Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 73

• Предыдущая
• 73/83
• Следующая

Незабаром почулося голосне пирхання, а потім відчайдушний вереск. Залементували собаки, і з пітьми виринув якийсь звір, дуже схожий на рись. За ним з'явився другий. Ось вони вибігли на освітлене місце, і одразу ж пролунало кілька пострілів.

— Каракал, каракал! — вигукнув Чижов. — Стріляйте, це кровопивця!..

Нові постріли заглушили слова мисливця, але обидва хижаки зникли.

Собаки несамовито гавкали, біжучи по сліду каракалів. Олег і Чижов мерщій добули свої електричні ліхтарики і поспішили за собаками.

— Он він, дряпається по скелі!.. — закричав Старобор.

Промені двох ліхтарів упали «а каракала. Гримнуло ще кілька пострілів: величезний кіт протяжно заревів і сповз униз по скелі. Пітьма поглинула звіра. Він звалився в розколину, над якою вже стояли собаки, гавкаючи так завзято, що аж у вухах лящало.

В темряві засвітилися вогники в очах смертельно пораненого хижака, який був тепер дуже небезпечний. Він так несамовито ревів, що собаки мимоволі задкували.

— Не гаймо часу, — радив Єменка, — бо ще знайде якусь дірку й шмигне туди. Посвітіть-но мені!

Сніп світла вихопив каракала з пітьми. Звір звивався, харчав, але тікати вже не думав: його розбійницьке життя згасало. Чижов, добре прицілившись, вистрілив. Звір кілька разів здригнувся і сконав.

Коли ми витягли каракала з розколини, собаки мало не розірвали його. Вони добре знали, якого кровожерного хижака ми знешкодили. Каракал — небезпечний ворог парнокопитних та інших диких тварин. Він нападає на кабаргу, козу або й оленя, прокушує на шиї артерію, висмоктує теплу кров, пожирає найсмачніші частини м'яса і йде шукати нову жертву.

Забитий каракал був дорослим самцем. Тіло його мало вісімдесят п'ять сантиметрів завдовжки, п'ятдесят п'ять сантиметрів заввишки, довжина хвоста — двадцять п'ять сантиметрів. Важив звір вісімнадцять кілограмів. Лапи у каракала схожі на леопардові — довгі, з пазурами, на кінчиках вух — щіточки, наче в рисі. Рудувато-сива шерсть на шиї, на животі — світліша, майже зливається з кольором скель. Темних плям, які бувають на тілі звичайної рисі, у каракала зовсім немає. Тільки від морди до вух у нього проходить чорна смужка, а вуха майже зовсім чорні.

При нагоді каракал може кинутися навіть на людину, його великі й гострі пазури, так само як і міцні зуби, — дуже страшна зброя. Наш Вірний на собі пересвідчився в цьому: каракал своїми пазурами майже зовсім обдер йому бік. Єменка, не роздумуючи довго, зробив дезінфекцію рани й кількома швами пристебнув собаці зідрану шкуру до тіла. Під час цієї операції Вірний жалібно скавучав. Чижов і Старобор, які асистували Єменці, міцно забинтували свого бідолашного пацієнта.

Поранений собака став предметом загальної уваги і піклування, йому дісталися найкращі шматки печені, а Тамара навіть розвела для нього згущеного молока.

Зважаючи на стан здоров'я Вірного, ми вирішили не брати його на полювання, а другого дня Єменка навіть хотів посадити собаку на коня у спеціально приготовлене сідло, щоб поранений менше рухався і рана швидше загоювалася.

Коли над горами поплив місяць, скелі немовби залило сріблом, а темні западини стали схожі на чорні завіси над проходами в кам'яних стінах, які оточували нас з усіх боків.

Перед тим, як лягти спати, я пішов до потоку. В ньому тріпотів місяць. Там, де була бистрина, світло вигравало, ніби в скалках великого розбитого дзеркала. Вода повільно цідилася, жебоніла, булькала й пінилася, зникаючи десь поміж камінням. І тут, у невеличкому гірському потоці, вирувало життя. З води вискакували маленькі сріблясті рибки, на яких іскрилися вогняні краплини. Це — форель. Як потрапили ці рибки на таку височінь? Очевидно, потік був з'єднаний з озером. Можливо, він протікав під скелями вузьким жолобом і розколинами. А може, руслом його були печери. Хто знає, які таємниці крилися під цими горами в далекій глухій тайзі!

