Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 18

• Предыдущая
• 18/103
• Следующая

— О-о! Ти, напевне, піп! — знову загув, як у бочку, Гнида.

Невідомий голос помовчав, засвоюючи почуте. Потім озвався ще один.

— Великий падишах наказав передати, що ви славні воїни. Він пишається вашою мужністю, тож пропонує вам життя й волю, якщо ви припините опір.

— Чиє життя? — закричав Андрій.

— Ваше! — донеслося. — Зараз воно не варте й куруша.

— Ти там знаєш, скільки воно варте… А воля й без того з нами! Давай торгуйся, може, ще щось маєш?

— Коли ми запалимо хмиз, вам настане кінець!

— Ні! Ти не піп, — провадив свого Гнида, — ти потурнак псячий, чого ж ти душі праведні рятувати лізеш?!

Запанувала мовчанка.

— За попом пішли. Гнида умовив-таки! — зробив підсумок Андрій.

— Якщо ви складете зброю і приймете віру пророка, то будете вільними. Вільними й багатими. Повірте, падишах уміє тримати слово, — почулося нарешті.

— Ну, лицарство, в потурнаки кличуть, підемо?

Іронічні нотки в голосі Андрія викликали несамовитий сміх серед людей, які вже давно з напруженням очікували смерті. Кількаденна облога, темні стіни печери, ворожий табір, що серед нього вони опинилися, — все це натягувало нерви струною, душило, силкуючись зламати загартовану на Січі волю. Психічна енергія рвалася назовні, загрожувала перетворитися у паніку, жах, що сковував м'язи. І нарешті подолала запони, перетворилася на… гомеричний регіт. Повільно наростаючи, хвиля шаленого сміху вибилася з-під низького склепіння на кам'янисті схили над Прутом. Запорожці, задихаючись, трималися за животи. Тут чулись і пискляве «і-і-і», і громоподібне «го-го-го», і ще сотні відтінків у тому несамовитому вибухові веселощів. Серед цього чулися на адресу падишаха такі репліки, що від них біліли, як віск, невидимі парламентери.

Нарешті в отворі печери виросла постать старого сивовусого Гниди. Чорного від степового сонця й порохового диму, з довжезним оселедцем і золотим кулком у вусі. З люлькою в зубах і в розірваній сорочці, що крізь неї проглядали волохаті груди. У широких червоних шароварах. У всьому вигляді козака було стільки сили, стільки лихої вдачі, що жодна рука не змогла натиснути на собачку мушкета.

— Чуєш, бусурмане?! Вони не хочуть!!! — прогримів страшний голос.

— Ви всі помрете тут лютою смертю! — зашипів той самий голос.

Обличчя Гниди мов закам'яніло. Очі палали люттю, а на вкритих зморшками щоках заграли жовна.

— Тобі, собако, пояснити, з ким говориш? Ми лицарі запорізькі! Твою бусурманську неньку туди! Ти кому віру свою погану пропонуєш, недоумку? Передай ліпше своєму поганцеві-султану, що ми тут кістьми ляжемо, плюючи на нього. За святу віру життя віддамо не жалкуючи… А смерті ми не боїмося. Мій батько помер смертю стовповою у вас, бусурман, і мені таке на долі написано. Якщо ж у бою з вами помру, то велику радість матиму. Іди до біса, чи то пак до султана, вишкребку!

Почулися схвальні голоси:

— Правильно, батьку!

— Ой, добре Свирид Гнида сказав!

— Помремо, браття, за віру нашу!

— Скільки сили стане бусурман бити!

Погомонівши, козаки зібрались у велике коло і почали молитися. Кожен приготувався до найгіршого. У долині турки розводили вогні…

Усе закінчилося за кілька годин. Коли печера наповнилася густим їдким димом, запорожці почали задихатись. Один за одним виходили під шаблі яничар. Османські вояки десятками кидалися на засліплених запорожців і з несамовитою люттю рубали їх на шматки. Дехто боронився, але це була боротьба приречених. Упав Малюта, упав Гнида, упав Михай Корж, обливаючись кров'ю. Десятки порубаних запорожців укрили землю, розкинувши руки, немов у міцному козацькому сні. На обличчі у декотрих навіть після смерті залишалася весела посмішка — запорожці гуляли на кривавому бенкеті…

Андрій, задихаючись, обмацував стіни печери.

— Яцьку, де ти? — у перервах між нападами кашлю кликав він.

