Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 52
- Предыдущая
- 52/83
- Следующая
Нарешті ці небезпечні місця лишилися позаду, і ми зупинилися на краю кедрового лісу.
Неповторна панорама відкрилася перед нами. Великі кедри на схилах горба надавали всьому краєвиду якогось готичного вигляду. Поміж дерев смарагдовим килимом проглядали луки, а на півдні виднілося три якісь величезні дзеркала. Під промінням сонця вони вигравали міріадами іскор. Це були три сліпуче-білі мармурові скелі. Під скелями вирувала ріка.
— Вони майже чотириста метрів заввишки, — стиха промовив Чижов, а Єменка додав:
— За нашими легендами ці скелі поставив тут син великого Торина — Арханзай — для своїх трьох дружин: весняної, літньої і осінньої: жодна з них не хотіла дивитися в дзеркало, яке вже відображало красу її попередниці. Наші мисливці прозвали це місце Долиною сяйва. По-моєму, це хороша назва.
— Кращої й не придумати, — приєднався Олег. — Я за те, щоб тут розташуватися табором. Сьогодні дорога була така важка, що відпочинок у нас цілком заслужений.
Всі пристали на цю пропозицію, і ми отаборилися недалеко від ріки, навпроти першого мармурового дзеркала.
Поки товариші ставили палатки, я взяв спінінг і пішов до річки… її прозора вода текла так швидко, що, ввійшовши в річку, я ледве встояв на ногах.
Єменка й Чижов кричали мені з берега, щоб я був обережний, бо такий бурхливий потік може…
Далі я вже не чув: камінь підо мною похитнувся, і я опинився у воді. Тільки тепер я пізнав характер бурхливих рік тайги. Вода крутонула мене кілька разів, я ледве встиг вдихнути повітря і тут же вдарився головою об камінь. У вухах задзвеніло, в очах якось дивно, скакаючи над водою, замерехтіло безліч іскор. Не розгубившись, я схопився руками за той самий камінь, об який ударився, і з величезним зусиллям звівся на ноги. Води тут було тільки по пояс, але довелося триматись з усіх сил, щоб не знесло знову. На щастя, між камінням застряв і спінінг, отже, з несподіваної купелі мені вдалося вибратися без пошкоджень і втрат. Я ліг на воду й за течією доплив до берега далеченько від нашого табору.
Поки я плив, поблизу тричі вискакували з води великі сріблясті риби. Це були сибірські лососі — таймені. Можливо, з цікавості вони хотіли зверху поглянути на дивну істоту, яка порушила їх незаймані володіння. Це знову збудило в мене мисливську пристрасть, я побіг до табору, не слухаючи напучувань сибіряків-мисливців, швиденько зняв мокрий одяг, надів сухий і мерщій поспішив до річки.
Цікавість не завжди закінчується добре. В цьому, я думаю, пересвідчилися й таймені. В моїй рибальській практиці ще не бувало, щоб за одною нікельованою принадою гналися аж два красені лососі. Тутешні лососі, мабуть, ніколи не бачили такої фантастичної принади. Один з них, мабуть найцікавіший, жадібно схопив штучного живця й не помітив шести гачків, які в ту ж мить впилися йому в губу. І все це я міг спостерігати — у прозорій воді видно було кожний камінець.
Другий лосось проводжав свого напарника доти, поки я не підсік. Спіймана риба рвучко вистрибнула з води. З переляку чи, може, із солідарності стрибнув і другий таймень, так що спочатку я навіть не зрозумів, який з них піймався. Та про це я дізнався дуже швидко, бо пійманий опирався, а другий майнув собі геть, ніби за ним гнався водяник.
За чверть години король кришталевих вод здався, скорившись долі всіх спійманих риб, які з води потрапляли на берег, а потім на сковороду.
Минув вечір, за ним ніч, а Шульгін так і не наздогнав нас. Олег висловив побоювання, чи не заблудився, бува, лісничий, але Чижов сумнівався в цьому. Та все ж він порадив Старобору з Єменкою розпалити на скелі велике вогнище, щоб Шульгіну легше було знайти, нас. Марно прождавши цілий вечір, ми так і полягали спати, думаючи про лісничого, який у цей час, може, блукав десь по тайзі або потопав у мочарах.
Проте наші побоювання були даремні. Вранці, коли ми саме снідали, грішник з'явився. Він скочив з коня, підсів до нас і розповів, що побоявся вночі їхати долиною, тому й вирішив заночувати під деревом. Вогнища нашого не бачив, уночі трохи змерз, але вранці, наздоганяючи нас, він зігрівся і оце радий, що встиг на сніданок, бо дуже зголоднів. Після гарячого сніданку Шульгін заснув. Звичайно ж, він стомився, отож ми не будили його і вирушили, залишивши з ним Старобора.