Я був одним з перших людей, що прийшли сюди добувати гірські скарби, які двадцять років тому Іван Хомич Феклістов знайшов і дбайливо оберігав, прагнучи, щоб вони дісталися справжньому господареві великої землі — народові.

Коли я вранці прокинувся, Старобор уже оббілував каракала, а Єменка з Чижовим радилися, чи не краще було б спробувати зробити чергову розвідку без коней. Це, звичайно, означало, що хтось має лишатися в таборі з кіньми. Але згодом було вирішено вести в'ючаків з собою доти, доки буде можливість.

Ми з великими зусиллями перейшли скелястий хребет, який спускався у широку долину. По топ бік бовваніло громаддя похмурих скель. На дні долини шумувала гірська річка, що витікала з ущелини. Мені мимоволі пригадалася далека рідна Моравія і підземна річка Пунква, хоч різниця між двома цими краєвидами була велика. Перед нами постав масив великих пустинних гір. Тут не було й сліду асфальтованого шляху, який в'ється при виході Пункви на поверхню біля нашої Масохи.

— Погляньте, Олегу Андрійовичу, ця річка, напевне, витікає з Чортового Ока! — вигукнув я.

Олег кивнув і почав переглядати нотатки батька. А Єменка знову взявся шукати умовний знак свого роду і, знайшовши його, рушив назад по шляху, яким ми щойно пройшли. Він мав хороший нюх, а ще кращий зір. Виявилося, що долина тягнеться на захід, а нам треба було повертати на схід. Ми не помітили проходу між двома скелями, зарослого карликовими ялинами, як не посмітили й родового знаку Хатангіна. Прохід виявився таким вузьким, що наші в'ючаки ледве пройшли ним. Далі |ми підіймалися вже зручнішою стежкою, яка подекуди проходила понад крутими схилами. Через кілька годин караван вийшов на косогір, що являв собою кам'яну пустелю без будь-яких ознак життя.

Дорога пішла круто вниз. Ми обережно почали спускатися, коли несподівано шлях нам заступила прямовисна скеля. Тоді Олег з Єменкою повернулися назад і знайшли вихід з цієї кам'яної пастки.

Через природну браму поміж двома химерно розколотими скелями всі вийшли на велике плато, яке переходило в широкі луки.

Тут і зупинилися перепочити. Поки ми полуднували і кип'ятили чай, Олег з Єменкою пішли розвідати дальший шлях. Важка дорога так мене втомила, що я й не помітив, як заснув. Прокинувшись, побачив біля себе тільки пораненого собаку та коней, що спокійно паслися на лужку.

На сідлі була прикріплена записка: «Будили, але ви спали як убитий. Коли прокинетесь, догляньте коней, помилуйтесь краєвидом, а тоді подумайте про те, що ми повернемось голодні. За дорученням команди альпіністів — Чижов».

Оце так удружили! Товариші без будь-якого голосування залишили мене самого на хазяйстві, і на мою долю знову випала малоприваблива роль кухаря.

Винен у всьому був, звичайно, я сам, а тому нічого іншого мені не лишалося, як назбирати дров, розкласти багаття і заходитися готувати вечерю. На лузі я знайшов дикий часник, щавель і наварив такого борщу, що аж слина котилася. Потім засмажив лосося і м'ясо кабарги. Порядкуючи біля вогнища, я помітив, що на плато з'явилися великі птахи. Це були великі гірські курочки. Я вирішив не ждати, поки вони наблизяться до мене, а підкрастись до них самому.

Нерівна місцевість сприяла моєму полюванню. Я підповз до дичини на відстань пострілу, зачекав, поки птахи збилися вкупу, і натиснув на гачок. Два постріли обірвали життя трьом курочкам. Поки інші птахи ще не знялися в повітря, я миттю зарядив рушницю і бабахнув знову. Ще дві сіро-коричневих курочки впали, стріпнувши крильми, і тільки тепер зграя з криком «к-ак-куру» знялася й полетіла. Не встиг я підбігти до здобичі, як там уже опинився собака, що, незважаючи на рану, теж вийшов на полювання. Тепер я переконався, що це справді птахи з родини гірських курочок, так звані уларі, що в зоології мають назву fetraogaнlus altaica. На колір вони сірі з коричневими плямами на спині. Крила в уларів — кольору вохри, з чорними бережками, на шиї світло-жовта манишка з коричневими прожилками. У самців великі шпори, проте ні розміром, ні забарвленням самець майже не відрізняється од курочок.

• Предыдущая
• 73/83
• Следующая