Яцька ніде не було. Нарешті ноги зачепилися за щось м'яке. Андрій зігнувся і крізь видушені димом сльози побачив хлопчика. Юнак знепритомнів від чаду. Андрій схопив його за комір і потяг до отвору. Ноги зачіплялися за каміння, невидиме у густому диму. Кашель рвав легені. Андрій сам ледве тримався на ногах, але хлопця з рук не випускав.

Ось і отвір. Вдалося на мить хапнути свіжого повітря, і Андрій відразу помітив за три кроки від себе яничара у високому білому тюрбані бюлюк-паші[18]. Андрій дістав пістоль і повільно звів курок. Дим дедалі густішав. Він навів зброю туди, де тільки що бачив яничара, і натиснув на гачок. Пролунав постріл, і зовсім поряд хтось зойкнув. Почувся звук тіла, що падає. Андрій сховав за пояс розрядженого пістоля і дістав другого. На якийсь час шлях вільний. Неподалік чулися голоси, що перекликалися турецькою мовою. Козацьких голосів уже не було чути. Загін перестав існувати…

Андрій, мов гадюка, повз крізь колючі кущі, тягнучи за собою непритомного Яцька. Голки шипшини боляче впивалися в обличчя, залишаючи глибокі червоні подряпини. Раптом рука провалилась у торішнє листя. Андрій помацав, і очі його радісно заблищали. Попереду було порожнє вовче лігво. Під корінням сторічного бука хижаки вирили собі глибоку нору, що згодом заросла травою. Усередині ще зберігався важкий звірячий дух. Кульбаба заліз у лігво і притягнув до себе Яцька, розправивши за ним зім'яту рослинність.

Роздивився навколо. Вирита під корінням нора ледве-ледве вміщувала їх двох. Зарості трави надійно захищали від ворожого ока. Андрій відклав пістоля і нахилився до хлопчика. Вухо вловило тихе сопіння. З полегшенням відкинувся на спину, можна було перевести подих. У грудях усе ще пекло від диму, але намагався стримати кашель, що мало не розривав легені. Турки ходили зовсім поряд. Ґелґотали щось, час від часу гупали, немов рубали дрова. Через хвилину Андрій з огидою зрозумів, що це за звуки, — яничари відрубували мертвим голови. На мить уявив людей, що з ними бився пліч-о-пліч ще чверть години тому, але відігнав від себе ці образи. Треба було спрямувати всю енергію на порятунок, а помста потім. Помста добра, як простигне. Зараз Кульбаба був зовсім не схожий на безтурботного запального хлопчака.

Через кілька хвилин зарухався Яцько. Почувся стогін.

— Де я? — змарнілим голосом прошепотів молодик.

Андрій миттєво затулив йому долонею рот і, нагнувшись до нього впритул, ледь чутно прошепотів:

— Лежи тихо! Турки зовсім поряд… Дасть Бог дожити до темряви, виберемось. А поки лежи, не кахикай!

Двадцять восьмого серпня, у п'ятницю, в Хотині з'явилися передові загони турецького війська. Спочатку небагато, але потім усе щільніше й щільніше заповнювали виднокрай військові порядки, табуни коней, череди худоби й натовпи обозної челяді. Тисячі наметів укрили навколишні пагорби і долини, змушуючи польських жовнірів тривожно поглядати на рейментарів. Бойовий дух було зламано ще до початку битви. Очі вояків із надією позирали на південь, намагаючись роздивитися там довгоочікувані козацькі полки. Але жовто-зелена долина, місцями поросла невеликими ділянками лісу, залишалася безлюдною. І голови опускалися ще нижче.

Ходкевич стояв між зубцями на південно-західному мурі, коли почув позаду швидкі кроки посильного. Уважно розглядав у далекозору трубу недалекий уже ворожий табір. Кроки затихли, наблизившись, і Ходкевич опустив трубу. Склав її і затиснув руками за спиною.

— До вас посланці, — уклонившись, мовив військовий товариш.

— Від кого? — зацікавився Ходкевич.

— Від козаків, ваша милість.

— Що?! — Ходкевич аж підстрибнув. — Де вони?

— Я наказав їм зачекати у вашій приймальні.

— Добре. Негайно збирайте військову нараду.

Ходкевич різко повернувся і покрокував сходами донизу, час від часу дзвінко вдаряючи острогами по витертих тисячами ніг сходинках. Поспішав. У думках намагався уявити, що для нього приготував Бородавка на цей раз. Але те, що постане перед ним, не міг уявити.

• Предыдущая
• 18/103
• Следующая