Фб-86 - Беркеши Андраш - Страница 37

• Предыдущая
• 37/44
• Следующая

Естер точно описала зовнішність лікаря.

— Він був в окулярах?

— Ні, без окулярів… Розмовляючи з ним, я думала про те, що раніше люди змушені були залишати країну через тяжкі умови життя, а тепер такого здібного хлопчину, як Краснай, виганяють на чужину негідники типу Каллоша. Через них чесні люди іноді стають недругами нашого ладу. І проти каллошів ми не ведемо ніякої боротьби.

— Ви помиляєтесь. Якщо вас це задовольнить, можу повідомити, що Каллоша усунули від роботи і в його справі ведеться слідство. Причому не лише по службовій лінії, а й по партійній. Виявилося, що за ним чимало брудних ділець.

Дівчина повеселіла.

— Нарешті! — мовила тихо.

— Незабаром усе з'ясується, — вів далі Челеї. — А тепер докладно розкажіть, про що ви розмовляли з Сегеді, яка ваша думка про нього, бо у мене буде до вас одне прохання.

Дівчина почала розповідати.

О п'ятій годині Коцка зайшов у кабінет підполковника. Обличчя його сяяло.

— Прилетіла перша ластівка, — засміявся старший лейтенант. — Доктор Сегеді побував сьогодні у віллі. Рожі він набрехав усякої всячини, ніби лікував служницю Голуба, Юлішку… Коротко кажучи, провів рекогносцировку. Тепер уже ясно, що під станцією Велінгтон ховається Сегеді.

— А якщо це хтось інший? — всміхаючись запитав Челеї.

— Не може бути інший, — заперечив Коцка. — Станція міститься в районі вулиці Керт. У тому, що Сегеді агент, немає сумнівів. Згадай донесення, розмову Шоша і Сегеді, мнимий заповіт Вільдмана і умови одержання спадщини.

— Я теж гадаю, що Сегеді — агент, — погодився Челеї. — Десять років він жив на далекому Сході, і, очевидно, там познайомився з Вільдманом.

— Звідки ти це знаєш?

— Естер казала. Він запрошував до себе дівчину, багато дечого їй розповідав.

— Складається цікава ситуація. Сегеді — англійський шпигун. Фреді — американський. Обидва прагнуть здобути відкриття Голуба. Може статися, що вони знищать один одного. Цікаво знати, хто вбив Єву — Сегеді чи Фреді? Бо немає сумніву, що це був один з них. — Так, це можливо. Згадай передачу станції Йорк, — сказав підполковник. — У ній говориться, що відкриття намагається роздобути інша велика держава. Можливо, Сегеді усунув з дороги дівчину саме тому, що вона працювала на американців. Це припущення підтверджується ще й тим, що Єву отруєно, що Сегеді вже побував у Голуба. Правда, особливих результатів ці відвідини не дали. Хіба тільки те, що через кілька днів, у разі потреби, Естер завітає до нього… Вранці прибуде Б-19. Тод картина стане яснішою. Бо в англійців є своя людина у віденському центрі американців. Можливо, це капітан Клерк. Той любить гроші…

— Так… — непевно промовив Коцка. Видно було, що його думки зайняті іншим. Челеї звернув увагу на його вагання.

— Що таке? Що з тобою?

— Мені здається, що я дістану догану, — відповів рішуче Коцка.

Підполковник здивовано глянув на нього.

— Я все ж таки обстежив квартиру…

— Яку?

— Отого італійця!

— Ти збожеволів?

— Але не як офіціальна особа, — хитрувато примружив очі Коцка, — а як приватна людина… під виглядом угорського громадянина Кароля Барді…

— Не хитруй, Коцко, це серйозна справа!

— Та що ж це, нарешті, таке! — скипів старший лейтенант. — Тепер революційні часи, і мій обов'язок як революціонера…

— Не гарячкуй, — суворо перебив його Челеї. — Напиши про це доповідну записку. А тепер, — мовив він м'якше, — розкажи, що ти там бачив.

Очі Коцки радісно заблищали, але відразу згасли.

— Небагато, майже нічого… — відповів спроквола. — Всього-на-всього магнітофон і спеціальний радіопередавач, який працює на ультракоротких хвилях.

— Сподіваюсь, ти його сфотографував?

— Так. Наскільки я міг встановити, радіус дії передавача невеликий… Магнітофон теж спеціального призначення…

— А саме?

