Выбери любимый жанр

Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 12


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

12

Очікувати довелося недовго. Вже через півгодини з'явилися розпалені верхогонами дозорці й доповіли, що поряд стоїть укріплений хутір.

— Хвилин десять усього. Татари там, перед нами заїхали шестеро. Дві гарби з ними.

— Татари? — Микита замислився, — вони вже тут! Що ж діяти, вози порожні!

— Мало їх, — говорив Максим. — Та й, може, не татари. Там близько не під'їдеш, можуть помітити. Можливо, ми й помилилися.

— Поїхали! — вирішив Микита.

Залишивши вози у хвості, запорожці заглибились у хащі, маючи намір підійти до хутора не зі сторони битої дороги. Коні м'яко ступали по вогкому, місцями порослому кущиками папороті, листю, десь у височині завзято застукотів дятел.

Нарешті побачили галявину. Посеред великого майдану похмуро височіли чорні від часу ряди частоколу. За ними можна було розрізнити кілька високих, укритих ґонтою дахів. Периметр укріплень нагадував колесо велетенської кантари, що його невідомий богатир поклав на високий земляний насип, оточивши глибоким, наповненим водою ровом. У світлі сонця, що схилялось до заходу, на дзеркалі води білосніжним бісером проступали краплинки латаття. У частоколі були прорізані бійниці, а з вежі, яка височіла над міцною брамою, стирчало дуло гаківниці.

На узліссі спинилися. Микита уважно поглядав на фортецю, досвідченим оком вирізняючи всі сильні й слабкі місця її оборони. Одразу ж побачив кілька місць, де земляний насип осипався, даючи можливість підійти впритул до частоколу. Повернувся до козаків.

— Корж і Кульбаба, — кинув неголосно, — поїдете зі мною. Решті чекати тут.

Круглолиций смаглявий молдаванин Михай Корж, а за ним і Андрій виїхали вперед і порівнялися з Микитою. Неквапливо поїхали відкритим місцем до брами, яка зловісно поглядала на козаків очима-бійницями.

— Будеш за перекладача, Михай, — звернувся до Коржа Микита, — біс його знає, хто там. А ти, Андрію, — повернувся до Кульбаби, — тримай на прицілі вежу. Щоби у нас із гаківниці не пальнули.

— Зробимо, отамане! — Андрій витягнув із кобури пістоль і перевірив на полиці порох.

Наблизилися до воріт. В одній із бійниць на мить з'явилася неясна тінь, і козаки насторожилися.

— Стій, де стоїш! — раптом гаркнув хтось над головою. Говорили поганою українською мовою.

— Стоїмо, не хвилюйся, земляче, — відповів Микита.

— Чорт тобі земляк, харцизяко!

— Не лайся, хазяїне, краще вислухай.

— Кажи, що хоч. Тільки стій на місці, а то вмить дірок наробимо.

— Ми запорожці. Ідемо на війну. Від вас потрібно сіно, овес, пшениця. Візьмемо небагато, не ошукаємо. Так що давай по-доброму.

— А як по-доброму, то йди під три чорти!

Микита хмикнув.

— Ну, що будемо робити? — стиха мовив до Андрія.

— Спалимо до дідькової матері!

— Як ти думаєш, скільки їх там?

— Напевне, чоловік тридцять-сорок.

— Он на пагорбі смерека, бачиш?

— Та бачу, — Андрій подивився на велике розлоге дерево.

— Давай туди, як повернемося. Тільки тихо, там їх і порахуєш. — Андрій схилив голову на знак згоди, а Непийпиво голосно промовив:

— Що ж, ні то ні. Але пильнуй, щоб, жалкуючи малого, все не згубив.

— Спробуйте. Ми вам миттю боки намнемо, — долинуло з-за частоколу.

Козаки повернули коней і чвалом поскакали на узлісся, де залишився чекати весь загін. Спішилися. Микита наказав вечеряти, не розводячи вогню. Козаки втамовували голод сухарями й холодною тетерею. Стиха перемовлялися. Після швидкого денного переходу відпочинку були лише раді. Нарешті повернувся Кульбаба. Зупинився біля Микити, ретельно витрушуючи хвалькуватого китайчатого каптана. Тонке червоне сукно було вкрите дерев'яними трісками й шматочками кори.

— Там їх небагато, — відповів на запитливий погляд Микити. — Я нарахував двадцять п'ять чоловік. По одягу волохи. Біля стайні коні. Здається, татарські бахмати.

— Що?! — стріпнувся Микита. Він хвилину помислив. — Татар не бачив?

— Ні.

— Багато коней?

— Шестеро.

