Ольвія - Чемерис Валентин Лукич - Страница 30

• Предыдущая
• 30/101
• Следующая

Час молитися і дякувати Гераклу за щедрість, за ту силу і молодість, котрою він наділив їхнього владику, а отже, — і всіх їх. Молиться і владика, дякує прабатькові за силу і твердість духу, за те, що і цього літа не обминув своєю милістю скіфську землю.

«Щоб кістки наших ворогів горіли так, як горять кістки жертовних коней, — подумки прохає прабатька владика. — А скіфи щоб завжди бенкетували на рідній землі».

Застигає владика, втуплює погляд у вогонь, бачить там своє життя… Коли дивишся у вогонь довго і невідривно, то побачиш там жовті, білі, криваві постаті, що товпляться, пожирають одна одну, знову з'являються… То духи вогню танцюють свій пекельний танок, викликаючи для владики його прожите життя.

Бачить Іданфірс своїх синів-соколів. Бачить себе, бачить молодого, сильного, повного зваги і снаги. Ось він примчав із степів на чолі свого війська, зістрибує з гарячого коня, йде, пропахлий полином, димом і кінським потом… Мружить проти сонця очі, а навстріч йому біжать сини…

Один, два, три… Семеро синів біжать йому навстріч.

Давно вже немає синів, давно пішли вони у світ пращурів — пішли ще молодими, і бачить їх владика як живих.

Та й у сни вони часто приходять.

Приходять живі, здорові, гарні, і владиці трохи легшає на душі: не забувають його сини, із того світу навідуються у гості. У сни приходять, батька радують…

Ось і зараз з'явилися вони до нього у полум'ї жертовних багать, і здається владиці, що бачить він і ту далеку та довгу дорогу із того світу у цей, по якій і приходять до нього сини. Спасибі, що відвідують батька! Скоро вже, зовсім скоро і він піде по тій дорозі до них, і будуть вони разом. А поки що він буде бачити їх у снах і полум'ях багать, знатиме, що вони є і пам'ятають про нього…

Голову першого жертовного коня було врочисто піднесено владиці.

Всі з благоговінням дивляться, як Гданфірс, діставши акінак, короткими вправними рухами зрізав із щік смужечки м'яса й неквапливо жував.

Другу голову — для бога Геракла — було настромлено на списа, а списа ткнули у землю.

— Просимо, прабатьку наш, у гості до нас! — хором вигукнули вожді та старійшини, і лише після того, позасукувавши рукава, заходилися трапезувати. Слуги забігали сюди-туди, розносячи жирні, паруючі шматки м'яса, з яких бив густий дух конини і стікав краплями жир, застигаючи на зеленій траві білими восковими кружальцями. У всіх залисніли від жиру руки і бороди, їх не було коли витирати, бо кожен, впоравшись з одним шматком, хапав інший.

Так уже з давніх-давен повелося, що рідко яка жертовна трапеза у скіфського царя обходиться без видовиська. Іноді це просто боротьба заради розваги чи змагання лучників — хто цілкіше пустить стрілу, але здебільшого то смертельні поєдинки двох непримиренних ворогів.

Бо коли два скіфи заворогують, і ворогують довго і вперто, коли вже до миру відрізані всі шляхи і ненависть хлюпає через край, недруги хапаються за акінаки… Але не нападають один на одного зненацька, по-вовчому, а виходять на свій останній герць на очі царя чи вождя. А там уже кому поталанить, той і буде ще сідлати коня і зустрічати уранці ясноликого Колаксая…

Ось і цього разу… Коли вже всі наситилися м'ясом і почали відригувати, Іданфірс запитав вождів:

— А чи не подивитися нам герць? Сак і Лат багнуть акінаками вирішити свою давню суперечку.

— Хочемо!.. — гукнули вожді. — Хай б'ються!

Іданфірс ляснув у долоні, і в коло, не дивлячись один на одного, ступили Сак і Лат. Похмурі і злі, втомлені до краю своєю багаторічною ворожнечею, вийшли вони на свій останній герць. Сак і Лат не просто скіфи, вони ще й близькі родичі. А гризуться між собою багато літ, і коли вперше заворогували, і за що саме — либонь, уже й не пам'ятають… Тепер Сак хоче крові Лата, а Лат — крові Сака. Бо вдвох вони вже не можуть ужитися на білому світі, навіть у таких широких степах, як скіфські. Один з них мусить загинути, а другий до кінця своїх днів торжествуватиме перемогу. І це вони вчинять привселюдно, на очах у самого царя і його вождів. Переможець буде гордитися, переможений у чеснім бою — ганьби не матиме. На очах-бо царя поліг.

