Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик - Льюис Клайв Стейплз - Страница 4

• Предыдущая
• 4/31
• Следующая

Шаста осідлав Бругу і з тяжкою бідою сів у сідло: м’язи у хлопця і далі немилосердно нили. Та кінь жалів малого і ціле пополудне їхав м’якою ступою. Уже сутеніло, коли мандрівники крутим путівцем спустились у долину. Там розташувалося невелике сільце. Шаста зліз із коня і пішов у село, аби купити хліба, цибулі та редиски. Кінь тим часом побіг кругом, полями, що потопали у сутінках, і зустрів хлопця на другому кінці села. І так вони чинили щодругий вечір.

Шаста почувався дедалі ліпше, бо м’язи у нього з кожним днем наливалися силою, тугішали, та й падав він уже не так часто. А проте й тепер Бругу буркотів, що Шаста тримається у сідлі неначе лантух борошна:

— Знаєш, друже, навіть якби нам нічого не загрожувало, мені все’дно було би соромно потикатися з тобою на широку дорогу.

Та попри нарікання, Бругу був терплячим учителем. Ніхто ж бо ліпше від коня не може навчити їздити верхи. Шаста уже вмів скакати риссю, трюхикати підтюпцем, стрибати через перепони і триматись у сідлі, навіть коли Бругу раптово зупинявся або шарпався убік, бо саме так, пояснював він хлопцеві, доводиться діяти у бою. І Шаста просив його розповісти про битви та війни, у яких Бругу возив на собі тархана. Бругу ділився спогадами про небезпечні рейди, про те, як доводилося долати стрімкі річки, про відчайдушні атаки та люті побоїща, коли бойові коні бились незгірше від людей, бо це були несамовиті жеребці, яких навчено кусатись, хвицятись, зриватись дибки, коли це потрібно, щоб усім тілом навалитись на ворога, своєю вагою у сотні разів помноживши силу удару меча чи бойової сокири вершника. Проте Бругу не дуже хотілося розповідати про війни, хоч як Шаста його просив.

— Не питай, юначе, — відмовляв він бувало. — Це були війни Тісрока, а мене використовували у них як раба, як безсловесну тварину. Коли доведеться захищати Нарнію, коли я боротимусь як вільний кінь разом зі своїм народом — оце будуть історії, варті уваги. Нарнія, Північ! Іга-га-га! Бру-гу!

Шаста швидко зрозумів, що коли Бругу так говорить, треба готуватись до галопу.

Вони мандрували уже кілька тижнів. Позаду лишалися затоки, річки та селища — Шаста просто згубив їм лік. Й ось пізно увечері, добре виспавшись за цілий день, мандрівники знову рушили в дорогу. Пагорки залишились позаду і вони виїхали на розлогу рівнину. За якоїсь пів милі ліворуч чорнів ліс. Праворуч, теж десь на відстані пів милі, за піщаними дюнами ховалося море. Бругу й Шаста вже добру годину трусили по узбережжю, чергуючи рись із легким чвалом, коли кінь раптом став мов укопаний.

— Що там? — спитав Шаста.

— Чш-ш! — принишк Бругу. Він водив головою навсібіч і пряв вухами. — Ти нічого не чуєш? Послухай.

— Наче кінь… десь під лісом, недалеко від нас, — мовив Шаста, якусь хвилю пильно прислухаючись.

— Кінь, справді, — стишено мовив Бругу. — Мені це не подобається.

— Може, якийсь селянин вертає додому так пізно? — позіхаючи, проказав хлопець.

— Не забивай мені баки! — заперечив Бругу. — Селяни так не їздять. А кінь напевно не з ферми. Хіба не чуєш? Він чудово виїжджений, вишколений. Та й вершник дуже вправний. Кажу тобі, Шасто: це тархан. Тільки не на бойовому жеребці — той ступав би легше, а на породистій кобилі.

— Гм, не знаю, хто це, але зараз він зупинився, — зауважив Шаста.

— Так, — підтвердив Бругу. — І чого б йому робити зупинку якраз тоді, коли й ми стали? Шасто, хлопче, по-моєму, хтось нас пасе.

– І що робити? — прошепотів Шаста. — Думаєш, він також нас помітив, як ми його?

— Ні, тут нічого не видно, а коли занишкнемо, то й не почує, — відповів кінь. — Дивись-но: хмара суне. Зараз вона закриє місяць і ми тихенько спустимося до моря. Там, коли що, можна сховатись за дюнами.

Вони ще трішки почекали, а тоді дуже обережно стали сходити на берег.

Без місяця навколо зробилося темно хоч в око стрель. Вони нічого не бачили за два кроки перед собою. Шаста саме подумав: «Тут уже мали б бути дюни». Та наступної миті його серце шугнуло в п’яти: десь попереду у пітьмі пролунав протяжний рик. Від цього звуку кров стигла в жилах. Бругу крутнувся дзиґою і рвучко повернув назад.

— Що це? — вихопилося у Шасти.

— Леви! — не повертаючи голови, відповів Бругу.

Якийсь час було чути лише, як копита відбивали галоп. Далі Бругу із плюскотом влетів у воду, перетнув широку плитку заводь і лише на протилежному березі нарешті спинився. Шаста побачив, що кінь весь укрився потом і тремтів як осиковий лист.

— У воді вони загублять наш слід, — важко відсапнув Бругу, коли врешті зміг говорити. — Тепер можна трохи збавити хід.

Щойно вони рушили, кінь заговорив знову:

— Шасто, мені страшенно соромно. Я дав драпака як остання безсловесна калорменська конячка. Гай-гай, у той момент я взагалі забув, що маю дар мови. Мене не лякають мечі, списи, стріли, але ці звірі… досить почути їх рик, як утрачаєш голову. Добре, їдьмо далі.

Та не встиг він це сказати, як рик пролунав зовсім близенько, десь із боку лісу, і кінь знову зірвався у галоп.

– Їх там два, — ледве вимовив Бругу.

Вони з усіх сил гнали вперед. Левів більше не було чутно. Та ось Шаста стрепенувся:

— Слухай! Той кінь зараз побіч нас. Зовсім близько, можна поцілити каменем.

— Дуж-же добр-ре, — прохрипів Бругу. — Тархан… має меча… він розправиться з левами… це порятунок.

— Але ж Бругу, — вигукнув Шаста, — хіба не все одно — зжеруть нас леви чи схопить тархан? З дощу та під ринву! Мене напевно повісять за крадіж.

Річ у тім, що Шаста ніколи не бачив живих левів, і тому вони не викликали у нього такого страху, як у Бругу. А кінь добре знав, що це таке.

Бругу щось прохрипів замість відповіді, але все-таки повернув праворуч, у бік моря. Скидалося на те, що другий кінь також подався вбік, лишень ліворуч, отож за кілька хвилин відстань між ними зросла. Але тієї-то миті з одного, а далі з иншого боку донісся знайомий погрозливий рик. Знову леви! Коні злякано сахнулись і знову зійшлися докупи. Тепер вони мчали майже грива у гриву. Але леви не відставали. Вони були зовсім близько і завиграшки витримували шалений темп галопу. Тим часом хмара відступила і виглянув місяць. Стало видно як удень. Коні були тепер так близенько, що вершники трохи не зачіпали одне одного коліньми, як на перегонах. Бругу згодом казав, що у Калормені йому ніколи не доводилося бачити ліпших змагань.

Шаста подумки уже прощався зі світом. Його хіба цікавило, чи леви роздеруть його відразу, а чи, може, ще побавляться, як кішка з мишкою. Водночас (як це иноді буває у найгостріші моменти) він усе помічав. Хлопець бачив, що инший вершник дуже маленький і стрункий, що на ньому лати, а від них навсібіч розсипаються місячні лелітки. Вершник сидів у сідлі мов улитий. І не мав бороди.

Тим часом перед ними з’явилася якась розлога просторінь, що вигравала поблисками під місяцем. Заки Шаста зметикував, що це, під кінськими копитами плюснула вода і хлопець відчув на губах смак соли. Вони опинилися у вузькій морській бухточці, що врізалась углиб суші. Коні попливли. Шасті вода сягала до колін. І в цю мить ззаду їх догнав грізний вуркотливий рик. Шаста обернувся і побачив розкошлану руду гриву розлюченого левиська. Звір зупинився перед водою, немов готувався стрибнути. Він був один. «Другий, певно, відстав», — подумав хлопець.

Та левові не хотілося лізти у воду, він походжав по березі і дивився їм услід. Коні, збившись докупи, доплили до середини бухточки, а звідси вже прозирав другий берег. Тархан досі не зронив жодного слова. «Зараз заговорить, — подумав Шаста, — от тільки пристанемо до берега. Що мені робити? Треба щось придумати».

І тут хлопець почув розмову.

— Ох, я падаю з ніг від утоми, — сказав один голос.

— Прикуси язика, Гвіно, май голову на плечах, — різко відказав инший.

«Я марю, — подумав Шаста, — инакше міг би заприсягтися, що той кінь також говорив».

• Предыдущая
• 4/31
• Следующая