Тамара поїхала трохи раніше. Та коли ми вже покидали Долину сяйва, залиту вранішнім промінням, що відбивалося від гігантських дзеркал, дівчина чомусь опинилася позаду нас. До неї приєднався Олег, і вони довго про щось розмовляли. Потім юнак під'їхав до мене.
— Знаєте, Рудольфе Рудольфовичу, що каже Тамара? Нібито Шульгін прибув до нашого табору зовсім не з того боку, звідки приїхали ми.
— І який з цього висновок? — здивувався я.
— Напевне, дівчина спересердя вигадує щось на нього. Але факт сам по собі цікавий, як ви гадаєте?
— Їй-богу, нічого цікавого не бачу! Хоч лісничий і не бував у цих місцях, але ж він добре знає тайгу, тим більше, що Єменка розповів йому про наш маршрут.
— Це правда, Тамарі нема чого турбуватись. Але я ніяк не розумію, звідки в неї така антипатія до лісничого.
День минув без особливих пригод, і ми зупинилися кочувати на невеличкій галявині, навколо якої росли велетенські вільхи й осики. Деякі дерева були такі грубезні, що їх не обняли б, напевне, і двоє людей. Коней ми пустили пастись, і в лісовій тиші почулося веселе теленькання дзвіночків.
Уранці кроків за двадцять від табору з'явився ведмідь і з цікавістю почав нас розглядати. Це було незаперечним доказом того, що звірі, які ніколи не бачили людини в тайзі, зовсім не боязкі й навіть зухвалі. Клишоногий виглянув з молодого березняка, підвів голову, принюхався й зник, щоб за хвилину вилізти знову. Зрозумівши, що й ми за ним спостерігаємо і що собаки гавкають саме на нього, ведмідь звівся на задні лапи, витягнув шию і захитав головою, наче маятником. Ми не могли втриматися від сміху, такі комічні були викрутаси звіра. До того ж і сам він був смішний, весь темно-бурий, а вуха — майже зовсім білі, наче якась оздоба на голові. Згодом наше товариство здалося ведмедеві підозрілим, а. може, й мало симпатичним. Ведмідь повернувся і помаленьку побрів собі геть, час від часу зацікавлено оглядаючись на дивовижних істот, що з'явилися в його угіддях.
— Чому ж ви не стріляли? — спитав Шульгін у геолога. — Цілих п'ять хвилин звір був перед носом, а ви — хоч би що.
— Ми ж бо домовилися стріляти по ведмедях тільки тоді, коли вони загрожують нам.
— Ех ви, Філантропе Філантроповичу! А я на ведмедя куль не шкодую… — проговорив Шульгін, посміхаючись.
— Поганий же з вас мисливець, — озвався Єменка. — Харчів у нас досить, щодня є дичина або лосяче м'ясо, навіщо ж тоді вбивати ведмедів? Хутро у них ще погане, а м'ясо нам непотрібне. А тільки ради забави в тайзі не вбивають. Ведмедеві теж хочеться жити. Он погляньте на нього!
І справді, наш білоухий знайомий з'явився знову. Тільки цього разу він обрав собі дуже незвичайну дорогу: ведмідь ліз по краю стрімкої скелі, що височіла на південному боці долини. Напевне, йому не хотілося продиратися крізь густі зарослі. Тому звір обрав дорогу важчу, але чистішу.
Долізши десь до середини скелі, він зупинився. Шульгін вважав, що тут звір заляже, але Чижов і Старобор твердили інше: косолапого не зупинить майже прямовисна стіна, і він таки вилізе нагору.
Так воно й сталося. Обмацуючи вузенькі пороги й виступи, ведмідь, нарешті, видерся до самого верху. Але тут на його дорозі виступала козирком велика брила, і щоб перелізти через неї, треба було мати неабиякі здібності альпініста. В мене аж дух захопило. Кілька хвилин ведмідь висів між небом і землею на висоті близько двохсот метрів, а потім кумедно дотягнувся передніми лапами до виступаючого дашка, перевалився на бік і одним махом опинився на самісінькій горі. Тут він хвилину постояв, оглядаючись навколо себе, потім глянув униз, ніби прикидаючи висоту скелі чи милуючись карколомною стежкою, яку щойно подолав. Нарешті повернувся і не поспішаючи зник між камінням. Ми всі зааплодували, і навіть стриманий Шульгін був зворушений незаперечними здібностями ведмедя.
- Предыдущая
- 52/83
- Следующая
