Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 73

• Предыдущая
• 73/109
• Следующая

Повіки самі напливали орлові на очі, й охоплював примарний старечий сон. Йому то плив перед зором осінній вигорілий степ, то змигувала в хмарі блискавиця, то синьою стрічкою перетинав шлях Дніпро. Орлові ячали лебеді, але він не полював їх уже навіть уві сні. Видива з лебедями — сніговиця білого пір’я і гаряча кров — бачив уже ніби чужими очима, й хтось інший тримав у лапах гнучку лебедину шию. Сам він уже давно полював маленьких, кволих козенят, жирних лисок, не гребував і дохлятиною.

Крізь липкі жовтаві щілини очей орел бачив унизу човна і двох людей у ньому, один з них дивився на нього. Орел поворушив крильми, хотів злетіти, але важко йому було зриватися з вершечка дуба, і він залишився на місці. Якимось притупленим чуттям вловив, що ця людина не завдасть йому шкоди.

Сірко справді приклав до губів пальця, не дозволивши Міюському пугукнути і злякати орла. Човен тихо проплинув попід дубом.

Зненацька закучерявлена з обох боків вербами протока круто повернула праворуч, вони випливли на довге озеро. Пішли краєм озера, понад очеретом. Він стояв молодий, дужий, з нього аж скрапувала жива сила. Десь у темних його нетрях голосно квоктала чомга, хрипіли лиски — в очереті їх видавали білі носики, — попискували курочки. Вони не дуже боялися, то та, то інша перебігала од куща до куща, навіть гребли по лататтю лапами, зовсім як їхні домашні родичі. Десь далеко, либонь, на сусідньому плесі, заґелґотіли гуси, попереду щось гухнуло, здавалося, на острові впало дерево, на мить птаство вмовкло, а потім розгомонілося знову. Високо над плавнями бусол ніс у дзьобі змію. Вона звивалася, а він дужо і радісно махав крильми, бо ж був гарним батьком — роздобув своїм бусленятам вечерю.

Вже почувався свіжий подих Дніпра, його білих вод, що перекипіли на порогах, далі вони течуть вільно й тихо, розливаються по річкових запливах і рукавах, миють шовкові трави й очерети. Вода — як сльоза: вертаючись із далеких походів, козаки п’ють її пригорщами, хміліють, змивають з чола і з пам’яті все лихе, наповнюються новою снагою.

Сірко й далі сидів незрушно, але тепер Міюський гаразд бачив, що то зовсім не байдужість, його обличчя одмінилося, стало тонше, чутливіше. Ледь розширились ніздрі прямого, з невеликою горбинкою носа, крізь бронзову засмагу на щоках проступили рум’янці, очі стали гостріші. Певно, вони схоплювали кожен помах крил, кожен сплеск води. Проте Міюський не міг розгадати, чи отаман дивиться тільки на плавні, чи крізь них ще на щось. Зненацька Сірко ворухнувся, склав трубочкою губи, і з них злетів тихий переливчастий свист, дуже схожий на квоктання чомги. Очерет аж загудів — відгукнулися десятки голосів, а одна птаха навіть виплила на чистоводдя, та, забачивши човна, шаснула назад. А Сірко вже свистів по — куличиному, далі проквилив чаєчкою, — його обличчя світилося хлоп’ячим завзяттям, очі сяяли задьористо й радісно. Він ще раз прокричав чаєчкою, а тоді стулив губи, й над плесом пролунав грізний поклик кібця. Плавні шелеснули і вмовкли.

— Го — го — го — го, — засміявся отаман і чомусь зніяковів, насунув на лоба шапку, махнув рукою: мовляв, греби, чого став.

Міюський наліг на весла.

Отаман був Міюському загадкою, котру хотів розгадати, але не для того, щоб покористатись, а стати в добрій пригоді. Та й не просто було покористатися отамановою приязню, це вже знав достеменно. Бачив: запорожці люблять Сірка, як не любили жодного іншого отамана. За що люблять? Адже норову крутого, не потурає нікому… Трясе їх, як чорт суху грушу. Але й собі — також… Безкорисливий і справедливий. Не зажив на своєму уряді жодної копійки. Ще й не журиться тим. Ота його крута дума, ота нахмареність — то дума не за себе. Він, може, й радий би позбутися тих думок, та не може. Душа кошового присохла струпами, але під тією шкарубкістю лежала така любов, доброта та щирість, що тому, хто до неї добувався, вистачало її на все життя. І упертості, і життєвої снаги там теж вистачає.

