Выбери любимый жанр

Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз - Страница 2


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

2

Роздумуючи над цим, він вийшов на лужок перед хатиною. Наближалися сутінки, на небі вже з’являлися зірки, проте західний край овиду ще освітлювали скісні сонячні промені. Поруч пасся кінь чужинця, вільно прив’язаний до металевого кільця, закріпленого на стіні ослячої стайні. Шаста підійшов до коня і поплескав його по шиї. Той знай пощипував траву, не звертаючи на хлопця жодної уваги.

Тут Шасті спало на гадку:

— Цікаво було би знати, що за чоловік отой тархан, промовив він уголос. — А може, він добрий? Деякі раби у панських палацах б’ють байдики, гарно вбираються і щодня їдять м’ясо. Колись він візьме мене на війну, а я врятую йому життя… тоді він дарує мені волю і назве своїм сином… і подарує палац, колісницю та обладунки із криці… А коли цей тархан — чоловік недобрий, жорстокий? Ото закує мене у ланцюги і пошле працювати під палючим сонцем. Дізнатися б… Але як? Б’юсь об заклад, кінь добре знає свого господаря. Тільки якби він міг розказати…

Кінь підняв голову. Шаста погладив його оксамитовий ніс і промовив:

— Ох, якби ти міг говорити, друже.

Хлопцеві на мить здалося, що йому примарилося, бо кінь низьким тоном виразно вимовив:

— А я можу.

Шаста вражено глянув на коня і зустрівся з його великими очима. Від подиву очі хлопця зробилися круглі й великі, як кінські.

— Як ти навчився розмовляти? — здумів хлопець.

— Чш-ш, не так голосно, — відповів кінь. — Там, звідки я прибув, майже кожен звір розмовляє.

– І де ж це? — поспитав Шаста.

— У Нарнії, — відповів кінь, — у благословенній країні Нарнії, де верескові полонини та чебрецеві долини, де чисті річки і співочі струмки, де прохолодні печери та густі пущі, У яких видзвонюють своїми молоточками гноми. Яке то солодке повітря Нарнії! Година там ліпша за тисячу років у Калормені.

Кінь скінчив і тихо заиржав чи, радше, сумно зітхнув.

— А як ти потрапив сюди? — порушив тишу Шаста.

— Мене викрали, — сказав кінь, — чи полонили — називай як хочеш. Я був тоді ще лошам. Мати застерігала мене, аби не заходив аж на південні узгір’я Верхоландії. але я не звертав уваги на її слова. І, присягаюсь Лев’ячою Гривою, я заплатив за свої вибрики сповна. Усі ці роки я служив людям як раб, ще й мусив приховувати свою справжню природу, вдаючи зі себе безмовного телепня, як їхні коні.

— А чому було не розповісти, хто ти насправді?

— Та тому, що я не такий дурний, ось чому. Якби вони довідались, що я можу розмовляти, то зробили би з мене ярмаркового блазня, й охороняли б як зіницю ока. І я ніколи не зміг би втекти.

— А чому… — знову хотів щось спитати Шаста, але кінь перебив його.

— Послухай, — мовив він, — годі марнувати час на розпитування. Ти хотів дізнатись про мого господаря тархана Анрадина. Так ось: він недобра людина. Ні, до мене, звісно, він ставиться гарно, бо бойовий кінь коштує дорого, але тобі ліпше вмерти, аніж стати невільником у його домі.

— Тоді треба втікати, — вимовив Шаста, блідий як полотно.

— Так, звичайно, — погодився кінь. — Чому б нам не податися разом?

— Ти що, теж збираєшся втікати? — пожвавішав Шаста.

— Звісно, але тільки якщо ти підеш зі мною, — відповів кінь. — Так ми обоє зможемо врятуватись. Бачиш, якщо я мандруватиму сам, то будь-хто, хто трапиться на шляху, подумає, що я заблукав, а відтак схоче мене спіймати. А коли на моїй спині вершник, я можу їхати хоч через цілий Калормен. Ти можеш мені допомогти. Та й, якщо добре подумати, тобі не вдасться самому далеко втекти, бо у твоїх ногах мало сили (і що за недоладні кінцівки у цих людей!), тебе швидко наздоженуть і схоплять. А зі мною ти легко переженеш будь-якого калорменського коня. Оце вже я тобі можу принести користь. До речі, сподіваюся, ти вмієш їздити верхи?

— Аякже, — сказав Шаста, — принаймні, я їздив на ослі.

— На чому? — згірдливо, з насміхом перепитав кінь. (Принаймні, саме це він хотів спитати. Насправді-то у нього вирвалося щось, що нагадувало: «На чо-іго-го-го-му?». У речистих коней завжди підсилюється конячий акцент, коли їх щось дратує.)