— Сак і Лат! — звертається до них Іданфірс. — Битися ви прийшли чи миритися на мої очі?

— Битися прийшли ми на твої очі, владико! — вигукнув Сак.

— Тільки гострий акінак в змозі вирішити нашу ворожнечу! — підтвердив понурий Лат.

— Бути по-вашому! — сказав Іданфірс. — Бийтеся, покажіть нам своє вміння володіти акінаками. Того, хто загине, — ганьбити не будемо.

— Ар-р-р-а-а!!! — захрипів Сак.

— Ар-р-р-а-а-а!!! — захрипів Лат.

Іданфірс махнув рукою.

Сак і Лат, вихопивши акінаки і пригнувшись та пожираючи один одного ненавидячими очима, розпочали свій смертний герць. Родичі-вороги хрипіли, скреготали зубами, ходили один біля одного, вибираючи слушну мить, щоб загородити акінак по саме руків'я в свого суперника. Кружляли, сходились, розходились, знову кидались один на одного і знову кружляли. А тоді, зненацька крикнувши, ринулись груди на груди…

Мигнули в повітрі два акінаки…

Іданфірс спостерігав за поєдинком, склепивши повіки, серед вождів чулися викрики, поради… Одні підбадьорювали Сака, інші — Лата… Хтось в азарті кричав:

— Бий його!.. Бий!..

А хто кого мусив бити — невідомо, та й не мало це якогось значення: Сак переможе чи Лат. Захоплювала сама бійка, шал поєдинку.

Переміг Сак…

Захрипівши, Лат упав закривавлений, а Сак, вигукнувши бойовий клич, одним ударом прикінчив свого родича.

— О владико, хай дарує тобі Папай тьму літ, я здолав свого ворога! — важко дихаючи, вигукнув Сак і став на груди поверженому родичу. — Я стою на його грудях, і радість розпирає мої груди. Я переміг у чесному поєдинку. Мій акінак наніс Лату смертельний удар! Хай усі знають: із черепа Лата, свого запеклого ворога і родича, я зроблю чашу і питиму з неї хмільний бузат!

І одним вправним ударом акінака відтяв голову своєму родичу.

Почулося голосіння, то побивалася жінка Лата. Але всі були байдужі до того голосіння. Не Сак, то Лат переміг би. Яка різниця? Хтось із них мусив виграти, а хтось програти життя, якщо вже вони вхопилися за акінаки і стали на очі владики…

Сак узяв відрубану голову за довгу чуприну і, випроставши подалі руку од себе, аби кров, що цебеніла із шиї, не закаляла його шароварів, задоволено розглядав свій трофей.

— Гарна голова, велика, — задоволено мовив і, стукнувши по черепу руків'ям акінака, додав: — Добра буде чаша…

Відпиляє Сак череп Лата по брови, вичистить його всередині і зверху, вишкребе череп і зовні обтягне сирою волячою шкірою чи й золотом, якщо має його. І буде пити із чаші вино чи бузат, і буде показувати гостям чашу та розповідати у захваті, як то він на очах у самого царя переміг свого родича і зробив з його черепа ось цю чашу… І буде та чаша найдорожчою в Сака, бо не з якого-небудь там ворога зроблена, а з черепа близького родича.

Голосила, побивалася вдова Лата.

— Хай забере безголове тіло свого чоловіка, — милостиво дозволив Сак. — Хай зариває його у степу. Бідний Лат, як він житиме у світі предків без голови? Отже не повезло чоловіку!

І, посміхаючись, задоволено вертів закривавлену голову свого родича.

— Випийте за Сака, — велів владика. — Він переміг свого ворога у чесному герці. Випийте також і за Лата. Він поліг у чесному двобої, як і подобає справжньому чоловіку.

Випили за Сака, який чесно виграв герць, потім випили за Лата, який поліг у чеснім герці, а тоді знову взялися за перервану трапезу. Та не встигли слуги рознести всім нові шматки м'яса, як Іданфірсу доповіли, що до його табору прибув вождь Тапур і хоче бачити владику.

Іданфірс насупився, мовчки кивнув головою.

З Тапуром було лише десять вершників (лучники з простими шкіряними щитами). І це говорило: хай не думає владика, що він, Тапур, боягуз і не ризикне без своєї орди з'явитися на царські очі. Він з'явився, і владика тепер зовсім по-іншому думає про нього. Але… але почекаємо, як поведе себе бунтівний вождь далі, чи вистачить у нього сили духу випити піднесену чашу?

• Предыдущая
• 30/101
• Следующая