Ольвія - Чемерис Валентин Лукич - Страница 25

• Предыдущая
• 25/101
• Следующая

І тільки він доніс до губ чашу, як вона випала з його рук, вдарилась об долівку і розлетілася на черепки, бризнувши навсібіч вином.

— Все, відпив своє…

Керікл відкинувся на подушку, захрипів, пересмикнувся, судорога пробігла по його тілу, і він затих… Лежав витягнений, спокійний…

— За життя, сину! За твого батька, — сказав архонт. — Він умів жити, зумів і померти достойно, як подобає чоловікові.

І випив свою чашу до дна, і брязнув нею об долівку.

Раннього ранку, ні світ ні зоря, в кочовище примчали дозорці й здійняли крик про старого вождя Ора, котрий щойно виліз із своєї могили. Варта заткнула дозорцям роти, аби не переполошили кочовища, і притягла їх до вождя в шатро.

Дозорців було троє, і всі бліді, перелякані, на воїнів не схожі. І галасують, наче скіфські баби на торжку.

— Там… з могили… Ор… Старий вождь Ор виліз із своєї могили…

Тапур пополотнів. Не тямлячи себе, хапав то одного дозорця за плечі, то іншого, тряс і кричав:

— Бузату пообпивалися? Блекоти пооб'їдалися??! Чи спросоння? Як це Ор міг… із могили вилізти?

— Па-пастухи казали, — тряслися дозорці мов у лихоманці.

Зрештою Тапур видавив із них.

Дозорці чатували дальні підходи до кочовища (а такі дозори, після того як Тапур заворогував із Іданфірсом, пильно стерегли і вдень і вночі всі підходи до кочовища), десь під ранок стріли переляканих пастухів, котрі, покидавши свої табуни, втікали із степу чимдуж… Пастухи крикнули їм, що у могилі Ора з'явилася дірка і хтось із неї буцімто виліз… Дозорці не стали гаяти часу, а повернули коней у табір…

Дозорці були такі перелякані, що Тапур зрозумів: трапилось щось незвичайне…

Гарячково гадав: що чинити з Ором, якщо старий і справді повертається?.. Врочисто зустріти і передати йому владу, чи… Чи загнати назад, а могилу на всяк випадок завалити камінням? Щоб вдруге не посмів вилазити на світ білий. Мабуть, запізно розігнав він орлів на могилі Ора. Встигли напоїти старого вождя. Ось тепер і крутись. Хоч, як розібратися… Тапур живий, а Ор — мертвяк. Хоч і воскреслий. І владу він втратив разом із своєю смертю. То хай сидить у світі предків і не заважає своєму синові. Бо це як кожен забагне то помирати, то воскресати, що тоді буде? Та й не збирається Тапур нікому віддавати свою владу. Навіть рідному батькові!!

— Анахаріс!.. — спокійно сказав Тапур. — Візьми загін і мчи до могили Ора. Чого ти зблід?.. Ай-ай!.. Мертвяка злякався. Гайда! Стривай!.. Якщо там справді він… ну, Ор… голови не втрачай. Ліпше було б, якби Ор поліз назад у свою могилу. Добровільно. Скажи: місце його на білому світі уже зайняте. Він своє віджив… Сповна. І досить… Стривай!.. Передай, що Тапур його любить, шанує, але… хай не утруднює себе мандрівками з того світу у цей. Біжи! Стривай!.. Скажи воїнам, щоб не полохались, як ті дурні дозорці. Мертвяки безсилі супроти озброєних воїнів. Бо білий світ належить нам, живим… Стривай!.. Кого б із чужих не здибали… біля могили чи… взагалі у степу… хапайте! І — до мене. Мчи!.. Стривай!.. Скажи… Ні — досить! Гайда!..

І ось Анахаріс стоїть сам не свій. І це той ватаг кінноти, котрий ніколи не відав страху в битвах. Бо там рубався із живими людьми, а тут…

— Хто вони такі?! — грізно кричить Тапур. — Чи мій хоробрий ватаг так злякався, що й мову йому відібрало?

— О, мені легше повести кінноту у бій, аніж мати справу із ними, — стримує дрож ватаг. — їх троє…

— Кого — троє?

— Посланців старого вождя Ора.

— То, виходить, Ор полінився вилізти, а прислав своїх посланців? — задумливо мовив Тапур. — А вони вимагатимуть золотих бляшок… Звичайно, для Ора… Гм… Розкажи, як ви здибали тих… ну, посланців Ора.

— Оточили могилу Ора, — розповідав схвильований ватаг, і голос його все ще тремтів. — Вже почало розвиднятися. Бачимо — дірка. У могилі… Воїни сполошилися, але я заспокоїв їх… Зараз буде вилазити вождь, — кажу воїнам, — і не подобає, щоб ви були такі перелякані… Стоїмо. Чекаємо. А Ор не вилазить… Коли це чую, хтось у дірці шамрає… Ніби лізе. Сюди. У білий світ… А потім у дірці чхнуло. Я підійшов ближче і — щоб заспокоїти своїх воїнів — кажу чемно: «Будь здоров, великий Ор!..» У дірці — мовчання. Я знову озиваюся: «Ор, не гнівайся, а вислухай мене спокійно. Чого тобі треба у нашому світі? Невже тобі зле у світі пращурів?..»

– І-і… що?.. — весело спитав Тапур, чим дуже здивував ватага. — Побажав ти здоров'я Ору… Що далі?

— А далі ніби зашаруділо щось у могилі і… стихло. Потупцялись ми ще трохи, а далі я й кричу: «Слухай, Ор! Для чого ти затіяв цю справу? Тапур тобою незадоволений. Ти заважаєш йому спокійно жити. Він хоч і син твій, але — стережися. Або сиди у могилі, як сидять усі мертві, або скажи, чого тобі треба? Якщо сам не можеш вилізти, пришли своїх слуг».

Анахаріс вмовк, витираючи мокрого лоба. Тапур весело подивився на нього, гмикнув:

— Гм… Далі…

— А далі з могили вилізло троє… У землюці всі, як марюки. На людей не схожі. Воїни відсахнулися, та й мені не по собі стало. Але тримаюся… Питаю тих трьох, що з могили вилізли: «Ви хто такі?» Один з них і відповідає, що вони — слуги великого вождя Ора… Я… я привів їх у табір…

Тапур якусь мить мовчав, мнучи в кулаці бороду.

— Гаразд, — зрештою озвався, — приведи їх до мене…

— Слухаю, мій вождь!..

Анахаріс вийшов і за хвилину повернувся з десятком воїнів і трьома незнайомцями. Тапур вп'явся у них гострим поглядом. Всі троє справді, наче марюки, вимазані у землі, вовкуваті обличчя закіптявлені сажею… Тримаються обережно, сторожко. І — ніби дуже налякані… І вбрані якось не по — скіфському…

— Мабуть, нелегко вилазити з могили?

Всі троє кивнули бородами, із борід їхніх посипалась земля.

— Хоч би землю повитрушували! — сердито дорікнув їм Тапур. — Теж мені слуги вождя Ора! І як вас Ор терпить у тому світі? Так, чого доброго, ви й свого пана занехаєте.

Один з трьох, високий, чорний, з блискучими нахабними очима, невдоволено буркнув:

— Дорога з того світу не близька. Крім того, ми дуже поспішали, бо Ор нам велів не баритися.

— Гм… Ви, здається, і так не забарилися.

Вони закивали головами.

— Ми квапились!

— Хто ви? — Тапур уважно прислухався до їхньої вимови, і вона видалась йому підозрілою.

— Ми вже казали…

— Хто?!! — загрозливо крикнув Тапур. — Я не люблю із слугами довго теревені правити.

— Ми ж казали… Слуги великого вождя Ора у світі предків, — поспішно відповів високий.

— Чому ви так погано розмовляєте по-скіфському? У вас що — язики не наші? Чи ви, може, всі не наші?

Ватаг Анахаріс тільки тепер збагнув, чому вони спершу видались йому чужаками. Мова… Хоч і розмовляють по-скіфському, але справді у них язики не скіфські.

— Відповідайте вождю! — крикнув ватаг.

Двоє переглянулись між собою, а третій, той, що з блискучими очима, ступив трохи наперед, поспішно відповів:

— У світі пращурів своя мова. А ми там давно, тож і розучилися говорити по-вашому… тобто, — швидко поправився він, — по-скіфському.

Його супутники закивали бородами: так, мовляв, так.

— Негоже забувати мову своїх батьків.

— У світі тому все забудеш.

— Як Ор поживає у світі предків? — запитав Тапур. — Задоволений чи у гніві?

— Ору зовсім кепсько у предків.

— Овва! Чому це? — Тапур ніби здивувався.

— У вождя скінчилося золото, а без нього там хоч вовком вий. А Ор все ж таки вождь, а не якийсь там пастух!

— Бідний Ор… — зітхнув Тапур. — То він вас, певно, прислав по золото? Невже йому ліньки було самому з'явитися?

— Чому він битиме ноги, коли у нього є слуги? — відповів той, з блискучими очима. — Ор гнівається на свого сина. «Що це за син, — кричить, — котрий забув свого рідного батька? Сам живе у достатку, а батько мусить злидарювати, як останній бідняк!..»

– І як же це я забув про батька? — похитав Тапур головою. — Ай-ай!.. Не годиться!..

• Предыдущая
• 25/101
• Следующая