Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 41
- Предыдущая
- 41/83
- Следующая
Мисливці благополучно довезли тигреня до Вертловки, де воно, звичайно, викликало велику цікавість. Це вперше місцевим мисливцям пощастило впіймати живого тигра, хай навіть і такого малого, що він уміщався в мішку.
Не знаю вже, яку чашку я допивав, коли Чижов скінчив розповідь про це незвичайне й ризиковане полювання. Ми запитали в нього про дальшу долю викраденого тигреняти. Сибірський мисливець показав на Тамару:
— Запитайте ось у неї, яку халепу вона з ним мала.
— Не можу згадувати без жалю, — зітхнула дівчина. — Довго не могло воно звикнути до людей. Перші дні взагалі нічого не їло й не пило, і тільки тоді, коли з голоду вже ледве трималося на ногах, почало смоктати з пляшки молоко. А вже після цього тигреня швидко призвичаїлось до нового оточення; малюк був дуже гарненький і грайливий. Однак незабаром у нього почали прокидатися дикі інстинкти. Тигреня переслідувало свійську птицю, кусало овець і ганялося за поросятами. Одного дня ми лишили його в садочку, і звіреня втекло в тайгу. Собаки два дні шукали його: після цього малому хижакові наділи нашийник і пустили бігати в подвір'ї на довгому ланцюзі. Це його дуже сердило, і я взяла малюка під свою опіку. Я брала його з собою скрізь, куди б не пішла або не поїхала. Тигреня швидко росло. Та й не дивно: дідусь Родіонович дуже добре годував його, дбав, щоб воно щодня мало свіжу звірину. Довго тримали ми його в себе в домі. Але вночі малюк тинявся по кухні, нявчав, бурмотів, а згодом почав ревти. Тигреня будило нас кожної ночі, й ніякі вмовляння не допомагали. Тоді ми стали залишати його на ніч у клуні, але там воно казилося ще дужче. Очевидно, вночі йому найдужче хотілося на волю. Адже навкруги була його стихія — тайга. Згодом тигреня стало небезпечним для чужих людей, кидалося на них і нас почало слухатися дуже неохоче. Довелося розлучитися. Петро Андрійович одвіз його на станцію й відіслав звідти в Московський зоопарк.
А зараз я вам розкажу найцікавіше. Через рік я приїхала в Москву і в перші ж дні відвідала нашого тигра. Ми його звали Тассо. У вольєрі зоопарку бігало і лежало навколо невеличкої скелі кілька тигрів, та нашого серед них я не впізнала. Не знаю, що мені спало на думку, але я підійшла до самого краю рову, що відокремлював людей від хижаків, і гукнула: «Тассо, Тассочко!»
В ту ж мить один тигр схопився, витягнув шию й почав принюхуватися. Навколо мене стояло багато людей, і тому, мабуть, він не міг одразу ж пізнати мене. Але, уявіть собі, він пам'ятав мій голос! Працівник зоопарку, який з цікавістю спостерігав цю сцену, підійшов до мене, ми з ним розговорились, і він завів мене в рів. Не питайте, що витворяв Тассо. Він ліг на край стіни, нахилив голову й муркотів так тужливо, що я мало не плакала. Інші тигри, очевидно, дивувалися, що їх товариш мав таких знайомих, повертали голови, а один з них, мабуть, найцікавіший, навіть перехилився через край рову. Я просила, щоб мені дали драбину, хотіла погладити Тассо, але служитель зоопарку не дозволив — побоявся брати на себе таку відповідальність: а що коли…
«Ідіть, — каже, — громадянко, до директора…»
Я пішла. Директор з цікавістю вислухав мене, проте й він не був схильний дозволяти будь-які пустощі з тигром. Але, кінець кінцем, я вмовила його; директор наказав, щоб Тассо впустили в спеціальну клітку, де звичайно ізолювали тигрів під час лікарського догляду. Два служителі стали перед гратами, тримаючи напоготові брандспойти, щоб, на випадок небезпеки, спрямувати на тигра струмені води. Я стояла перед кліткою й чекала Тассо. Він вбіг і одразу ж впізнав мене, почав тертися головою об грати й муркотіти, а коли я, трохи вагаючись, пройшла крізь дверцята, тигр підскочив до мене так навально, що мало не збив мене з ніг. Я присіла біля нього, як робила це колись у Вертловці, гладила його, а звір так терся головою об мої ноги, що розірвав мені панчохи. Він мружився від насолоди, коли я чухала йому шию, і кілька разів так ніжно «погладив» мене лапою, що я довго потім носила синці на плечах і спині.
