Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 57

• Предыдущая
• 57/109
• Следующая

Думав про це, міркував, перетираючи в мізках новини, про які дізнався в Батурині: туди прибули з обозом, і там прожив сім днів. Я не знаю, де те світло, на яке повинен іти наш люд, де ті сила і правда, які можуть утримати від вигублення наш край, не знаю також, кому він болить по — справжньому, а кому тільки кортить покористати ним, як тільки можна. Ще одна сутність, про яку мушу дізнатися. Ще мені хотілося б з допомогою мудрих людей розгадати, чим все це скінчиться, як наречуть наш вік і діла наші і чим увінчається кривава битва сія в моїй стороні. Окупиться наша кров чи ні?

Отак я думав, стоячи в нашій захланній церкві, де стеля потріскалася і позатікала, де піп, дяк, диякон співають кожен на свій глас, правлять довго, а люди стоять, ноги в них позатікали, їм потрібно до роботи, й вони сердяться. Я стою у лівому притворі, дивлюся на ікону, на якій намальовані врата царські, вони ледь відчинені, і вузьким лазом введеться душа праведна в Царство Небесне. Врата притримують янголи. Браму ж у царство людське кожен шарпає, як може, таранить її і пре по головах і кістках.

Зле скінчилася заутреня: піп з дияконом за віщось посварилися, миряни також втрутилися, обстали дяка, тоді піп проголосив прокляття й свічки погасив. Серед тих, кого він прокляв, виходить, був і раб Божий Дорофій. Я не боюся його прокляття, попик миршавий і лихий, однак сварка в церкві — поганий знак. Я вірю в провіщення, і мені не хочеться лихого знаку в дорогу. Тож виходжу з церкви сумний і згнічений духом.

До обіду блукав по полях і попід лісом, слухав, як б’є перепел у траві, як кує зозуля. Брів через покоси, і пахло скошеним сіном, в пучках розминав і нюхав квіточки деревію. На сухій вербі посеред лугу обсілися ворони, всі дзьобами в один бік, мовчазні й якісь віщі. Вдома запахи лепехи, трави, чорнобильника, травою вистелено чисто вимазану долівку в сінях, поверх застелено рядна, на яких і сіли обідати. Вся родина: дев’ять душ. У сінях двоє дверей, і двері, котрі в садок, прочинені, звідти повіває прохолода, і мальви цвітуть під плотом, і слива схилила важкі, вкриті ще зеленими сливками віти. Трохи далі — шовковиця цукрова, і скрапують, скрапують у траву білі ягоди. Щось кавкнуло в мене під горлом: згадалося, як обідали ми на цьому самому місці з вітцем і ненькою, і як падали в траву сизі стиглі сливи, і як ненька подавала мальовані ложки, і як вітець благословляв обід. Немає вже ні вітця, ні неньки: вона переселилася в Божі сади півроку тому. Жила ще колись із нами бабуся, мамина мама. Але, як сказали мені сусіди, не вжилася з моїми братами, пішла до іншої дочки, в бідну хату на дрібні діти. Іноді вона приходить на своє старе обійстя і приводить дітей, доччиних і просто з вулиці, пускає їх на шовковицю, трусить яблука і роздає. Каже: «Це я садила». Брати супляться й мовчать, бо справді, старий садок всихає, а жоден з них не ввіткнув деревця. «Цибулі он не вистачає». Одколи приїхав, вони тільки й знають, що говорять про упадок, скаржаться, буцім пішло колись велике й багате господарство на хух, пшениці виїла саранча, гречка не родить, пропали бджоли, скотину порозривали вовки… Хазяйство справді занепало, але не вельми. Й дивляться брати на мене зизом, і ох як невдоволені моїм поверненням. Сподівалися, що завіють мене в дальній стороні сніги й покористують вони моєю часткою, а тут я сам як сніг на їхні голови. І чом же мене не побили в дорозі прибиші, чом не занютували в столиці в заліза або хоч не постригли в монахи. Не знати чому крутиться в моїй голові дума про трьох братів, які втікають з — під Азова. До нас вона мовби ніякого стосунку не має, а от же не покидає мене. Мої брати малися на війні достойно, зараз вони шановані хазяїни, землероби. Це я перекотиполе, яке ще не принесло нікому ніякої радості, тільки плутається в перехожих під ногами. Незабаром воно покотиться далі. Ще й з тієї причини: якби я залишився, довелося б судитися з братами, а одсудивши свою частку, зайшов би з ними в вічний розмир. А я не хочу ні з ким заходити в розмир, я хочу жити вільно та незалежно ні від кого й ні від чого.