— На ньому, крім звичайного вмикача, є ще й автоматичний.

— Це для мене надто складно, — промовив підполковник.

— Спочатку я теж не розібрався, а потім второпав. Коли хтось був у Єви, то з квартири італійця можна було записувати розмову з допомогою звичайного вмикача. А коли хтось заходив з квартири італійця до Єви і хотів, щоб їхня розмова була записана, він не причиняв таємні двері, і магнітофон вмикався автоматично. Є ще одна цікава деталь, але про неї я не наважуюсь навіть згадувати…

— Чому? — запитливо глянув на свого товариша підполковник.

— Бо це вже пахне крадіжкою, — відповів старший лейтенант.

Що ти взяв звідти?

Я взяв магнітофонну плівку. В мене не вистачило сил утриматися…

І вже прослухав її?

— Ще не встиг… Я вирішив, що коли вбивця був настільки необачним, що забув узяти з собою плівку, то буде просто злочином залишити її там…

— Цікаво, чому він її не взяв з собою? — вголос розмірковував Челеї.

— Мабуть, хтось сполохнув його або він був дуже схвильований…

— Накажи принести магнітофон, прослухаємо плівку.

Коцка віддав розпорядження секретарці. Через десять хвилин вони вже уважно слухали діалог Єви і Фреді… Челеї часом щось записував, не перестаючи, однак, слухати. «Невже я помиляюсь?» — думав він.

Мало не цілу годину слухали вони запис. Перед їхніми очима наче знову відбулося жорстоке вбивство.

— Нещасна дівчина, — бурмотів Коцка. — Виходить що Єву вбив не Сегеді.

— Виходить, — відповів підполковник і глянув на годинника. — Коцко, тобі вже час вирушати.

— Іду, — відповів старший лейтенант.

В тиху Шкільну вулицю завернув автомобіль «Гумбер». Шофер похитував головою. Мотор працював з перебоями: то надсадно гудів, то чхав і заглухав. Машина поступово втрачала швидкість.

Перед будинком 20 стояв «Сітроен» з номером СМ-309. За кермом сидів чоловік років тридцяти в світлому плащі. Насунувши сірий капелюх аж до очей, він байдуже курив сигарету. На задньому сидінні зігнувся Фреді. Знявши окуляри, протирав їх і дивився на машину, що наближалася з великим шумом.

«Гумбер» зупинився. З нього вийшов шофер-велетень. Сердито розмахуючи руками, він пояснював щось своєму пасажирові, потім, плюнувши, підняв капот і схилився над мотором. Машини стояли на відстані десяти метрів одна від одної.

Фреді глянув на годинника. Було без однієї хвилини сім.

— Включай мотор, — наказав він водієві. — Коли тип сяде, негайно вирушай.

Мотор м'яко загуркотів.

Тим часом у другій машині Коцка теж стежив за годинником. Коли старший лейтенант підняв руку, шофер-велетень кивнув головою. Неквапливо зібравши інструменти, поклав їх у багажник. Коцка напружено вдивлявся в машину. Повз неї пройшов блондин в армійській формі. Коцка глянув на нього і мало не скрикнув від несподіванки.

Олайош!

Олайош, або ж капітан Шош, швидко прямував до «Сітроена». Біля машини на мить зупинився, оглянувся навкруги і сів.

В наступну ж мить його вдарили чимсь тупим по голові і сунули під ніс вату з хлороформом. Він знепритомнів.

Машина рушила і з великою швидкістю помчала в напрямку Батхіань. Фреді глянув на непритомного капітана, спритно обшукав його. Вийнявши з кишені документи, уважно переглянув їх. У бумажнику було всього дві-три фотографії. Офіцерське посвідчення виявилося надто новим. Олайош наче ворухнувся. Фреді знову сунув йому під ніс вату з хлороформом. Потім поклав у кишеню бумажник з посвідченням капітана і глянув у заднє віконце. На відстані двадцяти-двадцяти п'яти метрів за ними їхала машина. Він впізнав характерну форму «Гумбера».

— Зверни на Маріаремете, а потім виїдеш на віденську дорогу, — наказав водієві.

Той кивнув головою. Фреді тепер уже не відривав погляду від «Гумбера».

— Швидше!..

Чоловік у сірому капелюсі натис педаль. «Сітроен» рвонувся і, незважаючи на підйом, набрав швидкості. Фреді дедалі більше нервував.

• Предыдущая
• 37/44
• Следующая