Ольвія - Чемерис Валентин Лукич - Страница 42

• Предыдущая
• 42/101
• Следующая

— Я покажу тобі дорогу і проведу тебе степом, щоб сіроманці вдруге не напали, — буркнув він невдоволено. — Не хочеш бути моєю жоною — не неволю. Але й не можу тебе лишити саму. У цих краях вовче царство. Десь за тими горбами ховається їхній владика. Але я все одно до нього доберуся!

Тримаючи в руці вовчу голову із вже закипілою кров'ю, він їхав трохи попереду. Ольвія — за ним слідом, все ще не полишаючи думки при першій же зручній нагоді спекатись небажаного жениха. Уникала дивитися на його широку спину, на якій теліпалася висохла вовча голова з ошкіреною пащекою. Та й сам мисливець, закутаний у вовчі шкури, здавався їй велетенським звіром, що невідь-чому їде на коні.

— Дарма ти не хочеш стати моєю жоною, — не повертаючи голови, гудів Той, хто знищує вовків. — О, грізніших мисливців за нас не було б у цих краях!

— Я вже маю чоловіка, — стримано відказала Ольвія.

— Жаль… — щиро сказав він. — Коли я побачив, як ти штрикнула акінаком рудобокого ватажка, то зразу й подумав: світ об'їдь, а другої такої жінки не знайдеш. — І додав по хвилі: — Була колись і в мене жона… І син був…

Він зітхнув, як здалось Ольвії, тяжко і більше не промовив і слова. І їй шкода стало цього страшного на вигляд чоловіка.

— У тебе горе? — по хвилі запитала вона, і починала здогадуватися, що, певно, він від горя став таким…

Він здригнувся, прислухаючись до її голосу, а потім рвучко повернув своє заросле, відлюдькувате лице.

— За все моє життя у цих краях ще ніхто не цікавився моїм горем. Дозволь мені провести тебе до самого Борисфену. Я буду щасливий.

Ольвія кивнула головою, і далі вони їхали мовчки.

Іноді на обрії мелькали якісь вершники, то краєм мигнув табун, і Ольвія здогадувалася, що там кочує якесь скіфське плем'я. Іноді їй здавалося, що вона бачить далеко дими кочовища. Та ось горби, порослі кущами терну, скінчилися, вони вихопилися на м'яку типчакову рівнину. Вітер пах чебрецем, було тихо та лагідно. І сонце привітно виглянуло з-за сірих хмар. В Ольвії трохи відлягло від душі. На обрії рівнина закінчувалася ледь видними синіми кряжами.

— Борисфен — за кряжами! — не повертаючи голови, сказав Той, хто знищує вовків. — Але ця долина не зовсім безпечна. Тут водяться дикі коні, а де тарпани, там і вовки. Та й людоловів чимало в степу. Особливо у тім краї, — махнув він на північ, — де не буває сонце. Людолови часто спускаються вниз понад Борисфеном і чатують самотніх вершників. А буває, що й окремі сім ї захоплюють.

Він повернув коня до одинокого дерева, під'їхали ближче. То був розлогий і товстелезний дуб. Той, хто знищує вовків, повернув до нього коня, Ольвія, повагавшись, поїхала слідом і під дубом побачила гору вовчих черепів з ошкіреними пащеками. Від того видовиська їй стало моторошно.

— Лежите?.. — глухо запитав він, звертаючись до черепів. — Лежіть, я вам ще одного привіз!

І кинув на купу вовчу голову. Черепи заторготіли, наче загарчали, і він зареготав:

— Ха-ха-ха!.. Шкірите мертві зуби? Шкірте! — І зненацька крикнув: — Ти чуєш мене, степовий владико?!! Це я, Той, хто знищує твою прокляту зграю! Я буду вас убивати доти, доки ваші черепи не здіймуться горою вище цього дуба! Стережися, вовчий владико, останньою на цю гору я кину твою царську голову!

Погрозивши вовкам, він пустив коня чвалом. Ольвія ледве встигала за ним. Вовча голова за його спиною метлялася з боку на бік, і Ольвія намагалася на неї не дивитися.

Довго їхали рівниною, полохаючи то куріпок, то перепелів, то довговухих і довгоногих земляних зайців — тушканчиків, згодом поминули могили з кам'яними ідолами на вершинах, що були «побілені» орлами, і знову попливли типчаковим морем. Гули бджоли і повзали по квітках конюшини, навколо було тихо, сонячно і зелено. Той, хто знищує вовків, не озивався жодним словом, мовчала й Ольвія. Лікта спала у неї на грудях.

Та ось зненацька пронісся гул, земля задвигтіла.

— Тарпани! — не повертаючи голови, кинув мисливець.

