Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 108

• Предыдущая
• 108/112
• Следующая

Друге, що стояло між Сірком і Сироваткою, але й єднало їх, — обоє почувалися трохи винуватими в Лавріновій смерті. Сироватка — що полишив Лавріна, Сірко — що одпустив його. Сироватку вже не раз душило глевке запитання: чому Сірко не затримав парубка, чому не розпитав, куди той їде. Й почував неправомірність таких претензій. Ну, а коли б Лаврін сказав, куди їде, чи зміг би, чи став би Сірко затримувати його? Просто життя для Сироватки втрачало всі барви, й тепер, мабуть, назавжди. Він уже не знав, для чого живе, для чого сидить тут, п’є горілку й що робитиме завтра. Він боявся про це думати і думав. Життя його минуло у кліп ока. Що минуло, осягнув у ці дні. І прожив його не так, як би хотів. Не ладнала його доля до зброї, а наладнали до неї лихі люди. Вона вказувала йому на борозну, як і батькові його Іванові, чоловікові лагідному, покірному всім, який увесь вік тихо та сумирно скородив чуже поле, не зобидив мухи, плакав, коли старець співав жалісливим голосом псальму, не вступив ніколи в розмир з жодним сусідом, мав душу м’яку та добру, трохи задивлену кудись, а куди, Мокій не знає. В бджолу вглядався батько Іван, у призахідне сонце й окутаний срібним серпанком ліс на овиді. Щось він увесь вік думав, тяжко думав, іноді випадав тією замрією з розсохлого селянського колеса, хтось тоді до нього приходив, може, якийсь святий, а може, товариш юності, і гомонів з ним про справи далекі, красиві, чисті. З тим строєм душі мав би прожити довгий вік, але випила з тіла силу праця і зсушила серце, і став він усміхатися тільки журно, й рідко обзивався на людський голос, а невдовзі й погинув. Передав йому в спадок тихий голос, трохи замрії, прагнення самоти. Але самота гарна, коли є куди заховатися од людей. У батька була стара хата, а в Мокія нема нічого.

Гіркий смуток заповнив Мокієві груди. Щоправда, не був то смуток упокореності та молитовності, і Сироватка сидів, зціпивши зуби, оскаржував у думці перед світом своє життя і вперше не прощав йому. Отак сидів, схиливши на руку голову, й стояла в ній чорнота, й тільки якісь неясні звуки зрідка долітали до нього. Порожньо, глухо на людній Січі й самотньо, аж страшно. Та зненацька він підвів голову, й Сірко побачив, що очі в Сироватки ніби випалені вогнем, ще й по дну осів попілець. Він нічого не прочитав у них, і Сироватчині слова виринули ніби з чорної прірви:

— Поїду я, отамане.

Отаман не втямив, куди збирається козак. Може, подумав, той і сам не знає, що каже? Проте спитав:

— Куди?

— На Волошку, — мовив Сироватка й налив з кварти. — Нудно мені тут. І тяжко, отамане!

Він закліпав вицвілими повіками й одвів очі — аж сам подивував на свою скаргу, і йому стало соромно. Вона була перша в його житті й, далебі, остання.

Сіркові стислося серце. Всіма його глибинами осягнув, як самотньо Сироватці і як йому порожньо в світі. Колись він цього не розумів. Був молодий і дикий, як степовий вітер. І нічого йому не було потрібно, тільки степ, та кінь, та зорі над головою. Лише після смерті синів збагнув, що людина — то не тільки степ, і кінь, і зорі. Людина — вона тоді, коли думає про інших людей, коли молиться за них і коли їй болять їхні рани.

Над самими головами вдарив грім, козаки хрестилися. Сірко і Сироватка сиділи непорушно.

— Прощавай, отамане, — по довгій хвилі мовив Сироватка. Мовив так, ніби прощався навіки. — Не май у серці лиха на мене, якщо коли щось не так сказав чи зробив.

— Прощавай, дозорче, — одказав кошовий. У його голосі також пролунав натяк, що, може, вони вже не побачаться довіку. Сірко не був помисливий і ще не знав остаточно, повернеться на Січ чи ні. Нікому не виповів своїх замірів, і серце не вигойдало їх до кінця. Ще раз, мабуть, востаннє, навідає свою Мерефу, сповнить батьківський і людський закон — одпише все, що лишилося, внукам і шукатиме місця на досмертний спочинок. Десь у зимівнику, а найпевніше — в Грушівці, й залишиться тоді йому дати одвіт козакам і скласти з себе кошев’я. Скличуть велику раду, таку, як бувало колись. Нехай отаманує хтось молодший, в кого серце гарячіше, мисль гостріша і рука несхибніша. Може, виотаманує те, чого не виотаманував він і всі його попередники. Кошовий і дозорець обнялися й поцілувалися тричі. По тому взялися за шапки.

