Коліївщина. 1768 - Бєлочкіна Ю. В. - Страница 19

• Предыдущая
• 19/23
• Следующая

Під час допитів Неживий неодноразово змінював свої свідчення, але рішуче відкидав закиди у розбишацтві і грабунках та стояв на тому, що він й інші українські повстанці боролися «за віру християнську». По закінченні слідства йому зачитали такий самий вирок, як і Залізняку: смертна кара, яку російський уряд змінив на сто п'ятдесят ударів батогом, виривання ніздрів, клеймування обличчя та довічне заслання на Сибір. Екзекуцію було виконано навпроти Мотронинського монастиря, «у якому було первинне гніздо тих розбишак», як це сказано у присуді російського суду. Під час виконання вироку були присутні представники польської влади Правобережжя та чимало польських шляхтичів, вони з задоволенням дивилися на катування українських повстанців, маючи надію, що це вселить страх у серця бійців за незалежність України. Після виконання вироку в'язнів етапом відправили у Сибір. Там, на каторзі, полковник Семен Неживий, мабуть, і загинув.

Ім'я отамана Швачки збереглося у народних піснях та байках про його подвиги, але документальних відомостей про нього дуже мало, насамперед це ті ж самі судово-слідчі протоколи. Збереглися також рапорти підполковників Брінка і Протасова, командирів московського карабінерного полку, в бою з якими Швачка потрапив до російського полону. Після первинних допитів був написаний офіційний рапорт, який став основою для судової справи. І ось що дивно, у попередніх матеріалах подано, що Швачка звався Яків, а от у офіційному – ім'я Швачки подано як Микита. Тож як його звали насправді, невідомо, бо можна припустити, що разом з прізвиськом гайдамаки змінювали й ім'я. Але під час повстання його називали Микитою Швачкою, тож під цим ім'ям він увійшов в історію. Ось як у тих документах описується зовнішність Швачки: «40 років, росту низького, волосся темно-русяве, очі ясно-карі, довголиций». Тож можна припустити, що він народився десь у 1728 році. Але це тільки припущення, бо зовнішність буває оманливою. Про себе Швачка казав, що він з Волині, але з якого саме селища, яке мав батьківське прізвище і яке прізвище він узяв на Січі, не відомо: як і Неживий, Швачка кілька раз змінював відомості про своє життя. Він казав, що покинув Запоріжжя ще восени 1767 року та поїхав на Правобережжя з соляною валкою. Вже там він познайомився з Залізняком та приєднався до нього. Але в інших джерелах зафіксовано, що Швачка був у гурті тих запорожців, які прийшли до Мотронинського монастиря з Січі разом із Залізняком, і саме тому він став одним з чотирьох керманичів коліївського повстання. Швачка брав участь у перших битвах поруч з Максимом Залізняком, але після здобуття Богуслава, коли Залізняк скерував свій марш на захід, Швачка зі своїм заступником Андрієм Журбою відокремився від нього. На цей час його відділ мав згідно з протоколом 10 запорозьких і 200 надвірних козаків (останні приєдналися до нього разом з поручником Копиткевичем). Швачці було призначено район Білої Церкви, де колись воював славетний козацький полковник Семен Палій. Полковник відіслав до Києва спритного козака Василя, щоб той розповів тамтешнім міщанам про повстання та закликав охочих приєднатися до них. На його заклик відгукнулося 50 молодих українців із Києва, які перетнули кордон, що охоронявся російськими військами, та з'єдналися зі Швачкою. Великий загін із Запорожжя, десь 40 чоловік, теж йшов для з'єднання з військом Швачки. Все це свідчить, що він мав дуже великий авторитет серед козаків та селян. Тож досить швидко його загін нараховував вже тисячу чоловік, хоча його військо було досить різнорідним: запорозькі козаки й козаки польської надвірної міліції, правобережні селяни та київські міщани, навіть український шляхтич з Волині.

