Ольвія - Чемерис Валентин Лукич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/101
• Следующая

— …ара-ра-ра-а-а… — понеслося степом.

— То голосом луни озивається із того світу мій батько. Він ще пам'ятає клич свого роду!

Ольвія відчула, що їй стає не по собі, коли під'їхали до могили. Яка ж вона страшна! Скільки людей велів задушити Тапур для Ора! О боги, які жорстокі ці скіфи! Вона ще ніколи не чула, щоб у греків щось подібне траплялося.

— Так треба, — мовив Тапур, — повелитель мусить бути і на тім світі повелителем. Та й чи не все одно рабам, де їм слугувати вождю: на цім світі чи на тім?

Під'їхали ближче.

Могила здіймалася високо і широко. На її вершині вросла у траву кам'яна статуя Ора, неоковирна, грубо витесана із каменю. Ор сутулий, в гостроверхому башлику, руки на животі складені, на світ білий спідлоба дивиться… За поясом стирчить нагай, висить акінак. Грубезний камінь лише підкреслював могутність померлого вождя, навівав страх, адже навіть у світі пращурів Ор все одно могутній і знаний!

— Батьку мій, великий вождь Ор! — крикнув Тапур, зупинившись біля підніжжя могили. — Це я, твій син, Тапур, приїхав до тебе у гості. Подивись у білий світ, тебе вітає твій син Тапур. Як тобі живеться у тім світі? Ти всім задоволений, великий вождь?

І вмовк, прислухаючись. Він мовчав якусь хвилю і хмурнів. Але виду не подав.

— Ти незадоволений тим світом? — запитав Тапур. — Але ж я відрядив тебе туди з усіма почестями, і могила твоя найвища у наших краях. Чому ж тобі бути невдоволеним?.. Поглянь краще на твого сина і на його нову жону, котру він роздобув собі у греків. Сам грецький архонт віддав мені свою дочку!

Толочачи ковилу, коні легко винесли їх на могилу, аж до почорнілої грубезної статуї вождя.

Лице Ора надуте, губи відкопилені, і на білий світ він дивиться пихато.

— Таким гордим Ор був і за життя, — сказав Тапур. — Його погляду всі боялися. Один лише голяк Скіл не злякався.

Ольвії здалося, що грубезна каменюка ворухнула надутими губами: чи плямкнула, чи хотіла щось сказати. І їй стало страшно, і вона поспішно опустила очі.

— Подивися, Ор, на мою грецьку жону! — весело вигукнув Тапур. — Вона дорожча мені за найдорожчого коня! Вона народить мені сина-орла, і я залишу для нього ці степи і табуни свої! Ти мене чуєш, Ор? Твої губи надуті. Чому вони надуті? Ти чим незадоволений? Подай же голос, чи подобається тобі моя жона?

І вмовк прислухаючись, ніби чогось чекаючи.

Зненацька по той бік могили свиснув бабак.

— Чую!.. — стрепенувся Тапур. — Чую посвист бабака. Ор подає знак, що йому сподобалась моя грецька жона. Він схвалює мої задумки.

— А де твоя мати? — запитала Ольвія, коли вони, спустившись з могили, помчали рівниною до війська.

— Не знаю, — неохоче відповів він. — Напевне, десь блукає у світі предків. Коли помер вождь, мати, а вона тоді була молодою та гарною, мусила іти за ним у світ предків. А їй дуже хотілося жити тут, у білому світі.

– І… що?

— Утекла. Вона виявилась боягузкою. Злякалася, що їй залізним цвяхом проб'ють лоба і покладуть у могилі поруч з Ором. Щезла вночі. Куди вона хотіла тікати — не знаю. Знайшли її через три дні. Точніше, знайшли те, що лишилося од неї. Її пошматували вовки. За те, що не захотіла іти з вождем у той світ. Вона й пішла у той світ, але без почестей. Кістки її й досі десь валяються у степу.

— Як ти смієш так… про свою матір? — вражено вигукнула Ольвія. — Невже ти такий… жорстокий? Байдужий до чужого горя?..

— Мати порушила закон предків, — відмахнувся він від її слів. — Вона не захотіла йти за своїм чоловіком у той світ. От за це її вовки й покарали. Тільки й того.

Ольвії здалося, що в ту мить над степом пролетіла шквиря — і все тіло її взялося наче кригою.

«Я теж… стану дружиною скіфського вождя, — мигнула розпачлива думка. — Що як раптом з Тапуром… Або у сутичці загине… Невже й мені проб'ють цвяхом чоло і кинуть мене у яму?..»

