Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/112
• Следующая

Закукурікав у сінях півень, заляпав крильми по драбині, але чи далеко до світанку — було невідомо. На нього не покладалися, бо зовсім одурів без баб’ячого курячого племені, та й старий був, як архієрейський батько. Сливе од того співу заворушився Шевчик. Він довго ворочався, мабуть, хотів заснути знову, а тоді позіхнув широко, перехрестив рота й мовив:

— Чогось мені в голові чмелиться.

— Мені теж, — одповів Сироватка.

Шевчик хвилю помовчав і позіхнув знову.

— Ми, мабуть, рано вклалися.

Така делікатність розсмішила Сироватку, сказав:

— Поснули, як свині. Трохи що не під столом.

— Тоді я поберуся на своє місце. — Шевчик пововтузився й сів. — Он як з — під дверей тягне. — Хтось із козаків зітхав у сні, а потім голосно мовив: «Господи», — й затих. Шевчик почухав босою ногою об ногу. — Скоро благословиться на світ?

Десь далеко завив вовк, Мокій послухав і сказав:

— Мабуть, не скоро.

— А чого ж тоді не спиться? — не погодився Шевчик і встав. Обережно, намагаючись не зачепитися за сирно, рушив до вікна. Слідом за ним по стіні попливла маленька, менша за нього самого, тінь. Мокій почув, як він тихенько одставив підпірку, торигнув внутрішніми віконницями.

І враз Шевчик чи то скрикнув, чи то зойкнув. Сироватка, що був укрився з головою й знову почав дрімати, подумав, що кум затявся, перекинувся на другий бік, але зненацька до нього крізь кирею, крізь похлипи сну пробився страшний Шевчиків шепіт:

— Турки! Турки на вулиці!

Сироватка подумав, що Шевчикові знову зашумувала в голові пінна або потемріло в очах, бо знав: до жартів кум не здатний. Вельми сумирний чоловік кум Шевчик. «А щоб тебе муха гедзнула», — вся лайка його.

— А султана не видно? — невдоволено пробурмотів. — Лягай ото.

— Крий мене сила Божа — турки. Повнісінька Січ. Панове — братця, вони стоять під вікнами, — так само пошепки сказав Шевчик.

Хтось переступив через Сироватку, почалапав босими ногами до вікна. Сироватка сів.

І враз курінь струснув приглушений крик:

— Турки!

Це було так неймовірно, що жоден з тих, хто прокинувся, не підвівся. Коли б зараз, на третю ніч нового року, в люті січневі морози, над ними загуркотіло й хтось сказав, що то грім, у таке повірили б швидше. Турки й татари нападали на Поділля, на Слобожанщину, підходили до Києва, підступали до інших великих міст, але щоб вони ввійшли в Січ — такого і в згадках не було. Вони ніколи не приступали її, навіть не наближалися до неї.

Одначе Сироватка, який прочумався раніше за інших, почувши цю звістку ще з одних вуст, зрозумів, це — правда. Звичний до небезпеки, до рішень раптових, голосом хрипким, трохи зчужілим, але все ж спокійним, сказав:

— Не галасуй! І зачиніть віконницю. Збудіть курінного!

А вже по тому страх засунув йому за пазуху холодну крижану п’ятірню. Страх на мить скував тіло. Навіть у лисячій норі не почував такої безвиході, мабуть, через те, що там потерпав тільки за власне життя, а тут була ціла Січ. Але не виказав страху жодним порухом.

Поруч у когось цокотіли зуби.

— Я не сплю, — сказав курінний Степаненко, що сам гаразд нічого не тямив, але, переймаючись спокоєм Сироватки, наказав: — Будіть усіх. Тільки тихо.

В цю мить хтось шпарко підвівся за попонами, й від того свічка погасла. В курені стало темно, як у могилі. Надихана сотнею легенів, сповнена важкого духу пітних тіл, темрява була густа, як дьоготь. Вона зімкнулася над головами тих, хто вже пробудився, лізла у вуха; хапала страхом за серце; люди борсалися в ній, почуваючи себе похованими живцем.

— Викрешіть вогню! — сказав Сироватка.

У кутку, завішаному попонами, заклацало кресало, за мить там хтось захукав і запалив свічку. Каламутна хвиля відринула, з нею відступила й моторошність.

— Треба подати знак іншим куреням, — обізвався хтось важким, м’ятим зі сну басом.

— Як же ти подаси, коли басурмани геть запрудили вулиці, — одказав од вікна інший козак. — Куди дивилася сторожа?..