— Инакше кажучи, — вів далі кінь, — їздити верхи ти не вмієш. Гм, погано. Доведеться мені вчити тебе у дорозі. Гаразд, коли так, то, може, бодай умієш падати?

— Гм, мені здається, падати вміє кожен, — відповів Шаста.

— Я мав на увазі чи можеш ти впасти і встати без крику і сліз, чи можеш знову сісти на коня, знову впасти, але не боятись.

— Я… я спробую, — вимовив Шаста.

— Бідолаха, — злагіднів кінь. — Я забув, що ти ще лишень лошатко, тобто хлопчик. З часом із тебе вийде добрий вершник. А зараз… мусимо зачекати, доки ті двоє у хатині не поснуть, тоді рушимо. Гаразд, давай подумаємо. Мій тархан прямує на Північ до великого міста, до самого Ташбану, до двору Тісрока…

— Зачекай, — вражено вимовив Шаста, — а чому, згадуючи ім’я Тісрока, ти не додав «хай живе вічно»?

— З якого це дива? — фуркнув кінь. — Я вільний нарнієць. Чого мені повторювати те, що говорять раби і дурні? Я не хочу, щоб він жив вічно, та й знаю, що так не може бути, навіть якби я того й бажав. Зрештою, виглядає, що теж походиш з вільної Півночі, то навіщо нам ці південні звички? Ліпше повернімось до нашої розмови. Як я вже казав, мій вершник прямує на Північ, до Ташбану.

— Отже, це означає, що нам найліпше податись на Південь?

— Ні, — заперечив кінь. — Він думає, що я безмовний та нерозумний, як усі його коні. Гм, якби то я справді був такий, як вони, то, вирвавшись на волю, потім таки повернувся б до своєї стайні або на своє пасовисько, тобто до його палацу. Звідси це два дні дороги у південному керунку. Отам він і шукатиме мене. Йому ніколи не спаде на гадку, що я з власної волі рушу на Північ. Так чи инак, а він, мабуть, вирішить, що хтось із нашого села побачив його, простежив, де він зупинився, і вночі викрав мене.

— Гур-р-ра! — вигукнув Шаста. — Тоді вперед на Північ. Я все своє життя страшенно хотів побувати на Півночі.

— Цілком зрозуміло, — мовив кінь, — бо це поклик твоєї крови. Я впевнений, що ти народився на Півночі. Але заспокойся, не галасуй так. Вони, певно, якраз поснули.

— Може, я підкрадусь і перевірю? — запропонував Шаста.

— Добра думка, — погодився кінь, — тільки гляди, щоб тебе не схопили.

На цей час надворі уже добре стемніло. Все довкола стихло, було хіба чути, як хвилі хлюпають об берег. Та Шаста цього не зауважував, бо чув їхній плюскіт, відколи себе пам’ятав. Хлопець навшпиньках підійшов до дверей, але світла всередині не побачив. Прислухався: за дверима панувала тиша. Тоді Шаста наблизився із протилежного боку, там, де було єдине віконечко, підійшов до нього і сливе відразу почув знайоме похропування старого рибалки. Шаста подумав, що коли все минеться щасливо, він більше ніколи чутиме цього хропіння, і це вельми його втішило. Тамуючи подих, Шаста обережно рушив геть, м’яко ступаючи по траві. До передчуття радісних змін долучився жаль, який, однак, не міг змінити його рішення. Хлопець підійшов до ослячої стайні, навпомацки знайшов під стіною ямку, у якій лежав ключ, відтак відчинив двері і взяв сідло й упряж, що були там замкнені звечора. Наостанок Шаста нахилився і поцілував у ніс ослика.

— Вибач, ми не можемо взяти тебе зі собою, — мовив він.

— Ху-у, прийшов, нарешті, — полегшена зітхнув кінь, коли Шаста повернувся. — Я вже почав було хвилюватись, чи не трапилось чого.

— Я забрав зі стайні твої речі, — відповів хлопець. А тепер скажи, як їх на тебе натягти?

Далі Шаста узявся запрягати коня, пильнуючи при цьому, аби нічого не брязнуло, не задзвеніло, а кінь давав йому поради: «Підтягни-но попругу», «Намацай пряжку, ні-ні, нижче», «А тепер підкороти стремена». Коли справу було завершено, кінь промовив:

— Гаразд, послухай: про людське око нам потрібні віжки, але тобі зась пускати їх у хід. Прив’яжи їх до сідельної луки, але вільно, так, аби я міг повертати голову як мені забагнеться. І пам’ятай: ти їх не чіпатимеш.

— А для чого вони тоді? — здивувався Шаста.

2
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело