Ольвія - Чемерис Валентин Лукич - Страница 28

• Предыдущая
• 28/101
• Следующая

— Мілено, тобі кортить побувати у Греції?

— Ні, господине, не хочеться.

— Гм… Але ж ти гречанка, і тебе мусить тягти на батьківщину. Навіть журавлів повесні тягне у рідний край.

— У журавлів є місце на батьківщині, а в мене… Та і яка я тепер гречанка?

— Була гречанкою.

— Колись була… — згодилась Мілена. — А що було, те загуло.

— Не відчаюйся.

— А від чого мені радіти? — запитала Мілена. — Я рабиня. А яка батьківщина у рабині? Та що там… Я вже й тут звикла. У Греції в мене нікого немає, і нікого я вже там не побачу. То для чого мучити душу? Як дозволиш, господине, я доживу свій вік при тобі. Його в мене лишилося, що в зайця хвоста. Куди на старості зриватися? У скіфів я рабиня і дома, зрозуміло, господинею не стану. То чи не все одно, де свій вік проклятий доживати?

— А жити хочеш?

— Якщо вже народилася, то треба жити. Доки пан мій бажає, доти й житиму. А скаже: здохни! Здохну!

Помовчала, та ось якась квола усмішка мигнула на її зморшкуватім, змученім личку.

— Питаєш, господине, чи хочу я жити?.. Жити, звісно, хочеться. Чого там… Хоч і сліпа, хоч і рабиня, а жити хочу. Бо життя — воно одне, яке б не було горьоване, а іншого не буде. А що зло… Так мусить же десь бути і добро. Бо для чого тоді боги засвітили білий світ? Для добра ж… Бо для зла й темрява годиться. Ось тільки не знаю, де воно, добро? А вірю: є добро, господине моя хороша, є. От і ти добра, виходить, таки є добро у світі. Є! — Повела порожніми ямками очей на Ольвію. — А бажання моє… Хочеться подивитися на тебе, господине моя. У тебе такий гарний голос. Коли слухаю його, щось бентежить мене, щось далеке вчувається. Сама не своя роблюся. Ніби юність свою чую… Ой, що ж це я… Не слухай, господине, що бурмотить стара рабиня. Рабам не велено виливати душу перед панами.

Вмовкла, ворушачи губами.

— Що ти шепчеш? — поспитала Ольвія.

— Твоє ім'я, господине, — по хвилі відповіла рабиня. — Тебе так дивно звати… Ольвія… Ольвія… У юності я знала одне місто на березі лиману з таким ім'ям.

— Воно і досі є, — відповіла Ольвія. — Я звідти. Чому ти так здригнулася, Мілено?

— Ти хороша, добра, моя господине, а місто твоє страшне. — Мілена обхопила руками сиву голову свою. — Ой, зле, господине, ліпше б його ніколи не знати!

Ольвія з жалем дивилася на нещасну жінку.

— Тобі завдали горя у моєму місті?

— Не згадуй, господине, про те місто. Воно й так вкоротило мені віку… — Помовчала. — Ой, не так місто, як теє кохання…

— Ти… — здивовано вигукнула Ольвія, — любила?

— Господиня гадає, що я народилася старою, сліпою рабинею?

Ольвія підсіла до Мілени, легенько обняла її за худі, кістляві плечі.

— Розкажи мені про своє кохання…

— О боги… — прошепотіла рабиня, дрож пробігла по її тілу, і на руку Ольвії щось капнуло.

— Ти… плачеш?

— Плачу… Бо ж дивно. Сліпа рабиня — і раптом — кохання… — Мілена і плакала, і посміхалася сама до себе. — А кохала ж… Ой, кохала ж… Невже б я могла перенести рабство, якби не любила, якби не було його… Розумієш, господине, його… єдиного… Чи вижила б…

Розворушивши спогади, Мілена заговорила збуджено, гаряче:

— Без кохання свого, як торішній сніг, загинула б! А то згадаю свою любов і його… рабства ніби й не було. На душі легшає. І не сліпою себе почуваю, а зрячою, молодою… От, господине, коли заблудишся в степу. Ніч, вітрисько виє голодним вовком, відчай тебе, як комашня, обсяде… З путі зіб'єшся, кидаєшся сюди-туди, не відаючи, де твоя єдина путь… Сил уже немає. Все, думаєш, кінець. І ось негадано — блись на обрії… В пітьмі ночі вогонь палає… Та не вогонь, а вогник тремтливий. Цяточка мерехтлива. Але для тебе вона рятівна. Де в тебе і сили візьмуться. Ноги самі несуть на той вогник… Падаєш, встаєш і знову ідеш… Так і моє кохання. Я все життя іду до того крихітного тремтливого вогника мого сліпого життя… І сліпа — бачу той вогник… Далеко-далеко, а бачу… І гріє те кохання стару і сліпу скіфську рабиню…

Ольвія мовчала, вражена почутим.

— Трохи легшає від сліз, — плакала Мілена. — О, якби ти знала, господине, як я дорого заплатила за своє кохання.

Мабуть, ніхто такої ціни не давав. І не дасть більше. — Мілена застогнала і довго мовчала, похитуючись усім тілом. — А була ж я щасливою… І його любила… Ой, як любила, сонечко моє! А потім… Потім мене віддали за іншого. Силоміць. Він був старіший, нелюдимий. Я не могла його полюбити. А мені кажуть: живи, звикнеш. І я жила. І народила йому дитину. Але не звикла, не полюбила його. Більше того, я ненавиділа його. Ховала у серці свою ненависть… А тоді прийшов коханий. Бо не міг мене забути. І я його… Гори все вогнем! Втекла до коханого. Три дні була щаслива. О, ті три дні!

Вмовкла, важко дихаючи.

— А потім?.. — швидко запитала Ольвія. — Що було потім?

— А потім… потім… — застогнала рабиня. — Потім чоловік мене спіймав. Він був ревнивий. І жорстокий. О, як він знущався… Спершу хотів мене кинджалом заколоти. Передумав. Надто легка смерть. Йому хотілося, щоб я мучилася все життя. Як Тантал. Щоб каралась день і ніч… І придумав… Скіфам у рабство продав… А бач — помилився. Зі мною кохання. І легше терпіти невільницькі муки. Хоч очі в мене забрали, так серце зі мною…

— Так ось ти яка?.. — вражено прошепотіла Ольвія. — Я тебе після цього ще більше шануватиму. І берегтиму.

Щовесни, як після зимової сплячки оживають степи і все пробуджується і з новою силою йде у ріст, як скіфи з південних степів перекочовують у північні, владика великого Скіфського царства Іданфірс незмінно приїздить на берег річки Тірасу[21], щоб прикластися до стопи бога Геракла, родоначальника і батька усієї Скіфії.

Одна з давніх легенд розповідає, що колись, у сиву минувшину, ці степи були пустельними, і в них ніхто не кочував. І жила у степу дочка Борисфена — напівдіва, напівзмія. І жила вона у великій печері, біля батька свого Борисфена. І от якось у ці степи забрів Геракл із кіньми. І застукала його тут зима. Почалася хурделиця, світу білого не видно. Геракл замотався у лев'ячу шкуру і заснув у затишному місці. А коли прокинувся, глядь, а коней немає. Пішов він на пошуки, всю засніжену рівнину виходив — немає коней. Скільки не шукав коней, та жодної живої душі не зустрів у степу. Ні диму від багаття, ні сліду…

На якийсь там день Геракл дійшов до Борисфену і наткнувся на печеру, у якій жила дочка Борисфена — напівдіва, напівзмія. Геракл дуже здивувався, побачивши її, але подиву свого не видав, а запитав її, чи не бачила його коней. Діва-змія і каже, що коні у неї, а віддасть вона йому лише тоді, як він поживе з нею… І Геракл став жити з нею, і народила діва-змія трьох синів: Агафірса, Гелона і Скіфа. І лише тоді віддала Гераклу його коней. Я зберегла твоїх коней, сказала вона, а ти відплатив мені за це, я маю трьох синів. І зібрався Геракл додому, а діва-змія і питає його: що їй робити із синами? Чи поселити їх у цих степах, а чи послати до нього? От Геракл дав їй свій великий лук та пояс з акінаком і чашею на пряжці і каже: як виростуть сини, дай їм лук і пояс, хто зуміє натягнути тятиву цього лука і підпережеться поясом, той і буде жити у цих степах… Коли виросли сини, першим узяв батьків лук Агафірс, але не здужав натягнути тятиву. І Гелон не впорався з тятивою того здоровенного лука. І тільки третій, найменший, Скіф, натягнув тятиву і підперезався батьковим поясом з акінаком. Мати вигнала Агафірса й Гелона, а жити у степах лишився Скіф. Від нього й пішли усі скіфи з поясами, з чашами на пряжках і луками.

А Геракл, повертаючись у свій край, лишив на скелі біля Тірасу слід своєї стопи довжиною у два лікті, щоб скіфи ніколи не забували свого прабатька і теж лишали на землі свої сліди. Той слід прабатькової ноги зберігся й понині, і кажуть: всім, хто до нього доторкнеться, Геракл дає силу свою богатирську.

• Предыдущая
• 28/101
• Следующая