження, незабаром відчув, що з приходом Майюл до його самітної хатини ввійшло щось таке, чого він раніше не знав. Родіон Родіонович став трохи соромливим, навіть несміливим. Він намагався розмовляти невимушено, як і раніше, але це йому не завжди вдавалося. Інколи мисливець навіть заїкався, що викликало сміх у геолога. Феклістов теж швидко зрозумів, чому так змінився безстрашний мисливець, і при нагоді поговорив про це з Орловим.

— Трапляється, що і на мудрому чорт катається, Родіоне Родіоновичу. Ти, бачу, лицеміриш, заглушуючи в собі те, про що вже давно повинен був сказати дівчині…

— Тсс, Іване Хомичу! Я ж не знаю, що вона відповість.

— Ех ти, свята простота! Видно, від кохання сліпнуть і глухнуть не тільки глухарі, але й безстрашні мисливці на ведмедів. Хіба ти не бачиш, що Майюл чека? Невже ти хочеш, щоб вона сама кинулась тобі на шию?

— Ну, це вже навряд. Але я на кілька років старший за неї і красенем ніколи не був, а вона… як маків цвіт. Та ще й до того ж — евенка. Я не пам'ятаю, щоб у наших околицях евенка виходила заміж за росіянина. Мабуть, це заборонено якимось законом племені.— Всі твої побоювання та міркування й копійки неварті. Поки ти на полюванні, вона од вікна не відходить і жде не діждеться, коли, нарешті, повернеться її герой. А герой тим часом соромливий, мов той жовторотий студентик. Що ж до законів племені, то, гадаю, ти даремно боїшся. Майюл — православна, брати її теж, то які ж тут можуть бути перешкоди? Вір мені, мисливцю, вона кохає тебе. Сьогодні ж поговори з нею, і край.

Феклістов мав рацію.

Одного дня перед домом тітки Гафії задзвеніли бубонці й зупинилися сани Орлова. Такі відвідини траплялися нечасто, а тому тітонька з цікавістю підбігла до вікна.

— Чи то мене очі вже зраджують, чи так тільки здається через замерзлу шибку. До нас іде якась пара. Чуєш, Фронько, біжи подивись!

Тітчина онука відчинила двері, та так і застигла від подиву. На порозі стояла незнайома жінка, а за нею Родіон Родіонович.

— Добрий день! — схаменулася дівчина й привітала гостей. — Заходьте, будь ласка, заходьте!

Майюл була одягнена в оленячу шубу, прикрашену соболиним коміром, а на її чорних, буйних кучерях сиділа маленька соболина шапочка. Фронька не могла очей від неї одірвати — Майюл здалася їй красунею з старого календаря журналу «Нива», який дівча знало, можна сказати, напам'ять.

— Доброго здоров'я, тітонько! — ще в дверях весело вигукнув Орлов. — Чи приймете нас? Везу вам наречену.

У тітки на мить відібрало мову, але, трохи отямившись од подиву, вона жваво зацокотіла:

— І що ж це ти витворяєш? У мене від переляку аж ноги підломилися! Кажу, хто це до нас їде, а тут тобі маєш — жених з нареченою. Вітаю, вітаю вас. Любі мої, сідайте! А ти, Фронько, чого стоїш і гав ловиш? Став самовар!

Потім тітка оглянула Майюл, яка трохи збентежено стояла посеред кімнати, — адже дівчина не чекала такого шумного привітання.

— Ну, справді красуню ти мені привіз, Родіонушко! Дай бог кожному таку. Як лялечка, дуже красива, тільки, здається мені — не росіянка вона…

— Я з племені евенків. Мене звуть Майюл, по батькові Каундіга.

— А скажи-но, ти хрещена, православна? — розпитувала цікава тітонька.

— Хрещена, православна й письменна.

— Навіть так! Диви, який ти молодець, дівчинонько!

— Ну, тітонько, — чемно стримував свою родичку Родіон, — ви ж розпитуєте, наче губернський суддя. А Майюл полохлива, мов лань.

— Гляньте-но на нього! Кажеш, Родіонушко, лань, та ще й полохлива? Ото ж я й дивуюся, що вона збирається вийти заміж за такого дикого мисливця. Та ви ж сідайте! Фронько, як там самовар?

Тітка Гафія була дуже цікава. І Родіон Орлов мусив докладно розповісти їй всю історію знайомства і все, що пережив він, перш ніж наважився висловити дівчині свої почуття.

— Ось тобі й маєш. Можна сказати, герой, гроза ведмедів, а ходить круг лані й тільки облизується! Добре, що тобі допоміг товариш! Інакше ти б ще казна-скільки жив у тайзі, мов самотній пугач. Може, й гукати навчився б. Ну, дівчинонько, запала ти мені в душу! У Родіонушки немає батьків, то благословіння вам дасть його тітка. А як у вас удома?

— У мене теж немає батьків. Десять років тому в нашому стійбищі спалахнула страшна хвороба, і багато людей померло. Мої батьки теж. Лишилося два брати й тітка. Вони дадуть мені посаг.

— Отже, зійшлися дві сирітки. Добре, що є на світі тітки. Яке ж це було б весілля без благословення, тоді небо й щастя вам не послало б.

Цілий тиждень приймала в себе тітка Гафія заручених і відкривала нареченій таємниці домашнього господарства, про які дівчина-евенка мала тільки приблизне уявлення.

— За місяць до весілля привезеш мені наречену ще раз — треба її ще дечому навчити. А весілля справимо в мене. І ніяких відмовок! Чи ти хочеш, щоб весілля відбулося під ялиною біля твого барлога в тайзі? Так, хлопче, діла не буде. Що б на це люди сказали! Чоловік ти солідний, перший мисливець на всю округу — а весілля в глушині тайги, де самі лише ведмеді грають у піжмурки. Е ні. А ти, дівчинонько, подбай, щоб ваші прийшли при повному параді. Ми таке весілля влаштуємо, що про нього десять років говоритимуть!

— Ну, це мої родичі люблять. Аби тільки на полюванні їм щастило. Інакше їх небагато прийде. Кожний день зими дорогий для мисливця. Полювання годує нас, а весілля в наших краях триває аж шість днів.

— А в нас буде сім! — весело додав Орлов, прощаючись з тіткою.

— Ай-я белапі таура! — вигукнула Майюл.

• Предыдущая
• 28/83
• Следующая