Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 65

• Предыдущая
• 65/83
• Следующая

Дивлячись нам у вічі, він ледве чутно прошептав:

— Не лишайте мене тут помирати.

А через мить він заплющив очі і скривився від болю, бо страшні рани, мабуть, дуже мучили його. Що діяти?

Ми вирішили зробити ноші й віднести лісничого на пліт, щоб негайно відправити його до табору, де можна було б організувати за ним кращий догляд. Ми вже збиралися нести пораненого, коли здаля долинув тривожний гавкіт двох собак із групи Чижова, а за хвилину прибули й самі люди. Вони почули нашу стрілянину і негайно поспішили до нас.

Приголомшені побаченим, товариші з докором подивилися на Єменку.

— Хто вбив тигра? — запитав Чижов.

— Стріляли всі троє, — відповів Єменка. Кивнувши на лісничого, він додав: — І він теж стріляв, навіть перший.

Але для докладної розповіді нам бракувало часу, треба було спочатку доставити пораненого в табір, а до нього було далеченько. Біля тигра ми залишили Старобора. Всі інші вирушили в дорогу.

Я побоювався, що поранений не витримає такої важкої подорожі, та він виявився міцнішим, ніж я сподівався. По дорозі Єменка ще двічі дав йому відвар жень-шеня, і це підтримувало Шульгіна. Проте лісничого мучили болі, він весь час стогнав. Нарешті, ми дійшли до табору, і назустріч нам вибігла радісна Тамара. Побачивши, що трапилося з лісничим, дівчина мерщій кинулась до палатки, де в нас була аптечка. Тамара колись закінчила курси медсестер. Вона зробила все, що могла, аби затамувати кров. Під час цієї процедури лісничий втратив свідомість. Він опритомнів тільки надвечір. Ми по черзі сиділи біля його постелі. Саме в той час, коли чергував я з Тамарою, Шульгін опритомнів і попросив покликати Олега та Чижова. Коли Тамара вийшла, я запитав хворого, чи не потрібно йому чогось. Шульгіна мучила спрага, і я дав йому холодного чаю з відваром жень-шеня. Губи в пораненого зовсім пересохли, він ковтав через силу.

Коли прийшли Олег з Чижовим, лісничий спробував трохи підвестися. Ми допомогли хворому, за що він подякував поглядом і насупився так, що брови майже закрили його очі.

Важко відсапуючи, Шульгін хвилину мовчав. Потім перевів погляд на Олега. Рукою запросив його сісти ближче. Олег трохи здивувався, але послухався. Коли геолог сів біля постелі, Шульгін узяв його за руку й тремтячим голосом сказав:

— Напевне, мені вже не жити. Ні, не махайте рукою — я відчуваю, що мене покидають сили і вже переслідують страшні видіння. Якби навіть сталося чудо і я лишився б у живих, то почував би себе мерзотником і навіть проклятим відступником…

— Він марить з гарячки, — мовила стиха. Тамара, та Шульгін заперечливо похитав головою і вів далі:

— У мене гарячка, але я знаю, що кажу. Буду відступником. Перед вами, Олегу Андрійовичу, у мене страшний гріх, обтяжений зрадою, підступами й замахом на вбивство… Так, так… замахом на вбивство.

Слова лісничого так вразили Олега, що він притулив руку хворому до лоба і мовив:

— Не говоріть дурниць, Федоре Лаврентійовичу: у вас гарячка, і ви плетете казна-що.

— Я вам перешкоджав, усіх вас обманював… Це ж я організував напад, чуєте, я сам.

Від несподіванки ми заніміли. Раптова поява ведмедя біля палатки вразила б менше, ніж ця дивна сповідь.

— Усе це марення й вигадки хворого. Від гарячки йому наморочиться в голові, — вигукнув Чижов.

— О-хо-хо, якби ж воно так! Але я добре усвідомлюю, що кажу. Я справді вчинив такий великий злочин, якого ви, мабуть, не зможете простити.

— Федоре Лаврентійовичу, запевняю вас, ми все простимо, — вмовляв його Олег.

Тамару дуже зворушили ці слова. Але за мить дівчина спохмурніла і шепнула мені:

— Олег поспішив, хто знає, що в Шульгіна на совісті.

А на совісті у нього було чималенько.

Шульгін почав свою розповідь з того, що він — син колишнього промисловця, власністю якого були майже всі тартаки й буксирні пароплави на Лені. Вчився в Москві. Під час громадянської війни був офіцером у Колчака. А коли Червона Армія розгромила білогвардійців та інтервентів, хотів утекти за кордон, та це йому не вдалося, і Шульгін виїхав до Москви. Тут зустрів давнього знайомого, скупника хутра Пуговкіна, у якого теж горіла сибірська земля під ногами. Колишній гендляр жив під чужим ім'ям у свого родича-адвоката. Цей хитрун зрозумів ситуацію, нашвидку «перефарбувався» і став головою великого торговельного кооперативу, що організувався в період непу. Шульгін трохи пожив у нього, а потім повернувся в Сибір, його батько давно втік за кордон, лишивши синові чималі кошти. Під маскою ентузіаста будівництва нового життя Шульгіну вдалося обманути місцеві організації, тим більше, що про людське око він зрікся свого батька. Так Шульгін дістав вигідну посаду в лісничому управлінні. Проте він лишався запеклим ворогом радянського ладу, налагоджував зв'язки з різними «колишніми людьми» і використовував своє службове становище для різних махінацій. Коли Шульгіна почали підозрювати, він використав свої зв'язки з людьми, яким раніше сам «допомагав» і таким чином уник суду. Проте йому довелося розпрощатися з вигідною посадою. І він почав каятися, зрозумівши, що треба бути обережнішим. Погодився на посаду лісничого. Якось Шульгін знову зустрівся з колишнім торговцем хутром Пуговкіним, що повернувся в Сибір. У період непу Пуговкіну, завдяки знайомству, пощастило дістати посаду товарознавця в кооперативі хутряних виробів. Він поселився в Іркутську. Мав намір працювати до пенсії і, таким чином, легалізувати своє становище. Коштів у нього було досить ще з минулих часів, бо він зумів їх приховати, і тепер думав пожити на «широку ногу». Проте дома Пуговкін не хотів привертати до себе уваги і тому на гульбища їздив у Владивосток і Москву, де його менше знали. Таке розгульне життя помалу, але невпинно пожирало його кошти. Любитель легких і дармових заробітків, він з жахом думав про те, що колись доведеться заощаджувати. Почав будувати різні плани, поки, нарешті, не згадав про старого геолога Івана Хомича Феклістова, який колись помер у його присутності. В своїх паперах Пуговкін якось натрапив на згадку про лист геолога до свого сина. Непман аж потирав руки від задоволення. Блискуча ідея! Він вирішив будь-що скористатися з давно забутої справи, бо буй певен, що невтомний дослідник тайги в цьому листі повідомляв про багаті поклади золота і заповідав їх своєму синові. Пуговкін майже напевне знав, що ці поклади й досі лежать у глибокій тайзі: адже він підтримував зв'язок з Шульгіним, який жив недалеко від поселення колишнього вигнанця Івана Хомича Феклістова і, безперечно, міг знати про знайдені поклади.

Та Пуговкін був уже надто старий, щоб самому здійснити цей старанно продуманий план, тому він підшукав собі надійного помічника. Це й був Шульгін, з яким старий виїхав до Ленінграда. Там Пуговкін дізнався, що син Хомича загинув під час світової війни, а внук його Олег живе в домі свого батька. Пуговкін відразу зметикував, що це може тільки полегшити виконання його намірів. Він знайшов Олега і відрекомендувався хлопцеві під чужим ім'ям, пославшись на лист, писаний у свій час Олеговим дідом до фельдшера Миколи Микитовича Боброва. Бобров забув колись цього листа у Пуговкіна.

Пуговкіну не пощастило виманити книгу, в якій були записані дані про місце покладів, і шахрай намовив Шульгіна викрасти її. Для цього Пуговкін позичив у знайомого мотоцикл, повіз Шульгіна в Лісне, показав йому будинок і описав розміщення кімнат.

Шульгін не відважився піти на грабунок один. Пуговкін знайшов вихід. Десь у Ленінграді він розкопав знайомого шинкаря, якого знав ще до революції, а той уже порадив йому «підхожу» людину. Саме з нею Шульгін і пограбував уночі Олегову дачу.

Щоб замаскувати справжню мету крадіжки, він, крім томика поезій Пушкіна, забрав ще й деякі дорогоцінності, віддавши потім їх найнятому помічникові як винагороду. Коли Шульгін передав книгу Пуговкіну, той з нетерпінням почав її гортати, поки знайшов те, що йому було потрібно: запис і карту. Він задоволено потирав руки від радості, мовляв, знайшов ключ од скарбу, але, придивившись уважніше, побачив, що найважливіші дані залиті тушшю. Його піднесений настрій раптом пропав, і Пуговкін сердито відсунув книгу.

• Предыдущая
• 65/83
• Следующая