Швачка поділив своє військо на сотні і дуже швидко звільнив від поляків район між Богуславом, Білою Церквою та Васильковом, доходячи на заході до Бердичева і Житомира. Першій збройний конфлікт з російським військом у нього стався, коли він переслідував поляків на Трипіллі. Тоді російська частина стала в обороні поляків, але колії прийняли бій та навіть змусили росіян відступити за кордон. Після цього Швачка якийсь час базувався у Фастові. Певно він дуже непокоївся тим фактом, що російські вояки виступили проти українських повстанців. Тож він намагався зрозуміти, чи то був просто прикрий інцидент, які трапляються під час війни, чи перша звістка про щось набагато страшніше. Швачка певно був письменним козаком, бо листувався не тільки з російським, а і з польським урядом. У листах Швачки до російського генерал-губернатора у Києві неприкритий подив, що останній «тримає руку за ляхів», бо колії ж діють по дорученню «нашого полковника Залізняка» та самої цариці Катерини. Ось тут знову з'являється пресловута «Золота грамота», судячи з тону листа, повстанці впевнені, що вони діють на доручення або, щонайменше, згідно з волею російської цариці Катерини II. Саме тому Швачка не зміг зробити правильних висновків щодо намірів російського уряду відразу після збройної сутички на Трипіллі. Але він вже підозрює, що православні брати замислили щось лихе. І саме тому на переговори з Воєйковим Швачка й Журба з'явилися не особисто, а вислали посольство у складі трьох козаків. Воєйков заарештував усіх трьох, та після допиту відіслав одного з них до Фастова з пропозицією до Швачки і Журби здатися разом з усіма вояками російському командуванню на Лівобережжі. Таким чином він показав повстанцям, як насправді ставиться до них російський уряд. Швачка і Журба відкинули цю вимогу та продовжили боротьбу, але тепер не тільки з поляками, а й з російськими частинами. На початку липня Швачка розділив свій загін: Журба з трьома сотнями вояків пішов далі на захід, а сам він подався до Богуслава. На доручення генерал-губернатора Воейкова проти Швачки й Журби був висланий Московський карабінерний полк під командою полковника Протасьєва, який оточив загін Швачки в районі Богуслава. Швачка зневажливо відкинув пропозицію здатися. Ось як про це розповідає народна пісня:

Повстанці з боєм вийшли з оточення, хоча багатьох було вбито, а сам Швачка разом з 68 вояками попав у полон, бо був важко поранений. Подальша його доля така ж, як у Неживого та Залізняка, ті ж допити, суд, навіть вирок той самий: смертна кара з заміною на тілесне покарання та довічне ув'язнення у Сибіру.

Іван Бондаренко належав до первинної ланки повстання коліїв. Він разом з Максимом Залізняком прийшов із Січі до Мотронинського монастиря та став одним з чотирьох головних командирів повстання. Згідно з планами, він повинен був звільнити від поляків північну частину Київщини, Волині та Полісся. Ця постать овіяна легендами, польські джерела звинувачують цього полковника у варварській жорстокості, а в українському фольклорі він герой, в якого навіть закохалася красуня-полячка. Але він не став зрадником, як персонаж Гоголя Андрій Бульбенко, навпаки, красуня перейшла у православну віру. Відомостей про цю людину теж дуже мало, історик Я. Шульгін стверджує, що Іван Бондаренко був родом з села Грузьке (нині Макарівський район на Київщині). Як саме складалась його кар'єра на Запорожжі, невідомо, але це був хоробрий та кмітливий воїн. Дещо про нього можна дізнатися з Коденської книги. У травні 1770 року у Кодні заарештований повстанець Корній Москаленко розповів, що по здобутті Бихова полковник Бондаренко наказав повісити на воротах цвинтаря польського ксьондза, єврея й собаку та підписати так: «Лях, жид і собака – все віра однака». Правда це чи брехня? Можливо й те, й інше, певно, такі вчинки неприйнятні у наш час, але тоді, коли «цивілізовані» поляки саджали людей на палі та різали ремені з їхньої шкіри, це виглядає не особливо жорстоким вчинком. А от те, що у тій же Коденській книзі поляки стверджують, що таке Бондаренко вчиняв у кожному місті, яке завойовував, викликає недовіру.

• Предыдущая
• 19/23
• Следующая