Наче з-під землі виринув у степу табун низькорослих, мишастого кольору коней з чорними смугами на спинах. Попереду мчав великий широкогрудий і тонконогий кінь, певно, вожак табуна, за ним — жеребці, потім кобили з лошатами, замикали табун знову жеребці.

— Вовки їх полохають, — пояснив супутник Ольвії.

Почулося протяжне виття, слідом за табуном вискочила сіра зграя і кинулась навперейми тарпанам.

— Шкода коней, — вихопилося в Ольвії.

Той, хто знищує вовків, нічого не сказавши, зупинив коня, пильно слідкуючи за тарпанами.

Зграя, намагаючись розколоти табун, розпорошити його по степу, заходила півколом. Але коні трималися купи. Ось вожак побіг по колу, тарпани потяглися за ним і зрештою замкнули коло: всередині опинилися кобили з лошатами. Жеребці по краях повернулися до нападників крупами. Вовки раз у раз кидались на табун, але всюди їх зустрічали копита. Якийсь нетерплячий вовк надто вихопився наперед, один з тарпанів дав задки, і сіроманець полетів з розтрощеним черепом.

Вожак заіржав, табун, наче велетенське колесо, покотився степом і зник за могилами. А за ним подалися і вовки.

— Ха-ха-ха!!! — зареготав Той, хто знищує вовків, і крикнув: — Ей ти, вовчий царю! Я сміюся з тебе! Не займай ліпше тарпанів, бо не одному розтрощать черепи.

Коли сонце піднялося високо і стало над головою, Той, хто знищує вовків, повернувши праворуч, почав спускатися у балку. Ольвія прямувала за ним. По схилах балки дерся вербняк, на дні, в неширокій долині, серед зеленої густої трави тихо жебонів струмок… Ольвія аж тепер відчула спрагу, її супутник, зіскочивши з коня, пустив його пастися.

— Почекай мене тут, — мовив не повертаючись, — я вполюю дрохву.

І зник з балки.

Ольвія спішилась, пустила й свого коня пастися, поклала на траву Лікту в кубельці, а сама пішла до струмка. Ставши на коліна, довго і жадібно пила воду, аж до болю в шлунку. Із струмка на неї дивилася чужа жінка з худим, гострим лицем, з темними колами під очима… Ольвія вмилась, відчувши приємну свіжість, трохи збадьорилась і, аби не дивитися на своє відображення у струмку, збовтала воду.

— То не я, — сказала до струмка. — То — чужа жінка!

І пішла годувати Лікту.

Насмоктавшись, Лікта затихла, засопіла умиротворено і почала дрімати. Ольвія перепеленала її, попрала пелюшки у струмку й розіклала їх сушитися на траві. Сівши біля дочки, обхопила голову руками… І відразу ж світ завертівся перед нею: пологи, розпачливий крик Тапура, ніч, втеча, вовки… І, зрештою, Той, хто знищує вовків… На душі було важко і гнітюче. Сум здавив груди. Думала про Тапура, чи справді він би продав її у рабство? Губилася в думках… Чула, як повернувся її супутник, щось кинув на землю, потім трощив хмиз, зрештою витер вогонь. І теж ніби зітхав. Ольвія звела голову, біля неї лежала барвиста дрохва.

— По обличчю твоєму бачу, що ти не сколотка, — озвався він, роздмухуючи вогонь. — Хто ти?

— Гречанка.

— А батько хто? — кивнув він малахаєм на Лікту.

— Тапур.

Він глянув на неї з більшою повагою.

— Сам Тапур?..

— Сам… — невесело посміхнулася вона.

— Мабуть, дочка?

Ольвія зітхнула і нічого не відповіла.

Він хотів ще щось запитати, але стримався.

— У мене був син… — перегодя озвався глухо і наче застогнав: — Який син був…

Багаття розгорілося, він узяв дрохву, ніж і пішов до струмка потрошити птаху, потім довго її обмазував глиною, аж доки вона не стала схожою на вальок, з якого стирчали кінчики пір'їн. Повернувшись до багаття, загріб її у жар, зверху наклав хмизу.

— Був син… — зітхнув, дивлячись у вогонь.

Сидів горблячись, не скидаючи вовчого хутра, ще більше насунувши на лоба кудлатий малахай. Тільки іноді бликав на Ольвію бляклими, сумними очима, що визирали з його густої щетини, наче два затравлених звірка із схованки.

— Повідай про своє горе… — м'яко мовила Ольвія. — Я, на жаль, нічим не зможу тобі допомогти, бо сама шукаю допомоги і захистку, але тобі легше стане.

• Предыдущая
• 42/101
• Следующая