Міюський збагнув усе це недавно. Й не з того, що кошовий не видав його царським посланцям, ще й звелів до літа внести за нього з кошової скарбниці плату за їжу в курінь, а з того, як той клопотався за простих козаків, з того, як слухав увечері, сидячи на призьбі, кобзаря, як зараз щиро, майже дитинно вдивлявся у плавні.

Отаман справді любив плавні. Тут розкошувала його душа. Любив мандрувати по річках, безконечних протоках і єриках, ніхто краще за нього не знав їх. Здебільшого мандрував сам, йому подобалося запливати в зелену глухомань, віднаходити нові, раніше не бачені куточки. Був непосидючий, в курені та канцелярії нудьгував, намагався якомога швидше вирватися звідти. В отамановій голові завжди крутилися всілякі химерії. Він часто наштовхувався на усталені звичаї, які хоч і поважав, але часом проламувався й крізь них. Загадував плести велетенські, котрі б порятували Січ од голоду, сіті, ставити на човнах не по одній, а по дві щогли, навіть був вигадав з ковалями човен, на якому можна було потай підпливати до ланцюгів, якими турки перегороджували Дніпро, й розклепувати їх. Той човен робили з двох, покладених один на одного, міцно припасованих і засмолених, знизу чіпляли мішки з піском, човен весь ховався під водою, зверху стриміло тільки жлукто, в яке виглядав дозорець. От тільки гребти на такому човні було важко.

Човни на два стерна — теж його придумка, проте не теперішня — давня. Скільки тих справ переробив за вік! Скільки січ перейшов! Клопотався запорозькими справами, а життя, всі його радощі і присмаки залишав на потім. І ось воно проминуло, як ота біла квітка в потічку. Проминуло не почавшись? Зберуться увечері в курені козаки, й почнуть деякі вихвалятися, скільки зачерпнули жменями зерен із золотого засіву життя, майне і йому в голові чорна думка, але й щезне одразу. Хіба в тому суть твого, чоловіче, буття? Хіба його можна виміряти цеберками медів, які спив, казанами каші, м’якими пуховиками і пухкими молодицями? Не понесемо на той світ із собою медів і не поволочимо пуховиків. Правду каже ієромонах — щастя в тобі. Воно в Божій красі, в оцих плавнях, високому небі, гострому помаху шаблі, в голубій ясі перемоги. В думці про те, що прожив чесно, звершив для товариства, для рідного краю все, що міг.

А хіба звершив усе? Хіба на таке сподівався? Але цур йому. Тим ще матиме час каратися. Новий клопіт сушить голову. Отамана непокоїло, чи скінчили теслі роботу, думка про те перебила всі інші, він став нетерпеливитись, Міюський завважив це й погнав дубівку швидше. Широкою й глибокою протокою увійшли в озеро, з другого кінця якого білів широкий доплив. Понад лівим краєм озера стіною стояв очерет, а понад правим тягнувся високий, сухий острів. Вподовж усього острова стояли прип’яті до вкопаних у землю колод човни — прудкі стерни й ще більші, з крутими вигнутими боками та невисокими щоглами, — думбаси. Їх було багато й здебільшого нові — біліли свіжоструганим деревом та поблискували смолою. Міюський почав рахувати, та збився на третьому десятку. З того боку в озеро саме заходив один такий човен — опачини дружно лягали на воду, він плив швидко, та враз всі опачини, що були по лівому боці, впали в воду, а ті, що з правого, зависли у повітрі — човен крутнувся на місці й кормою посунув до очерету. Запорожці опробовували човен на хід. Коли думбас підійшов ближче, Міюський налічив на ньому двадцять чотири веслярі. На думбасі сиділо два керманичі — на гузі та на прові, той, що на гузі, — головний, він кермував деменом, а той, що на прові, — довгим загрібним веслом. Запорожці на думбасі помітили отамана, вирішили привітати його — розігнали човен, пройшли, піднявши вгору весла, повз маленьку дубівку, й вона загойдалася на високій хвилі.

А на березі теж юрмилися запорожці, здебільшого голі до пояса, обкурені димом, замазюкані в смолу, й лунав стукіт сокир та довбешок, дзвеніло залізо й тріщало дерево.

Міюський знайшов щілину між двох стернів і спрямував дубівку до причалу — високої лісяної запруди у воді, на яку од берега були покладені важкі липові верхняки.

• Предыдущая
• 73/109
• Следующая