Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 18

• Предыдущая
• 18/165
• Следующая

Молодь з глибокою увагою слухала Абая.

— Абай-ага, адже цей перевал у Дармена ще попереду! Доберетеся, висловить усе! — заступився за друга Какитай, і Дармен ствердно кивнув головою.

Базарали зрозумів усе, про що казав Абай, але слова його оцінив по-своєму:

— Найбільше я люблю, коли ти отак говориш про насильство і насильників, Абай!

— Дармен хоче розкрити одну таємницю Кенгірбая,— пояснив йому Кокпай.

— Розповість про минуле, а ми побачимо сучасне,— серйозно і вдумливо сказав Базарали.—, Мабуть, для народу Кенгірбай був не кращим за нашого Кунанбая… Хоч він і мій предок, не відступлюся від своїх слів!

— Звичайно! Інакше ти не був би Базеке! — підхопив Абай і перевів погляд на Дармена: — От голос нашого часу, голос розумного покоління. Справжній поет не може дивитися тільки назад, у минуле.

В цих дружніх бесідах Базарали згадував про своє життя на каторзі. З особливою повагою розповідав він про росіян, яких він там зустрічав.

— Коли я надумав тікати, я розкрив свою таємницю двом старикам. Один з них був Керала, російський селянин, що вбив бая-поміщика, другий — Сергій, у себе вдома вчився, думав лікувати людей, а потрапив сюди. Вони і врятували мене: і кайдани розпиляли, і втекти допомогли. Сказали: «Лети вільним птахом, неси наш привіт своєму народові!» Нічого не побоялись. Адже коли б я попався, їх би жорстоко покарали… Як назвати такий вчинок людей?

Благородство російських друзів викликало загальне захоплення. Абай почав розпитувати Базарали, як пробирався він по Сибіру серед росіян. Запитання це викликало нові вдячні спогади.

— Вже в першому селі росіяни мене навчили: підходити тільки до бідних хат. Нещасного зрозуміє тільки той, хто сам знає лихо. І від самого Іркутська аж до наших країв я так і робив: підходив присмерком до російського села, стукав у вікно крайньої бідної хатини, і мене пускали в дім, як рідного. І нагодують, і напоять, і на дорогу щось дадуть. Пояснять, де краще пробратися, а якщо йти небезпечно,— залишать до ночі. І старе, і мале не тільки побажають удачі, але й всіляко допоможуть. От коли я зрозумів, який сміливий і добрий російський народ. Від мене їм ні користі, ні вигоди не було, а, правду кажучи, я навіть від земляків своїх, жигитеків, не бачив стільки добра, скільки від цих людей… І як зміцнювала мені крила така безкорислива доброта! — схвильовано закінчив він.

Усі ці дні перебування в Абая Базарали відчував себе в якомусь іншому світі. Неначе на середині безлюдного, похмурого озера виявився чудовий світ, маленький, як очко…

Напередодні від’їзду гостя Абай спитав, чи вивезли до себе його земляки, бідняки жигитеки, сіно, скошене Азимбаєм на Шуйгінсу й Азбергені. І Базарали здивувався, довідавшись, що всі обставини суперечки відомі Абаєві якнайдокладпіше.

Саме це і було тією справою, про яку земляки просили Базарали поговорити з Абаєм. Коли вони вже зібралися перевозити спірне сіно на свої зимовища, прийшла звістка про повернення Базарали. Сім’ї всіх цих семи аулів були в близькій спорідненості з ним. Абди, Сержан і старий Келден були його найвідданішими друзями. Вони вирішили: «Не варто зустрічати Базарали розбратом! Осінь довга, почекаємо. Перевеземо й після». Крім того, вони очікували, чим кінчиться розмова з Такежаном, обіцяна Абаєм. Ще в місті послані від них просили Базарали довідатись у Абая, чекати їм відповіді чи діяти, як самі знають.

Абай ще не зустрічався з Такежаном — аул його кочував на дальніх осінніх пасовищах. І тепер Абай обіцяв поговорити з братом, як тільки аули їхні зблизяться, і відразу ж сповістити про це Базарали.

Другого дня Базарали попрощався з гостинним аулом Абая і повернувся до себе.

Зовні Базарали здавався веселим і безтурботним, проте в душі його не було спокою. Чорна туга душила його. Покінчивши з роз’їздами по гостинних аулах рідних і друзів, Базарали засів дома. Чим більше думав він про долю близьких людей, тим важче йому було.

Свого батька, бідолашного Каумена, він у живих не застав. Старий помер минулої зими після тривалої хвороби. Втративши одного за одним усіх трьох синів, він дуже занудьгував. Балагаза й Оралбая він давно вважав загиблими і горював, що прах їхній не покритий хоч би жменькою рідної землі. Довго не маючи вістей про Базарали, він втратив усяку надію і на його повернення, вирішив, що й третій син теж загинув. За кілька днів до смерті він кликав до себе то Оралбая, то Базарали. «Скоро… скоро буду з вами…» — казав він у забутті. І в останню мить він повторив ці самі слова вже беззвучним рухом холонучих губ.

Почувши від своєї дружини Одек цю сумну розповідь про смерть батька, Базарали цілу добу пробув у безмовній самотності.

Була пізня осінь. А вона не тішить серця, не розвіює похмурих думок. Вже перевалило за середину вересня, степ вигорів, посірів, став похмурим. І тепло не трималося в юрті. То вітер, то дощ — час тужливого неспокою. Стара, ветха повсть, що давно вже потребувала заміни, вся в дірках. Нічна холоднеча вільно вривається в юрту, дощ проникає туди, а коли закрутить вітер, юрта вторує йому глухим скигленням. Непривабливий і жалюгідний вигляд мала зараз домівка Базарали.

Аул його, розташований на Шоптіголі, одному з найдальших урочищ осіннього кочовища жигитеків, перебував поблизу зимовищ осілих землеробів, бідняків, жатаків[15]. Нині на світанку звідти приїхав давній друг Базарали — Даркембай. Весь день вони провели у бесіді віч-на-віч. Базарали з гіркотою розповідав, в якому жалюгідному становищі він знайшов свою сім’ю і близьких родичів. Дивлячись на виснажене обличчя дружини, яка, випросивши у сусідів палива — таволки і кокпека, кип’ятила чай і варила пересохлі шматки в’яленого м’яса, він почав розмову з нею:

— Ось Одек… Висохла, почорніла. І одяг її, і сама вона вкрай зносилися. Скаржиться на голод, плаче… Глянеш на єдиного сина — витягся мій Сари, висох, як очеретина. Тимак весь розлазиться, чоботи драні. Що йому робити? В найми йти?.. Обидва мої брати загинули. Балагаз так і помер на засланні, дружина, діти його розлетілися, як птахи, хто куди. Оралбай був сильніший, сміливіший і за мене, і за Балагаза! Проте й він пропав безповоротно, юний пагінець підсікли під корінь. Де він блукав, вигнаний і проклятий правителями Тобикти, де знайшов собі могилу? Хто скаже?.. Мимоволі подумаєш: чи нема у бога якоїсь невідомщеної образи на нащадків Каумена? Скажи сам: хіба за злодійство, підлість, розбій зазнав я кару? Ні! Вся моя провина була в тому, що я не міг жити під п’ятою. «Зніміть мені голову, але волю до свободи в серці моєму вам не придушити, вогню честі моєї вам не загасити!» — так казав я. А тепер? Не тільки синам Каумена, бачу, припала така доля. Навколо купками розсілися пронозливі аткамінери. Пишаються багатством, достатками. Ти знаєш, не родичався я з ними і не дружив. Думи мої про таких, як ти, як я сам. Про тих, в кого і під подертим одягом палає невгасиме полум’я гордості й честі, про благородний народ мій думаю я. Коли дивлюся на степ, то бачу тільки його. Якщо горюю нині, через нього горюю. Повернувся — бачу, ще більше стало нещасних. Кругом їх обсіли зелені мухи, очі заліпили… Ех, бідолашний старче мій, про них говорить сумний брат твій, тільки про них…

Базарали своїми думками, що гнітили його, ділився з Даркембаєм.

Даркембай, нюхаючи тютюн, раз у раз розуміюче кивав головою, сповненою важких дум. За ці роки у нього посивіли не тільки борода й волосся, але й густі брови, проте в старечих очах його ще не згас вогник прозорливого розуму.

Багато переживши за своє довге життя, старий не став говорити про важке становище сім’ї Базарали, і без того вже ясне з його гірких слів, а заговорив про тих, хто розбагатів за ці роки. Чимало знайшлося таких, хто, зловживаючи владою або вдаючись до всіляких шахрайств у торгівлі, нажив величезні багатства. Тепер у Такежапа вісімсот копей, у Жиренше стільки ж, а Уразбай довів свої косяки до півтори тисячі голів. Та й інші — Абрали, Кунту, Жакип — звуться тепер «тисячохудобними» баями. Що ж до жатаків, то число їх зросло ще більше, а злидні їхні стали зовсім безпросвітні.

• Предыдущая
• 18/165
• Следующая