Брестська Унія. 1596 - Сорока Юрій В. - Страница 20

• Предыдущая
• 20/21
• Следующая

У такій атмосфері греко–католицька церква Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття й Західного Поділля перетворилась на той самий наріжний камінь збереження українства, яким, у свою чергу, була для всіх українських земель православна церква епохи Сагайдачного. Саме уніатські священики, ризикуючи опинитись у засланні й навіть бути вбитими владою, підтримували серед українців той самий вогник самобутності, який не давав їм остаточно розчинитись в експансії зі Сходу й тотальній русифікації. Серед уніатського духовенства, вихованого в дусі культурних цінностей української нації, уже на початку XIX сторіччя з'являються освічені й енергійні особистості, в поле діяльності яких входили не лише інтереси греко–католицької церкви, а й інтереси народні, національні. Ці люди намагалися сприяти піднесенню народної освіти, української національної культури.

Серед таких діячів можемо відзначити митрополитів Шептицького і Левицького, каноніка Могильницького, які своїми проповідями підтримували в парафіян віру у збереження української національної ідеї та віддавали немало сил боротьбі з колонізацією українських земель Російською та Австро–Угорською імперіями.

З–поміж українських культурних діячів Австро–Угорської імперії, яких дала Україні греко–католицька церква, особливо вирізняється так звана «Руська Трійця». Таку назву мало літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем. З кінця 20–х років XIX сторіччя «Руська Трійця» розпочала на західноукраїнських землях національно–культурне відродження. Девізом цієї організації, вписаним в історію об'єднання М. Шашкевичем, були слова: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде». Зміст цих кількох слів важко недооцінити: в них велика любов до України й готовність боротися за майбутнє навіть за несприятливих умов. Члени «Руської Трійці» зробили вагомий внесок у збереження української культурної спадщини. Вони організовували науково–культурологічні експедиції, під час яких записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І. Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. Відомо навіть, що за таку діяльність він був заарештований австрійською владою і йому було заборонено з'являтися в Закарпатті. Також учасниками «Руської Трійці» було зроблено багато у напрямку збереження української культури й відродження української мови в Галичині, Буковині та Закарпатті. Спілка припинила свою діяльність лише в 1843 році, після смерті її засновника М. Шашкевича.

Особливою віхою в житті греко–католицької церкви й західних українців став 1939 рік, коли, за угодою з урядом фашистської Німеччини, землі Волині, Західного Поділля й Галичини увійшли до складу СРСР. Після вступу відповідних регіонів до складу Радянського Союзу на їх територіях було створено шість областей: Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську і Дрогобицьку. У новостворених областях негайно розпочалися соціально–економічні, політичні та адміністративні заходи з радянізації краю: була заборонена діяльність усіх українських партій, припинена діяльність громадських, культурних, наукових, промислових та кооперативних товариств, установ.

Одночасно з цими заходами проходила великомасштабна масова депортація населення краю у Сибір та північно–східні регіони Радянського Союзу. За даними науковців, за короткий час із краю вислали 10 відсотків населення, що становило близько 1 млн 200 тис. людей. Масову депортацію супроводжував справжній геноцид українського населення.

Слід зазначити, що спочатку вступ військ Червоної армії на західноукраїнські землі викликав неоднозначну реакцію місцевого населення — від повного неприйняття й ворожості до палкої підтримки. Одразу почалася масова втеча на захід польських державних службовців, функціонерів політичних партій, офіцерів Війська Польського та інших причетних до влади людей. І, хоч були серед них ті, хто виїжджав з єдиною метою — з'єднатися з рідними, хто не бажав стати мимовільною жертвою воєнного конфлікту, більшість від'їжджаючих штовхала за кордон ненависть до Радянського Союзу й усвідомлення небезпеки можливих репресій з боку сталінського режиму. Проте, на відміну від політиків і урядовців, основна частина української інтелігенції залишилася на території Західної України і зайняла загалом вичікувальну позицію, сподіваючись на мирне співжиття з новою владою. Серед цієї категорії було й багато греко–католицького духовенства, яке вважало для себе негожим залишати віруючих у важку для них годину. Звичайно, ні для кого не було таємницею ставлення радянської влади до церкви й релігії, але це не зупинило багатьох істинних пастирів у намаганні служити справі, котру вони для себе обрали. І як наслідок — загинути в таборах ГУЛАГу або бути розстріляними за фальсифікованими звинуваченнями.