— Ми подамо знак стрільбою, — вже опанував себе курінний. — Стрільці, ставайте до вікон. — Біжіть кілька чоловік на кухарську половину. Самійле, ти там отамануй.

Пильнуйте сінешніх дверей. Свічки приготуйте, щоб було видно набивати рушниці.

В курені стояла товчія, козаки наштовхувались один на одного, хтось навіть бамкнув лобом об лампаду — чогось його понесло на стіл, — а потім зняли попону в кутку, й ріденьке, як сирівець, світло розпливлося по довгій хаті. Од тієї свічки засвітили ще одну, поставили поки що під піл. У курені панував шарварок. Одні були вдягнені, інші — в сорочках і споднях. Кайдан підперезав сподні чересом з шаблею, в чоботях, тримаючи рушницю в руках, уже стояв при покутньому вікні, біля нього гупав шомполом у дуло козак у короткій полотняній сорочці, двоє інших одтягали лаву. Мелькали бліді, розмиті плями облич, над головами помахували рушниці, стукотіли порохівниці.

— На сирно, кладіть рушниці на сирно, — наказував Степаненко.

Ті, хто набиватиме, стали до столу. Всі знали, у кого несхибна рука, хто не випустить кулю в білий світ.

Сироватка зі старою кремінною рушницею в руках став до вікна. До того, що біля дверей, крайнього. Не був безпомильним стрільцем, але тут промахнутися було важко, й знав, що не злякається, не пропустить супостата.

— Як подам гасло, — сказав Степаненко, — одтуляйте разом усі вікна й робіть випал.

— Зсипте увесь порох на стіл, — радили од покуті.

— А як спалахне?! — заперечило одразу кілька голосів.

— Починаймо, — прошепотів хтось нетерплячий.

Поспішали й так. Не думали, що з того буде, прагнули одного — оборонитися й подати знак іншим куреням. Терпке, гаряче передчуття близького бою, небезпеки, можливої загибелі володіло козаками, до нього домішувалося відчуття непевності, незвичності бою й очікування всіляких несподіванок. Кілька чоловік молилося проти непогасної лампади, що чи не вперше, одколи висіла на цьому гапликові, погасла, й це лякало.

— Готові? — запитав курінний ламким, з напругою голосом і, не чекаючи відповіді, звелів: — З Богом!

Козаки разом шарпнули віконниці. Вони спершу не побачили нічого — та ж чорнота, що й у курені, тільки аж угорі — темно — сині смужки й проталинки — в наступну мить здогадалися, що турки повилазили на призьбу. Перший випал прийшовся їм просто в груди та спини.

Куренем двигонуло, неначе його спробував підважити плечем якийсь велет, щось жалібно забряжчало в кутку, зі стелі, з стін густо посипалися шпаруни. Вогняний спалах ще стояв стрільцям в очах, а вже їм у руки тиснули інші рушниці, й вони прикладали їх до плечей, цілилися цівками в густий штахет гостроверхих шапок. Тепер постріли гупали вроздріб, часто, й хоч свічки погасли, але рушниці можна було набивати при світлі випалів. Затріщали сінешні двері, але їх міцно підперли плечима Кайдан і ще кілька козаків. Колоди — тарана в турків не було, та коли б і була, вони не змогли б розвернути її. Турки алалакали, кричали, ставали на спробу стріляти, але в них нічого не виходило. Вони збилися так тісно, що ані дістати рушниці, ані прицілитися з них не могли. Та й козаки ховалися в курені, а вони стояли на вулиці. Ятаганами, шаблями ж черкали тільки своїх. Намагалися добитися до вікон, вихопили дві чи три рушниці, козаки одразу ж стали обачніші й далеко не висовували їх. Гримнуло ліворуч, а потім ще десь трохи далі.

— Шкуринці вдарили, і величківці, і платниківці! — гукали запорожці.

Сяйнуло зовсім близько, навпроти. То розпочали бій їхні сусіди через дорогу, козаки куреня Шкуринського.

По якомусь часі в курені стало темно від порохового диму. Спирало подих, шерхли горлянки, дим виїдав очі. Козаки набивали рушниці майже навпомацки. Дим валував у сіни, звідти клубочило морозяне повітря. Дим бурхав з вікон, здавалося, курені горять, але він, хоч і виїдав козакам очі, був їм на користь — ховав їх од ворожих очей.

— Вони підпалили курінь! — ізнагла закричав хтось так голосно, що його почули в усіх кутках, дарма, що стояв гомін і гармидер, й лунали постріли, і лемент турків і яничар надворі.

• Предыдущая
• 18/112
• Следующая