Ольвія - Чемерис Валентин Лукич - Страница 38

• Предыдущая
• 38/101
• Следующая

Летіли перепели.

Високо у весняному небі курликали журавлі — не сумовито, як восени, не прощально, а радісно, бентежно. Життя виходило на нове коло, що воно принесе скіфам?

На душі у Тапура бентежно. За що не візьметься — все з рук падає. Сина чекає. Певний Тапур — Ольвія неодмінно народить сина. З нього вистачить і чотирьох дочок. Бо дочки дочками, а син ось так потрібний. Продовжувач його роду. Тапур все має — кому те багатство передасть, в кому його кров нуртуватиме, коли він, відживши своє, у світ предків піде? У синові. Тож син ось так потрібний. А Тапур уже бачив його, сина свого. Доля вже показувала йому, яким буде його син, коли виросте. У сні показала. (Коли про що кріпко увечері перед сном подумаєш, забажаєш що побачити, те й присниться. А Тапур забажав у сні подивитися на свого майбутнього сина. От доля йому і показала.) А снилося Тапуру, що спинив він свого коня на узвишші, спішився біля дуба, обпаленого громом. То таке знане дерево, що скіфи, коли кочують у долині Семи Вітрів, неодмінно заїдуть до нього, щоб і самим подивитись, і синам своїм громове дерево показати. Впомку малим буде.

— Бачите?.. Дуб тут ріс на узвишші, та не дуб, а дубище! Десять чоловіків, узявшись за руки, не могли обхопити його. А високий був, аж до неба! Та все ріс і ріс, вшир і ввись. А хто вищий од усіх, той першим і удари на себе приймає. От грім і поцілив цього велетня, навпіл його перебив. І вогнем лютим обпік. Горів дуб, аж ген за отим кряжем видно було. В степу тоді чутки пронеслися: біда буде, у долині Семи Вітрів живий дуб горить од небесного вогню.

Та не здолав небесний вогонь дуба-степовика. Пень од нього лишився, високий пень, вершнику аж до пліч. Товстелезний. Так обпалений вогнем, що й місця на ньому живого немає. Ні кори на нім не зосталося, ні соку живлющого в нім. А бач… Зверху, де розчахнуте все, зелена гілка до сонця тягнеться. Така зелена на тлі чорного стовбура.

— Бачите, яка сила, яка жага життя у цього дуба, — неодмінно скаже батько синам своїм молодим. — Грім його бив, вогнем його пік, а силу життя не здолав. Синок росте у дуба, росте наперекір всьому! Із чорного пня зелений син росте. Ось так, сини мої, тримайтеся за землю, як оцей дуб, і ніякий грім тоді вас не здолає!..

Звідтоді й звуть той дуб громовим.

Ось і сниться Тапуру, що спішився він біля громового дуба, глядь, а перед ним стоїть молодий, дужий і знатний воїн. І поставою степовик вдався, і силою не зобиджений. І зброя у нього ясна, і сам він із себе удатний. Дивиться Тапур йому в лице, і дивно Тапуру уві сні: сам себе бачить. І чому це, думає він, я сам себе бачу? Та молодим себе бачу, гінким. А той другий Тапур, молодий і ставний, каже: «Я не Тапур, я син твій, Тапуре».

«Звати тебе як, сину?» — питається Тапур.

«У мене ще немає імені», — одказує він.

«Я тобі дам ім'я», — вигукує Тапур.

«Рано ще мені ім'я брати, — каже молодик. — Я ще нічого такого знатного у житті не вчинив: ні коня не сідлав, ні в битвах не бував. Та й не жив я ще зовсім, а тільки збираюся жити».

«Добре, синку, — одказує Тапур. — Ім'я треба ділами славними заслужити. Покажи себе, сину, в житті, щоб усі скіфи про тебе загомоніли. Ось тоді й буде у тебе знатне ім'я».

Відступився од нього молодик, розчахнулося громове дерево і сховало в собі того степовика, лицем на Тапура схожого.

«Я тебе чекаю, сину! — крикнув Тапур. — У світі білому чекаю, під сонцем нашим, посеред степу широкого!..»

Крикнув — і проснувся.

Віщий сон, буде у нього син. Бо чому б тоді громове дерево показувало йому того молодика ставного, ще й лицем на нього, Тапура, схожого? Буде син таким дужим та міцним, як той дуб. Ні грім його не візьме, ні блискавиця. А ймення йому давати поки що не треба. Просто: Тапурів син, і все тут. А коли виросте, то сам його ділами славними здобуде. Так сон віщий підказує, так і буде. З громового дерева син вийшов, о, він ще прогримить у цих степах.

