Фб-86 - Беркеши Андраш - Страница 16

• Предыдущая
• 16/44
• Следующая

— Квиток купив, очевидно, хтось інший.

— Нічого вже не вдієш. Будьте пильніші. Тільки через дівчину ми зможемо добратися до Фреді. А нас цікавить насамперед він, керівник банди.

По обіді Іштван знову прийшов до Естер, але не застав дівчини вдома. Напередодні двірник їхнього будинку, а згодом мешканці квартири по секрету сказали Іштвану, що приходили з поліції, цікавились ним. Він перелякався. Від хвилювання не міг їсти, цілу ніч не спав, крутився в ліжку, його переслідували кошмари. Він уже бачив себе в кайданах, у тюремній камері і в думках завжди виникало те саме запитання: за що. Відповіді не знаходив. Чутки, які студенти університету пошепки передавали один одному, набирали тепер реальної форми, і в такі хвилини невимовний жах стискав Іштвану серце. Від найменшого шарудіння він схоплювався. Кожної хвилини чекав, що по нього прийдуть, накладуть наручники, посадять, і хтозна, що тоді з ним буде. Він не знав, що робити, до кого звернутися по допомогу. Іноді заспокоював себе, що йому нічого боятися, бо ніяких гріхів за ним нема, усе його життя — не розкрита книга, кожен може вичитати в ній правду. А згодом його знову охоплював відчай від думки про те, що брехливі звинувачення Каллоша важко спростувати. Якщо Каллош стверджуватиме, що в Іштвана антирадянський настрій, то повірять Каллошу, а не йому. Хлопцеві хотілося поговорити з Естер, відвести душу. Та йому не пощастило.

Іти додому Іштван не наважувався, бо думав, що на квартирі його вже чекають з поліції. Він згадав Єву.

«Піду до неї — майнула думка. — Може, вона чимось допоможе».

Він рушив, до найближчої зупинки і сів на трамвай.

Поквапливо піднявся по сходах. Подзвонив. Серце закалатало. Єва відчинила двері. Вона глянула на Іштвана широко розкритими від здивування очима. В них майнуло занепокоєння і навіть прихований страх. Та Іштван помітив у них ще й спалах радості.

Хлопець розгубився. Хотілося повернутись і піти геть. Він не міг і слова сказати, тільки судорожно ковтав слину і з невимовним сумом дивився на дівчину.

Від Єви не сховалося збентеження хлопця, її вразив сум в його очах.

— Заходь, — сказала вона ледве чутно.

Її губи здригнулися в слабій усмішці.

Іштван пробурмотів якусь подяку і зайшов. У прихожій зупинився, немов злякана дитина.

— Проходь далі, — запрошувала дівчина.

Вона пішла вперед, Іштван за нею. В кімнаті було затишно, тепло. Ковдра тютюнового кольору була напіввідкрита. Біля ліжка лежала книга і стояла попільничка з недокурками.

— Сідай, — сказала дівчина. — Я знову ляжу, мені нездужається. — Під очима у Єви були великі синяки — сліди недоспаних ночей, втоми, знервованості.

Іштван скинув плащ і сів у крісло. Він зібрав усю свою волю, щоб перебороти збентеженість. До деякої міри це йому вдалося.

— Що в тебе болить? — спитав Іштван дівчину і зашарівся від того, що звернувся до неї на «ти».

— А-а. Ти ж медик. Нічого не болить. Нерви, поганий настрій.

Єва добре знала, в чому причина такого настрою. Вже кілька днів вона жила без наркотика, і тому все здавалось їй осоружним, безглуздим, нею оволодівав непоборний страх. Наркотик підтримував у ній дух, додавав сил, сміливості.

Вони мовчки дивились одне на одного. Єва тільки тепер помітила, який мужній вигляд у хлопця, її зворушували його очі.

«Біля такого здорового, чистого мужчини, може, з мене вийшла б ще людина», — думала вона. Її обличч спохмурніло, Єва опустила повіки і відчула, що плач невблаганно душить горло.

Іштван бачив, що дівчина бореться з собою.

«У неї, мабуть, ще більше горе, ніж у мене», — подумав він. В душі в Іштвана озвався лікар, прокинулось почуття обов'язку, його власна гіркота відступила, біль трохи вщух.

— Я міг би тобі допомогти? — співчутливо спитав він.

— О, ні, не треба, нічого особливого в мене нема Просто осінь погано впливає. — Вона взяла сигарету, запалила. Лежала, спираючись на лікоть лівої руки. Ковдру натягнула на себе. — Осінь, — повторила дівчина задумливо. — З нею в мене зв'язані погані спогади. Восени 1944 року вмерла моя мати. Через тиждень прийшло повідомлення про смерть батька.