Все так, а в грудях стоїть давкий дим (колись, малим, я пробував курити й пам’ятаю, що це таке), досада, і я пригадав десь чуте, що доблесть військова і доблесть поза військом дуже не схожі одна на одну. Там людина йде мовби по кладці над прірвою і знає, що потрібно йти впевнено, рішуче, а тут вона по крихті збирає статок або по щаблику береться вгору, до влади, і одна крихта або один щаблик стираються в її пам’яті — це така малість, і спосіб, яким вони здобуті, теж малість, завжди можна знайти собі виправдання.

Брати мовчать, хмуряться, сопуть. Тільки сестричка в’ється біля мене ластівкою, радується, і все розпитує про далекі краї, про моє життя в московській столиці.

Вточив старший брат медовухи, налив усім у полив’яні келишки. П’ють буцім з радості за моє повернення, а насправді з горя. Гірка їм ця медовуха, як і моя з’ява. Мені гидкі й неприємні їхні муки, хочу їх погамувати одразу.

Відставляю свій келишок:

— Не п’ю. Обітницю дав.

— Кому обітницю?

— Самому собі. Надивився — й страшно мені стало. То сліпота душевна топить на дні келиха розум. А ви випийте. Випийте за мою путь, щоб була вона легкою і світлою.

— За яку путь? — запитав Пархім і насторожився.

— За далеку. Йду я в світи, отож тут не житиму і своєї частки не домагатимусь. Хазяйнуйте на всьому вдвох та не скривдіть Липу.

На великих, круглих, неначе днища в барильцях, обличчях братів подивування і недовіра. Блимають рудуватими віями, зглядаються.

— Чого ж хочеш відступитися від своєї частки? — знову Пархім. Братам здається, я хочу їх ошукати, та ще й якось так, що буде їм зовсім кепсько.

— Ніякі багатства світу не ваблять мене. А хочу довідатись, що таке світ, доколупатися до серцевини його, до зерняток, яко в яблуці, хочу дізнати, чи є в світі правда і яка вона, в чиїх руках. Не гожий я ні до коси, ні до ціпа… Як находжуся по світах, подивлюся на людей, на звичаї їхні, дізнаю якоїсь істини, вернуся в колегію київську і житиму там. Книги переписуватиму, — я красно їх переписую, — а може, й сам повідаю щось мирові. Хіба що якась велика скрута прижене мене сюди.

Спершу брати не вірили мені, далі почали думати, що я несповна розуму, а коли довів їм, що при повному глузді й воля моя тверда, зраділи страшенно й вже не знали, де мене посадовити, чим пригостити, ладні були мити мої ноги. Мені від того трохи гарно, а трохи сумно.

Увечері сидів я на дубовій колоді, на сволок зрізаній, у садочку і дивився на небо. Воно ясне, чисте й здається близенько — близенько. Зорі, неначе золоті бджоли на тугій вощині неба, навіть ворушать лапками. За отцем Симеоном небес троє: емпірейське — нерухоме, найвище — кришталеве, й простір хмарний, розділений на два пояси: один — нерухомих звізд, а другий — планет. Планетарне небо розділене на сім кругів — по планетах: Крон, Дій, Ар, Сонце, Афродіта, Гермій, Місяць. Полоцький твердить, що від землі до хмарного простору вісімдесят тисяч миль, а від поверхні землі до емпірейського неба так далеко, що коли б туди їхав по вісімдесят миль на годину, то треба б на те п’ятдесят тисяч літ. Планети ж іноді ходять однією дорогою із звіздами, іноді супротивною, а посередині Земля, вона кругла, чорна, темна, холодна, вона — осердя світу і містить у собі пекло. Труситься вона від замкнених у ній злих духів.

Згадав учителів своїх, і тяжко стало мені на душі: велика їхня мудрість, але не порятувала вона землю нашу й навряд чи порятує. Щось інше мусить рятувати її, а що, не відаю. Не знаю, яким способом міряв отець Симеон простір від землі до неба, може, вичитав це з інших книг, і може, все те правда, але зараз все те здається мені холодним і чужим. А небо так близько… І зорі тремтять. Вони — душі людські. Так казала бабуся. І хоч я знаю, що це не так, але хочеться думати, що так. Хочеться, щоб було по — бабусиному. Вона бачила небо таким увесь вік і так думала й думає про нього й зараз. А я, либонь, уперше отако побачив небо. Там, в стороні опівнічній, небо зовсім інше. Суворе, тверде. А в мене оксамитове. Під цим оксамитом я народився. Отже, це моє небо. Либонь, чи не воно розм’якшує наші душі. І пісня наша, також м’яка і сумовита. В інших народів пісні грізні, закличні, а то й злі. Небо в кожного своє чи спільне для всіх, як за отцем Симеоном? Ні, нині я не хочу погоджуватись на його небо. Бо такого неба, як оце, немає більше ніде.

• Предыдущая
• 57/109
• Следующая