Попід старими вербами, понад Чортомликом, через скрипучий місток ішов Ждан до свого куреня.

Гроза сплинула так само раптово, як і прийшла. Клекотів на порогах Чортомлик, басовито гудів Павлюк, а в Скарбної клекіт одмінний од того й од того — дзвінкий, срібний, неначе там інша вода, а може, й справді інша: в Скарбній світлі струмені і чисте дно. Спінені грозою, річки котили свої води на схід.

На деревах, на стріхах проти тоненького серпика місяця поблискували водяні краплі, стежка була ковзка, й Ждан ступав обережно. Проминув курені Полтавський і Менський, зупинився біля старої пушкарні, бо попереду замаячив гурт козаків. Прихилився плечем до ліси, приплющив очі. Місяць стримів ріжками догори, висвітлив січову вулицю, комору на розі, калюжу попереду. Тут, де стояв Ждан, морок обснувався густо. Фуркнув припізнілий птах — мабуть, десь перечікував грозу, — сховався за пушкарнею.

Ждан уже хотів рушати далі, коли нараз за його плечима щось зашелестіло й молодий голос забубонів приглушено й швидко:

— Їде він на Оріль і Самару. Через Вербову, Висунь — там теж стоять залоги.

— По скільки козаків на тих залогах? — запитав інший, мовби перешерхлий голос.

Ждана од того запитання мовби обсипало приском. Він тихенько повернувся, притиснувшись плечем до присішка, вперся лобом у лісу, намагаючись заглянути до пушкарні. Ті, що розмовляли, стояли майже поруч під важким сволоком пушкарні. Ждан не бачив облич, тільки по голосах здогадувався, де вони стояли, — під сволоком, що тріснув минулого літа й був підпертий двома обаполами. Й сама пушкарня зветшала, перехнябилася на лівий бік, якби не міцний розсішок, що підтримував її збоку, упала б. Пушкарню збудували нову, а ця стояла порожня, восени її розберуть на дрова. Ждан знав її, як свою пазуху, бо ж допомагали всім куренем забирати з неї гармати та приправляли в нову.

— На Самарі триста, на Орелі — двісті сімдесят…

Жданові здалося, що його серце ось — ось розірветься.

Йому сперло подих, жар палив обличчя, губи стали сухі й не стулялися. Він упізнав, чий то голос. Митрофана Гука, брата. Той голос входив у нього, неначе зрадливий ніж. Митрофан чинив зраду з якимось вивідником із посольського гетьманського почту.

— Похваляється кошовий скликати в Масловім Ставі велику раду. І, либонь, не тільки похваляється. Ходить така мисль у його голові. Якось він казав Яковлєву…

Далі голос знову забубонів, як горох, що його сиплють пригоршнями на решето.

Жданові затенькало в скроні, запекло в серці. Що йому робити? Що чинити? Покликати кошового і віддати на катівницькі муки рідного брата?! А інакше… інакше все це — на погибель Сіркові й усьому Запорожжю. «Боже мій, Боже милостивий», — шепотів козак і стискував руками горло. Сльози душили його, розпач розривав груди. Що ж робити йому? Кинутися на них із шаблею?..

Ждан зяпав ротом, як старий ворон на сухому дубі. І враз його погляд упав на підпору, яка тримала пушкарню. Страх пройшов йому по тілу, аж затріщали ребра, ядучою хвилею перекотився через серце. «Боже милостивий, прости й покарай…» — майнуло в думці, і він мимоволі заплющив очі. Хвилю перечекав, збираючись на силі.

— Прости мене, Господи, — мовив уголос, і наліг плечем на підпору, й повалився разом з нею під дерев’яну стіну фортеці. Почувся скрип, і тріск, і нелюдський крик, Жданові задзвеніло у вухах, і він на мить утратив свідомість.

Скелі росли із скель, налягали грудьми на ріку, намагалися перепинити їй шлях. Вони обступили її з обох боків, стали на путі високими порогами та підступними заборами, впали на дно крутими лавами. Ріка клекотіла, рвала камінь, нестримно мчала свої води до моря.

• Предыдущая
• 108/112
• Следующая