Яким підступним, страшним і жорстоким видався їй у ту мить скіфський степ!..

Кожний вільний скіф спершу навчиться їздити на коні, а вже потім — ходити. Так було споконвіку, звідтоді, як хитрий Тал здобув скіфам Владу над дикими кіньми. І так буде завжди, допоки скіфи житимуть у цих степах.

Про це, їдучи верхи у голові свого війська, співав Тапур.

Скіф не чекає готової пісні, він сам її, залежно від настрою, творить і співає. А співає про все, що побачить у степу. Їде собі, похитується в сідлі, дорога довга, рівнини одноманітні, тож вершник і співає… Пролетів орел над степом, скіф співає про орла, який пролетів степом, шмигнула зеленою травою руда, аж вогниста, лисиця, скіф і про лисицю вогнисту у зеленій траві заспіває. Про що думає — те й співає. Що на серці має — про те й співає. Радість — співає, гнів — співає, удача — співає, невдача — теж співає… А Тапур про коней любить співати, бо коні для скіфа — то все. Бо скіф без коня, що степ без сонця, земля без дощів. Пішки далеко не підеш у степу, на сусідні племена за здобиччю і рабами без коня не нападеш, і битися пішому — не те, що верхи… А колись у скіфів не було коней. Гай-гай, як давно то було, тільки-но білий світ народжувався, а перші скіфи з'явилися у цих степах. І було тоді у степах повно-повнісінько диких коней. Куди оком не кинь — всюди табуни, та тільки не підступишся до них — дикі коні, як звірі, близько до себе не підпускають!

Як же вкоськати, як приборкати диких коней? Зле у степах без коней. Як без рук чи без ніг!

От один скіф, його звали Талом, почув, що буцімто у степу є цариця-кобилиця, повелителька степових коней. Слухаються її коні, і має вона Владу над кіньми. І забаг Тал роздобути оту Владу над кіньми і рід свій у сідла посадити. Тож гайнув він на пошуки тієї цариці-кобилиці. Довго-довго блукав степами, з сил уже вибився, але вперто йде і йде. Бо сказав своєму роду: без Влади над кіньми я не повернуся! А був він упертим і коли чого хотів, то не шкодував і себе. От дійшов він до Глибокої балки, на дні якої біг струмок. Там і жила цариця-кобилиця. Глянув на неї Тал — волосся йому на голові сторч стало. Голова у білої кобилиці — жіноча, а все решта — як у коня. Коли мчала степами цариця білих коней, то земля двигтіла і гул такий ішов, що птиці з неба од того гулу мертвими на землю падали. Балки та яри у степах — то сліди тієї цариці-кобилиці, то вона під копитами своїми їх полишила.

— Чого тобі, скіфе? — сердито питає та цариця. — Як ти смів на мої очі з'являтися?

Тал поборов страх, вклонився і каже смиренно:

— О велика і грізна царице степових коней! Славна мати-кобилице роду конячого, прохаю тебе і увесь наш скіфський рід прохає: дай нам Владу над кіньми, бо не хочуть нас слухатися коні, а пішому у степах кепсько жити!

Тупнула цариця одним копитом — дрож по землі пішла!

Ледве Тал на ногах утримався.

Тупнула цариця другим копитом — земля загойдалася…

Заіржала цариця — трохи було не оглух Тал.

І все ж він не відступив, вистояв перед царицею-кобилицею, а та блиснула вогняними очима і питає:

— А нащо тобі і твоєму роду скіфському Влада над кіньми?

— Хочемо коней приручити і мати їх за вірних помічників, — одказує Тал. — Тяжко скіфам без коней у степу жити. Ніг не вистачить степами бігати.

Як заірже враз цариця усіх коней, аж вогонь із ніздрів пішов, аж трава полягла й обгоріла.

— То ви хочете вільних коней у роботу запрягти? Вудила їм у роти повставляти? Не дам я вам Влади над кіньми! Йди геть, нерозумний скіфе, доки ще живий!

Позадкував Тал і кинувся тікати, радий, що цариця-кобилиця хоч живим його відпустила. І на тому спасибі.

От пішов він куди очі дивляться, бо не можна йому до свого кочовища вертати, слово дав, що повернеться тільки із Владою над кіньми. Тому й пішов степами блукати. Йшов, йшов, стомився, ніг уже ніби й немає, присів… Коли чує, хтось пищить… Оглянувся Тал — нікого не видно. Звісив голову — думу думає, що ж йому, бідолашному, тепер діяти і куди податися?.. Коли чує — хтось пищить-дзижчить йому у вухо.

• Предыдущая
• 12/101
• Следующая