Подорож Досвітнього мандрівника - Льюис Клайв Стейплз - Страница 11

• Предыдущая
• 11/35
• Следующая

Неспішно, з кількома перепочинками він досягнув гребеня. Хлопець сподівався, що звідси йому відкриється вид на серце острова, однак хмари опустилися нижче і назустріч Юстасові клубочилося ціле море туману. Він сів і озирнувся. Хлопець опинився так високо, що затока внизу виглядала зовсім крихітною, а море можна було розгледіти на багато-багато миль навколо. А тоді його повністю оточив гірський туман, густий, але не холодний, Юстас ліг і почав вовтузитися з боку на бік, намагаючись знайти найзручнішу позу.

Однак насолода його тривала недовго. Чи не вперше в житті він почувся самотньо. І це почуття поступово посилювалось. А тоді його почав непокоїти плин часу. Навколо не чулося навіть найменшого звуку. Несподівано хлопцеві спало на думку, що він міг лежати тут уже кілька годин. Можливо, всі інші вже відпливли! Можливо, вони дозволили йому піти геть просто для того, щоб позбутися! Він панічно скочив на ноги і почав спускатись униз.

Юстас надто рвучко розпочав спуск, послизнувся на траві і з’їхав униз на кілька футів. Тоді подумав, що його занесло надто далеко ліворуч, тож довелося піднятися: однак з того боку виявилась прірва. Хлопець знову почав дряпатись нагору, намагаючись якомога ближче підійти до того місця, з якого починав спуск, — і рушив знову, беручи трохи праворуч. Цього разу, здавалося, все пішло краще. Хлопець рухався обережно, адже на кілька ярдів попереду не міг нічого розгледіти, а навколо залягала абсолютна тиша. Йти обережно, коли всередині тебе хтось кричить: «Швидше, швидше, швидше!» — страшенно неприємна справа. Адже з кожною миттю страх залишитись самому дедалі міцнішає. Якби Юстас хоч трохи розумів Каспіяна та Певенсі, то знав би, що не було навіть найменшого шансу на такий їхній вчинок. Та хлопець втовкмачив собі, що вони — демони у людській подобі.

— Нарешті! — вигукнув Юстас, ковзнувши вниз спуском з дрібних камінців, що котилися під ногами, і опинився на рівній площині. — Де ж ті дерева? Попереду щось темніє. О, здається, туман нарешті розсіюється.

Так і було. Дедалі розвиднювалося — хлопець навіть закліпав. Туман рідшав. Юстас стояв посеред незнаної долини. Моря видно не було.

Тим часом всі інші вмивалися в ріці і лаштувалися до обіду та відпочинку. Троє найкращих лучників рушили на північні від затоки пагорби і повернулися, вполювавши пару диких кіз, котрі тепер смажилися над вогнем. Каспіян наказав привезти на берег діжу з вином — міцним вином з Арченланду, яке слід було перед вживанням розбавити водою, тож вистачити мало на всіх. Робота просувалась як слід, тож трапеза була веселою. І лише накладаючи собі козячого м’яса, Едмунд запитав:

— А де це наш зануда Юстас?

В цю мить Юстас роззирався по невідомій долині. Вона була така вузька й глибока, а урвища, що оточували її, - такими крутими, що це нагадувало велетенську яму або траншею. Земля поросла травою, з неї тут і там стриміли кам’яні брили, а ще Юстас зауважив чорні випалені латки — такі, які посушливого літа можна побачити на насипах обабіч колії.

На відстані ярдів п’ятнадцяти від хлопця виблискувало озерце з чистою гладенькою водою. На ту мить в долині було порожньо: ні тварини, ні пташки, ні комахи. Шкварило сонце і лиховісні вершечки гір зазирали через край долини.

Юстас, звісно, зрозумів, що в тумані він пішов не тим боком хребта, тож обернувся, аби вибрати зворотню дорогу. Однак тільки глипнувши, хлопець затремтів. Йому неймовірно пощастило, адже він вибрав єдину можливу стежку вниз — видовжений зелений земляний виступ, жахливо крутий та вузький, з обох боків якого починалося урвище. Іншого способу вибратися з долини не було. Та хіба ж він міг зробити це тепер, побачивши, як його шлях виглядає насправді? Від самої думки про це нещасному запаморочилось у голові.