З часом населення Західної України, яке спочатку загалом схвально сприймало приєднання до Радянського Союзу, почало чинити активний опір новій владі. Опір цей звиклим до жорстокого придушення будь–яких виступів сталінським режимом, як було сказано вище, нищився жахливими методами. Щоб остаточно зламати спротив радянським нововведенням з боку західноукраїнського населення, влада почала активну боротьбу з греко–католицькою церквою, яка була одним із важливих чинників суспільно–політичного життя цього регіону. В умовах тривалої української бездержавності греко–католицька церква поступово перетворилася на традиційного посередника між українцями й офіційною владою, осередком духовного опору і натхненником національно–визвольної боротьби. Вона була досить впливовою структурою на заході України, і в Москві добре розуміли це.

Тож заходи з обмеження впливу греко–католицького духовенства на населення не змусили себе довго очікувати. Якщо до встановлення радянської влади в Західній Україні греко–католицька церква складалася із 3040 парафій, 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл і 127 монастирів, якими опікувались понад п'ять мільйонів віруючих, то після 1939 року ситуація швидко й докорінно змінилася. Вже в середині березня 1945 року, невдовзі після припинення німецької окупації, з'являється детальна інструкція з ліквідації УГКЦ, під якою стояв підпис: «Со всеми мероприятиями согласен, И. Сталин». Діючи за сталінською інструкцією, органи держбезпеки у квітні 1945 року заарештували всіх українських греко–католицьких єпископів на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим. За короткий час було ліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління, заарештовано ченців та духовенство. Жертвами арештів стали понад дві тисячі осіб. За сприяння НКВС було також створено ініціативну групу, до складу якої увійшли відомі релігійні діячі православної церкви Московського патріархату, такі, як Гавриїл Костельник, Михайло Мельник і Йосип Пельвецький. Метою цієї групи став саме розрив унії з Римо–католицькою церквою та возз'єднання греко–католицької церкви з Російською православною церквою Московського патріархату. 8 березня 1946 року представники цього атеїстично–православного угруповання скликали Собор у Львові, який відбувся в храмі Святого Юра. У Соборі взяли участь 214 священиків і 19 світських осіб, переважно представників НКВС. Згідно з рішеннями цих зборів, Брестська унія 1596 року мала бути скасованою, а греко–католицька церква «возз'єднувалася» з Російською православною церквою Московського патріархату. Втім, зауважимо, що попри всі намагання кремлівських атеїстів, результати Львівського собору не були визнані канонічними, позаяк суперечили канонам греко–католицької церкви — ще перед Собором усі три члени ініціативної групи перейшли на російське православ'я.

За схожим сценарієм, тільки на рік пізніше, розгортались події і в Закарпатті. У період із липня 1947 року значні репресії радянської влади щодо греко–католицької церкви призвели до того, що в уніатів було відібрано понад сімдесят церков. П'ятнадцятьох приходських священиків заарештували й вислали до Сибіру, кількох убили. Ще тридцять шість священиків змушені були рятуватися втечею від усюдисущого НКВС, засоби впливу котрого вже тоді живо перегукувались із сьогоденням: відомо, що саме функціонери НКВС організували автокатастрофу, за допомогою якої був убитий мукачівський єпископ греко–католицької церкви Теодор Ромжа. Це вбивство є одним із багатьох прикладів жорстокого ставлення радянської влади до власного народу. Внаслідок організованої за наказом Микити Хрущова автомобільної аварії, під час якої сталося зіткнення вантажного автомобіля з кінним екіпажем єпископа, Теодор Ромжа залишився живим. Він тільки отримав важкі тілесні ушкодження і був доставлений до Мукачівської районної лікарні. За спогадами одного зі священиків єпархії, отця Петра, перебуваючи в лікарні, єпископ сказав йому: «Перетерпіти і пролити кров за Господа, за віру, за святу церкву — велика милість, велика честь». Після цього він сповідався і причастився. Невдовзі єпископ помер. Офіційною версією його смерті були визнані наслідки аварії, але за спогадами генерала Судоплатова, начальника четвертого розвідувально–диверсійного управління НКВС СРСР, Теодора Ромжу отруїли. Нещадно зацькували нишпорки з НКВС і велику кількість інших представників української греко–католицької церкви.

• Предыдущая
• 20/21
• Следующая