— Хто був твій батько?

— Батько? — Єва звела догори брови. — Мій батько був найкращою людиною у світі. — Вона збила з сигарети попіл. Коли нагнулась вперед, густе світле волосся розсипалось і впало на обличчя. — Він був військовий полковник. Командир бронетанкового полку. Загинув під час боїв на підступах до Будапешта. Кожної осені налітають на мене ці спогади… Тоді мені було двадцять років. Училась на другому курсі, мріяла стати літературознавцем. Осінь 1944 року зруйнувала мої плани.

— Чому ти не втекла на Захід? — спитав хлопець.

Дівчина мовчала, втупившись у тліючий кінець сигарети. Обличчя її було сумне.

— Поговорімо краще про щось інше, — озвалась вона тихо. — Не люблю згадувати своє минуле. Ти любиш осінь?

— Я? Сам не знаю. Осінь пригнічує мене. — Юнак схилив голову. — Проте в тоскному настрої є й щось хороше. Він збуджує в мене глибші думки.

Єва поклала руку під голову і збоку допитливо глянула на Іштвана.

— Ти, здається, дивна людина, — зауважила дівчина задумливо. — Мені хотілося б ближче познайомитися тобою.

— Ти ж знаєш мене, до того ж досить близько. — Іштван іронічно всміхнувся. — Бачила мене п'яним, ще й в трусах. Я спав у твоєму ліжку…

— Справді, я й забула спитати, мати не лаяла тебе?

Хлопець заперечливо хитнув головою.

— У мене немає матері. Вона дуже давно вмерла.

На кілька хвилин запала тиша.

— А батько є?

Нікого немає, я зовсім самотній.

Бідолаха!

Іштвану не подобалось, коли його жаліли, але на цей раз він з вдячністю сприйняв співчуття дівчини.

— Тоді зрозуміло, чому ти напився.

— Ні, причина була не в цьому, хоч самотність теж відіграла тут певну роль, — сказав Іштван. — До самотності я вже звик.

— Мабуть, ти посварився з нареченою?

Хлопець прикусив губу і задумливо глянув на стелю.

— У мене немає й нареченої, — сказав він після досить довгої мовчанки. — Мене виключили з університету. — Він потер чоло. — До того ж за мною стежить поліція.

Єва рвучко підняла голову.

— Що ж ти вдіяв?

— Нічого. Нічогісінько.

— Розкажи, за що тебе виключили з університету, — попросила Єва.

— Мені вже надокучило розповідати цю історію.

— Я хотіла б почути. Хтозна, може, я ще й допоможу тобі.

— Ти? — здивовано спитав хлопець. — Чому ти в такому разі не допоможеш собі? Чи тобі не потрібна допомога?

— Зараз мова не про мене, — уникла Єва прямої відповіді. — Я прошу тебе, розкажи все.

Вона запропонувала йому сигарету і закурила сама.

— Отже, за що тебе виключили?

Іштван коротко розповів свою історію. Нічого не згадав лише про Голуба і Естер. Коли він закінчив розповідь, Єва спитала:

— Що ти думаєш робити?

— Не знаю, — понуро одказав Іштван. — Ні до чого душа не лежить. Якщо не буду лікарем, то й жити мені не варто.

Єва довго мовчала.

— Бачиш, — озвалася вона згодом. — Через такі речі неможливо жити в цій країні. На Заході все зовсім по іншому. Там цінують таланти.

Іштван не відповідав. Він стурбовано слухав.

— Ти не думав про те, щоб втекти на Захід?

Іштван здивовано глянув на дівчину.

Навіть гадки такої не мав. Що мені там робити?

Що? Продовжувати навчання.

Я, чужинець? Ти, певно, жартуєш.

— Анітрохи. Я говорю серйозно, — відповіла переконливо Єва.

— Залишити рідний край?

— А що тебе тут тримає? Батьків немає, нареченої теж нема. Лікарем не можеш стати, шлях до дальшого навчання для тебе закритий.

— Все одно… Ні! Про те, щоб залишити батьківщину, я навіть не думав.

— Але ж тебе можуть арештувати. Думаєш, випадково стежать за тобою? Хочеш попасти в тюрму? Припишуть тобі що-небудь, і годі. Не забудь, що твій батько був видним членом партії нілашів. Принаймні так зрозуміла з твоєї розповіді.

• Предыдущая
• 16/44
• Следующая