Та найгірше було, коли я зібралася йти. Тассо підвівся й заступив вихід. Я відштовхувала його, вмовляла; нарешті він скорився й ліг. Директор, який весь час стежив за поведінкою тигра, швидко відчинив спускні дверцята, і я вислизнула з клітки. Тассо похнюпив голову, потім підніс її й підступив до гратів. Я ще раз на прощання погладила його й пообіцяла, що прийду знову.
Потім я змушена була докладно розповісти директорові всю Тассову історію.
Він усе занотував собі, бо таких випадків у його практиці ще не було.
Після мого візиту інтерес спеціалістів до нашого тигра значно підвищився. Ним зацікавилися наукові працівники Інституту зоології. Тассо став відомою «особою». Він тепер улюбленець всіх працівників зоопарку. Тассо надзвичайно лагідний і виявляє найбільшу прихильність до ветеринарного лікаря та директора зоопарку Борисова з Інституту зоології Академії наук.
Кілька разів Тассо навіть демонстрував сольні номери в державному цирку, але тільки як гастролер. Науковці так полюбили цього тигра, що вперто тримають його в зоопарку. Вони дбають, щоб Тассо якомога менше жив у клітці, і тому довіряють його лише Московському цирку, та й то не більше як на чотирнадцять днів. Після цього Тассо знову повертається до вольєри в зоопарку. Я була в Москві рік і щотижня приходила до тигра. Якось я познайомилася в зоопарку з відомим приборкувачем хижаків Борисом Едером. Він дуже зацікавився моїм тигром, тричі підходив до клітки, щоб познайомитися з Тассо, — а на четвертий раз зайшов разом зі мною. Тассо обнюхав його і, мабуть, тому, що приборкувач прийшов разом зі мною, не звертав на нього особливої уваги. Едер розмовляв і жартував з ним. Нарешті Тассо пустотливо загріб приборкувача лапою й сів навпроти нього. З того часу вони стали друзями.
Коли повернетесь до Москви, підіть подивіться на нашого Тассо й передайте йому сердечне вітання.
— З вами, Тамаро, я не побоявся б піти до нього і в клітку, — раптом промовив Олег і збентежено потер рукою лоба.
— Гляньте, який герой! — вигукнув Шульгін і голосно засміявся.
— Чому ви смієтесь? — здивувалася Тамара. — Не знаю, чи наважився б навіть шановний Федір Лаврентійович зайти в клітку тигра.
— Боронь боже! — скрикнув лісничий. — Я в принципі не довіряю жодній кішці!
— Сподіваюсь, ви не маєте на увазі жінок, — знову озвалася Тамара.
— Не маю, але згадайте старе російське прислів'я: «Курка не птиця, а жінка не людина». Ну, та не сердьтеся!
Ніхто з нас не відповів йому. Тільки згодом озвався Чижов:
— Тут можна було б проголосувати, але вже пізно. Навіть дуже пізно, а завтра на нас чекає нелегка дорога. Тому без ніякого голосування — спати!
Петро Андрійович казав правду — було вже далеко запівніч. Ми розійшлися по палатках і лягли відпочивати.
Вогнище догоряло, кидаючи на палатки миготливі тіні; собаки пильнували наш сон.
Ранкова побудка була незвичайна — хтось лизав мені обличчя. Це був собака Вірний, який виконував у нас обов'язки днювального, його хазяїн — Чижов стояв при вході до палатки й гукав:
— Снідати!
Ми з апетитом з'їли шашлик — соковиті шматочки баранячого м'яса, засмажені з цибулею на рожні, запили його чаєм, склали палатки й вирушили в путь.
Коні тюпали вузенькою стежкою, а собаки побігли в зарості і час від часу полохали там глухарів та рябчиків. Ми знали, що, маючи тонкий нюх, слух та зір, собаки не пропускають жодного птаха, на сліди якого натрапляють. Вони несподівано виринають перед дичиною, і застуканому зненацька птахові діватися нікуди. Він змушений злетіти, щоб не опинитися в зубах ворога. Здебільшого сполохані птахи сідають на дерево поблизу. Лайка біжить слідом, не зводячи з птаха очей, потім сідає під деревом і починає гавкати — кликати хазяїна. Глухар, тетерюк або рябчик сидить, прислухається й розглядає свого небезпечного ворога. На голос собаки приходить мисливець, і справу вирішує влучний постріл. Ми теж вирішили полювати. Зупинилися. Чижов, Олег і я розійшлися в різні сторони на голоси лайок.
- Предыдущая
- 41/83
- Следующая