Радий Тапур, місця собі не знаходить, чекаючи свого громенка. Із шатра вискочив, не вискочив — вилетів. Мимо шатра кінь біг, Тапур кішкою метнувся і на його спині опинився, охляп помчав у степ, на узвишшя, до знаного дерева.

— Громове дерево! — кричав біля згорілого дуба. — Це я, Тапур! Ти у сні мені сина показувало. Ось тобі мій акінак за добру вість.

Розстебнув широкий шкіряний пояс, зняв його з акінаком у золотих піхвах і кинув до чорного дуба.

— Бери, громове дерево! Тобі дарую за гарну вістку.

І з гиком та свистом помчав охляп у степ…

Довго його не було, повернувся збуджений, чорні очі горять-сяють… В шатро вскочив, башлик зняв, підкинув його над головою, засміявся.

— Ти чого… такий?.. — озвалася Ольвія, лице її було блідим і тому якимось незнайомим Тапуру, губа прикушена до крові. Лежала на спині, поклавши руку собі на випуклий живіт, наче прислухалася до чогось.

— Син буде! — крутнувся Тапур посеред шатра. — Я вже бачив його. Уві сні бачив. Він до свого народження деревом живе. От!

Ольвія тільки й озвалась:

— Вигадники ви, скіфи!

— Хіба ти не знаєш, що скіф до свого народження людиною кимось буває? — здивовано вигукнув він. — Як у вас, греків, не відаю, а в нас так. Хто вовком буває, хто птицею, хто якоюсь там билиною у степу чи звіриною. Або й комашкою. А потім приходить час, і Папай каже: йди і народися людиною, бо скіфам треба багато-багато людей. Він іде і народжується людиною.

Ольвія зацікавлено слухала Тапура, на мить навіть забувши про свої страхи.

— Говори, Тапуре, говори, — прохала, коли він вмовкав. — Мені легше, як тебе слухаю.

Він опустився біля неї на повсть, присів на зігнуту під собою ногу, рукою ляскав себе по коліні.

— Я, щоб ти знала, спершу конем був, — розповідав їй так, ніби то було звичайним явищем. — Так, так, конем був до народження, — повторив, бачачи, що вона недовірливо придивляється до нього. — Я навіть трохи пам'ятаю, як я був конем. Ноги пам'ятаю: прудкі та сильні ноги. І бігав я у степах, аж вітер у вухах свистів. І тепер мені іноді сниться, як я був конем. Сниться: мчу степом. Ніби я і ніби не я. А ніг у мене аж чотири, прудкі такі ноги, сильні. Мчу, аж вітер свистить, аж земля піді мною гуде. От яким прудконогим конем я був! А потім сказав Папай: досить тобі конем бути. Йди до вождя Ора, і його жона народить тебе людиною. Я пішов, і вона народила мене скіфом. І Ор мені був дуже радий. Ще б пак! Про такого сина, як я, він і мріяти не міг! — гордовито закінчив Тапур свою розповідь.

— Ти в мене найкращий, — кутиками уст посміхалася Ольвія від повноти щастя і ласкаво дивилась на нього сяючими тихими очима. — Поговори зі мною ще, мені боязко самій лишатися…

— А син наш, щоб ти знала, зараз деревом живе. — І він розповів їй про свій сон. — Тепер ти збагнула? Громове дерево показало мені нашого сина. От! Він у дереві, там, — махнув кудись рукою, — на узвишші. Уся Скіфія заговорить про мого сина із громового дерева. І Папай йому вже сказав: йди до Ольвії і народися людиною, і Тапур матиме сина-громенка. Він уже йде, і ти його скоро народиш. А я тобі дам за це багато золотих прикрас, найпишнішу білу юрту, коня дам і слуг та рабів дам. І тобі будуть заздрити усі сколотки. От!

Він підхопився на рівні, взяв свій башлик і, не кажучи й слова, вискочив із шатра. Аж війнуло за ним!

Ольвія якусь мить лежала непорушно, заколисана його мовою, вже й дрімати почала, як зненацька живіт її колихнувся, і вона тихо скрикнула:

— Ой… Мабуть, починається…

До шатра на руках і колінах заповзла Мілена, простяглася у ногах господині.

— Ти мене кликала, господине? Я тут.

— Авжеж, Мілено, кликала, тільки ти сядь. Ось тут. — Мілена сіла біля Ольвії. — І не відходь од мене. Боюсь я… Тапур щойно повідав, що вже бачив нашого сина. Уві сні.

— То й буде все добре, господине моя. І не бійся. Немає солодшої муки у світі, аніж народити маленьку лялечку… Земля родить, все зело родить, птиця і звір теж діточками обзаводяться. То й жінка має родити, щоб рід людський не уривався під сонцем.

• Предыдущая
• 38/101
• Следующая