Він знову розвернувся, подумавши, що так чи інак, а спершу йому слід добряче напитися з озерця. Однак щойно Юстас повернувся, ще навіть не зробивши кроку вглиб долини, як позаду нього почувся шум. Звук був зовсім тихим, однак лунав досить потужно у навколишній цілковитій тиші. Хлопець так і закам’янів на місці. А тоді подивився назад.

Біля підніжжя скелі, ліворуч при землі видніла темна діра — можливо, вхід до печери. І звідти в’юнилися два тонких пасма диму. А камені перед чорним отвором рухались (створюючи той самий шум) так, наче в темряві за ними хтось повз.

Хтось таки повз. І що набагато гірше — виповзав назовні. Едмунд, Люсі або ти відразу впізнали б цю істоту, однак Юстас не читав правильних книжок. Таку істоту він навіть уявити собі не міг — видовжена морда свинцевого кольору, тупі червоні очі, ні пір’я, ні хутра, довге гнучке тіло звивалось по землі, лапи, коліна яких стирчали над спиною істоти, наче в павука, кажанячі крила, які шарпали каміння, хвіст довжиною в кілька ярдів. А пасма диму соталися з ніздрів істоти. Юстас і гадки не мав, що перед ним дракон. Хоча, якби й мав, йому б це не допомогло.

Однак, можливо, якби хлопцеві хоча б щось було відомо про драконів, він був би дещо здивований поведінкою цього дракона. Той не сів, сплеснувши крилами, і не почав вивергати полум’я з пащі. Дим із його ніздрів скидався на дим від приску, що от-от згасне. Так само здавалося, що Юстаса він не помічає, істота дуже повільно повзла до озерця, часто зупиняючись. Навіть попри свій страх, Юстас зрозумів, що то було старе і печальне створіння. Хлопець прикинув, чи варто йому спробувати втекти. Однак істота може обернутись, якщо почує шум. Що, коли вона не така вже й немічна? Що, коли прикидається? Та й узагалі, який сенс намагатися втекти від істоти, котра вміє літати?

Створіння доповзло до водойми і поклало на гравій своє жахливе, вкрите лускою підборіддя: однак, перш ніж зробило перший ковток, воно раптом голосно крекнуло чи закричало — і після кількох судом та конвульсій впало на бік, виставивши в повітря пазуристу лапу. З відкритого рота вихлюпнулося трохи темної крові. Дим з ніздрів на якусь мить став чорним, а тоді відлетів і зник. І більше не з’явився. Це був трюк монстра — в такий спосіб він заманював мандрівників до їхньої загибелі. Однак хлопець не міг чекати вічно. Він зробив крок ближче, тоді два — і зупинився знову. Дракон залишався* нерухомим. Хлопець зауважив, що з очей тварюки зник червоний вогник.

І нарешті Юстас наважився підійти до тіла. Тепер він вже був певен, що істота мертва. Здригнувшись, хлопець торкнувся до неї — нічого не трапилось.

Полегшення було настільки відчутним, що Юстас мало не засміявся вголос. Він почувався так, наче боровся з драконом і вбив його, а не просто бачив смерть істоти. Переступивши через тушу, він підійшов до водойми, щоб напитись, бо спека ставала нестерпною. Юстас не здивувався, почувши звуки грому. Майже відразу по тому зникло сонце і, перш ніж мандрівник закінчив пити, навколо вже тарабанили великі краплі дощу.

Клімат цього острова був не надто приємний. Менше ніж за хвилину Юстас ущерть змок і напівосліп від потужної зливи, подібної до якої в Європі ніколи не бачили. Не було сенсу навіть пробувати вийти з долини, поки злива не вщухне. Хлопець кинувся до єдиного доступного прихистку — драконової печери. Там він ліг і спробував віддихатись.

Більшості з нас відомо, чого варто чекати від драконячого барлогу, однак, як ми вже знаємо, Юстас читав неправильні книжки. Там багато писалося про експорт та імпорт, про уряди та дренаж, але ні слова не було про драконів. Ось чому хлопець так розгубився, придивившись до поверхні, на якій лежав. Її частинки були надто гострими як для каміння і надто твердими як для колючки, а навколо все було всіяне круглими пласкими штукенціями, котрі клацали, коли хлопець ворушився. З входу до печери надходило досить світла, аби мати змогу все це роздивитись. Безперечно, Юстас побачив — а будь-хто з нас міг сказати про це наперед — скарби: корони (ті штуки, на які наштрикувався Юстас), монети, персні, браслети, злитки, чаші, тарілки та коштовні камені.

• Предыдущая
• 11/35
• Следующая