— Шестеро… Де ж їхні хазяї?.. Ну добре, будемо чекати.

Напад було вирішено здійснити під ранок. Сиві передсвітанкові години найбільше пасували — варта зазвичай втрачала пильність від утоми й напруженого чекання. У вечірніх сутінках Микита ще раз обійшов хутір. Місцина — ліпшої не знайдеш. Для захисту від непроханих гостей майже ідеальні умови. Ліс там, де він підступав близько до рову, було вирубано. Спалено очерет у болотистій низині. Але Микиту це не засмутило. Він уже мав план нападу. Близько півночі розділив загін на три частини. Дотримуючись тиглі, принесли на узлісся довгі драбини, що їх збивали за кілька верст, щоб не видати себе стуком сокир. Ближче до ранку козаки роздягнулися, залишаючись в одних лише шароварах, і вимастились у багнюку, змішану з попелом. Микита ще раз усе ретельно перевірив. Усе готово. Всі на місцях. За високим гостроверхим плотом цілковита тиша.

Рушили. Максим та Андрій поряд. Підійшли до рову. Нічна вода неприємно холодила. Ноги заплутувались у водоростях. Але все ж перепливли, не гаючи часу. Запорожці присіли під стіною і затаїлись. Ішли хвилини. Незабаром зі сторони воріт почувся тупіт копит і крики. Кілька разів бахнули постріли. Це два десятки молодиків за Микитиним наказом кинулися з криками дорогою до воріт, щоби відвернути увагу. Глухо бахнула гаківниця з вежі, за нею ще одна.

Микита рвучко піднявся на ноги і рвонув шаблю з піхов.

— За козацьку славу! Вперед, молодці! — щосили крикнув він і першим кинувся нагору по свіжовирубаних щаблях.

Над головою гримнув постріл, і спину несильно обпалило. Микита підняв очі й, побачивши нечітку постать, рубонув шаблею. Почувся зойк, і постать зігнулася навпіл, починаючи осідати. Микита вискочив на стіну й одразу підставив шаблю під удар — на нього летів хтось із перекошеним обличчям у гостроверхому татарському капелюсі. Микита зробив випад і, відступивши, ударив противника з-під низу. Шабля ввійшла в тіло, враз темніючи від густої крові.

Козаки один за одним перелазили через частокіл і невдовзі на подвір'ї вже тривав запеклий шабельний бій. Дзвеніла криця, несамовито волали поранені. Якоїсь миті Микита зустрівся з Кульбабою. Той, як завжди, насолоджувався лихоманкою бою. З ніг до голови забризканий кров'ю, він на мить усміхнувся Микиті, змахнув закривавленою шаблею і побіг до великої будівлі у центрі двору. Там ще боронилися залишки залоги. За кілька хвилин усе закінчилося.

Микита оглянувся навкруги. У ранковій імлі подекуди лежали вбиті та поранені. Декілька козаків із шаблями в руках ходили поміж них і завершували муки вмираючих. Він підійшов до воріт і, відкинувши важку колоду, яка слугувала затвором, відчинив їх. На подвір'я увірвалося кілька вершників. Зрівнявшись із наказним отаманом, вони притримали коней. Це були молоді козачата, які перед початком штурму галасували біля воріт. Микита пригадав кілька пострілів із гаківниць.

— Ну що, всі живі, здорові? — притягнув він за повід найближчого хлопця.

— Усі, батьку. Тільки Яцькового коня вбило. З вежі як смальнули! Кінь як заірже! Яцько на землю впав, а коневі шию перебило. Ми…

— Та перестань торохкотіти, Яцько цілий?

— Цілий, батьку!

— От і добре, — Микиті відлягло від серця.

Він уже картав себе за те, що послав молодиків під вогонь гаківниць.

— Давай миттю до лісу. І скажи, щоб усі сюди мчали. З возами, зі всім! Давай!

Хлопець розвернув коня і помчав до лісу, а Микита повернувся на подвір'я. Назустріч двоє козаків волочили полоненого. Непийпиво сів на грубий стовбур поваленого дерева, який лежав під стіною комори, і чекав, поки зв'язаного волоха кинули до його ніг.

— Хто такий будеш? — запитав у того.

— Я Йон. Йон Кондулеску, мильостивий пане, — відповів той із сильним акцентом. Голос бранця тремтів, а очі благально дивилися на запорожця. Непийпиво впізнав голос, що лунав із-за воріт.

— Звідкіля ось це? — Микита махнув головою у напрямку мертвого татарина, який лежав неподалік.

— Я все скажу, все! Тільки не вбивайте!

12

Вы читаете книгу


Сорока Юрій В. - Хотин Хотин
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело