Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 69

• Предыдущая
• 69/83
• Следующая

— Авжеж, Тільки всього-на-всього п'ять літрів поту і гарний настрій, — буркнув Старобор таким густим басом, що ми засміялися.

І знову ми продиралися крізь хащі. Духота ставала нестерпною, хоч сонце вже хилилося на захід і промені його губилися в зеленій покрівлі над нашими головами. Здавалося, дорозі не буде кінця. Єменка, Чижов і Олег уважно придивлялися до дерев, щоб часом не проминути сподівану мітку. Коні йшли, понуро звісивши голови. Раптом один з них спіткнувся, аж дзвякнула підкова. Оглянувшись, Єменка зупинився і докірливо гукнув:

— Старобор, чи ти спиш у сідлі? І кінь твій разом з тобою? Спотикається на рівному місці.

— Я не сплю навіть тоді, коли в мене заплющені очі. І коня мого не ганьби. Спіткнувся об якесь каміння.

— Де тут візьметься каміння на м'якому грунті? — дивувався тунгус.

— Якщо не віриш, то подивись, — відповів йому Старобор.

Єменка не полінувався і зіскочив з коня, а коли побачив купку каміння в траві — свиснув так голосно, що до нього прибігли всі три собаки, які досі пленталися позаду.

— Наша взяла! Знак!

Ми теж спішилися, щоб поглянути на орієнтир, об який спіткнувся втомлений кінь. Єменка розгорнув траву, зрізав її мисливським ножем. Перед ним лежала купка каміння. Камінці були складені неправильним колом. Тунгус голосно їх порахував і, нарешті, сказав:

— Дев'ятнадцять кроків на південь… — І бігцем зник за темно-зеленою стіною молодняка.

Незабаром він повернувся і усміхаючись повідомив, що знайшов правильний шлях!

Він пролягав на відстані приблизно п'ятдесяти метрів на південь від нашої стежки, за гущавиною. На це і вказував знак із каміння. Іван Хомич Феклістов з Хатангіном колись чимало тут попрацювали, спрямовуючи випадкову звірину стежкою, яка навіть через двадцять років спокушала подорожніх і збивала їх з правильного напрямку. Ми насилу провели коней через плетиво дерев та кущів і, нарешті, вийшли на хорошу стежку, що вела на схід. Де й поділася втома! їхали ми швидко і надвечір уже досягли невеличкого джерела, звідки тихо жебонів струмочок, стікаючи схилом у долину. Він був майже непомітним під зеленим покривалом. Забувши навіть про посуд, ми черпали воду просто пригорщами, поки не втолили спрагу. Потім помили руки й довго хлюпали собі в обличчя прохолодною прозорою водою, що збігала ручаєм до гірського потоку. Ховаючись у заглибині, бурхливий потічок стікав до низини, ніби прагнув швидше знову зникнути у зеленому лабіринті непрохідної тайги.

Години дві ми згаяли, шукаючи місце, звідки можна було б оглянути все навколо. Вже смеркало, коли ми, нарешті, вибралися на високий пагорб, що панував над буйно-зеленою пущею.

Опинившись на ньому, ми радісно зітхнули. Перед нами височіли гори — так, так, Сурунганські гори, вершини яких танули у вечірньому тумані. Могутній масив складчастих скель здіймався до неба.

Гори якось несподівано виростали над рівниною. їх головний хребет тягнувся зі сходу на захід. В кількох місцях його прорізали ущелини. Схили хребта подекуди були вкриті лісом, а місцями сіріли голим камінням.

Ми не хотіли ночувати на горбі і швиденько, наскільки дозволяла дорога, почали спускатися південним схилом, поки не досягли розкішного лугу. Десь у траві дзюрчали струмки. Смереки тут стояли, мов обеліски.

Місця для палаток ми не вибирали, а поставили їх нашвидку там, де зупинились. Добре повечерявши, одразу залізли в свої спальні мішки.

Після такої важкої, стомливої дороги страшенно хотілося спати. Та цієї ночі нам не судилося відпочити. Ночами до підніжжя Сурунгану, мабуть, збігалися різні звірі. На смереці, під якою стояла наша палатка, щось голосно заляскало, а потім так зарепетувало, що Олег вискочив із свого мішка і розбудив мене.

— Чуєте? — запитав він стурбовано.

Галас і ляски залунали знову, і я здивовано розплющив очі. Мені ще ніколи не доводилося чути нічого подібного. Напевне, це кричав пугач. Я був сердитий, що мене розбудили, а тому голосно гукнув:

— А киш, проклятий!..

Від несподіванки Олег аж відскочив. Диявольський сміх і протяжне кутикання знову пролунали над нами. Потім усе стихло.

Раптом з нічної пітьми виринули кілька згорблених постатей і, незважаючи на наші окрики, стали як укопані.

— Вірний, Вірний! — кликав я собаку, а сам тим часом шукав свою рушницю. В сусідній палатці теж прокинулися. Хтось сонним голосом запитав, що трапилось.

— Собаки, де собаки? — кричав я. — На нас лізуть якісь потвори…

З палатки почувся сміх. Проте хтось усе-таки відкинув положок і виглянув. Не знаю, що він побачив, але за мить з палатки вискочив Єменка і витріщився на силуети, які в пітьмі видавалися нам просто фантастичними.

— Стій, стрілятиму! — громовим голосом гукнув тунгус.

Та на загадкові створіння це не вплинуло, навпаки, вони підійшли ще ближче. Навіть у темряві ми побачили, що їх було четверо.

Блиснув вогонь, пролунав громовий постріл. Це Єменка не витримав і спустив курок.

У відповідь почувся протяжний рев. Але як тільки луна від пострілу уляглася, настала тиша. Дивовижні потвори зникли. Олег знайшов свій електричний фонарик, і яскравий сніп світла впав на місце, де щойно стояли незвані нічні відвідувачі. Саме в цю мить з'явилися й наші собаки, які навдивовижу тихо полювали десь у тайзі.

Вони підбігли, винувато поглядаючи на нас, бо добре знали, що залишили палатки, які мали стерегти.

— То це ви, погань, швендяєте по тайзі й наганяєте на нас усяке чортовиння?! Хто вам дозволив? — діймав Єменка неслухняних псів. А ті повзли по землі до його ніг і так махали хвостами, що аж вимітали з землі маленькі камінці й галуззя.

Проте обійшлося без заслуженого гарапника. Єменка тільки потягнув кожного тоненькою лозиною. Потім він поприв'язував собак біля палаток.

Ми оглянули місця, де стояли загадкові істоти, коли Єменка по них стріляв, але ніяких слідів не знайшли.

Почали гадати, що то за звірі могли бути. Чижов і Старобор вважали, що до нас навідались росомахи, а Єменка твердив, що це були хижаки з породи котячих.

— Думаєш, ірбіси? — спитав Чижов. — Ті зрідка бродять великими зграями. Може, це була пара з виводком?

— І я так вважаю. В цю пору року саме дозрівають жолуді. Дикі свині збираються на галявинах, а кровожерні хижаки переслідують їх, щоб поласувати якимось поросям.

— Могло бути. Наші собаки, мабуть, напали на слід ірбісів. Звірі, тікаючи, напоролися цілим сімейством на наш табір. Позаду вони чули собак, а попереду — щось зовсім незнайоме. От ірбіси й завагалися: що робити? А поки вирішували — гримнув постріл. Тут уже ніколи було роздумувати, лишалось одне: тікати… Напевне, так вони й зробили. Ранком пустимо собак по сліду, а зараз давайте спати.

Незабаром ми знову ніжилися в спальних мішках.

Біля палатки тихо скавучав собака. Він не міг примиритися з тим, що його прив'язали, коли навколо в заростях блукає стільки різної звірини…

Решта ночі минула без пригод, і коли Чижов нас будив, мені дуже не хотілося вставати. Потягуючись на своїй постелі, я раптом почув біля себе якесь сичання і з жахом побачив змію, що повзла поблизу мого спального мішка. Коричнева гадина з чорною смугою вздовж хребта весь час сичала. Не встиг я подумати, що робити, як на долівці палатки з'явилася друга. Я сидів закам'янівши, а гад підвів свою бридку маленьку голову і вивалив довгий червонястий язичок. Плазун дивився на мене, мабуть зважуючи, загрожує йому небезпека чи ні. Затаївши подих, я не спускав очей з цього гидкого створіння, боячись поворухнути навіть пальцем. Моя нерухомість, мабуть, заспокоїла гадюку, бо вона опустила голову і швидко поповзла до виходу з палатки.

— Олег, Олег! — заволав я. — Вставайте! По нас повзають змії…

І ніби на підтвердження моїх слів у кутку засичала третя гадюка, набагато більша за попередніх. Вона з'явилася біля сонного Олега.

Та Олег був холоднокровніший, ніж я думав. Він підняв ноги разом з спальним мішком і вдарив гадину. Мішок був з міцної, непромокальної тканини, обшитий всередині овчиною, і змія не могла його прокусити. Та їй, певно, було й не до цього, бо, не перестаючи сичати, вона вилізла з-під мішка і поповзла до виходу.

• Предыдущая
• 69/83
• Следующая