Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 20
- Предыдущая
- 20/165
- Следующая
Такежан заговорив з братом про інші аули, розпитуючи, чи все спокійно, чи нема якихось чвар, суперечок, сутичок. Каражан і Азимбай похмуро мовчали, жестами наказуючи слугам подати кумис, поставити чай, варити м’ясо.
Господарі аулу добре знали, що вже коли Абай приїхав, то їх чекає якась неприємність. Вони не забували про те, що Абай давно осуджує їхню сім’ю, що він завжди неприязно приглядається до життя їхнього аулу.
І Такежан, і його дружина були тепло і багато вдягнені, юрта дбайливо утеплена, всі стіни зсередини затягнуті товстою узорчатою повстиною і килимами. Яскравий вогонь жовтого кия палав у вогнищі, але Абай помітив, що в казан поклали в’ялене м’ясо. Добре розуміючи настрій Каражан, яка не вважала за потрібне послати в отару по барана, Абай посміхнувся і відразу ж почав ділову розмову.
Приїхав він сюди поговорити про дві делікатні справи.
Одна з них — викрадення коней, що належать родові Бура, який живе в Семейтау. Два тижні тому тобиктинські конокради вкрали у них косяк ялових кобил. У цьому підозрюють Серікбая. А Серікбай, як відомо, один з людей Такежана. Через те потерпілі просили Абая вплинути на Такежана, щоб той примусив Серікбая повернути коней.
Хоч Абай говорив про це дуже ввічливо і м’яко, не нападаючи і не викриваючи, проте для всіх було ясно, що слова ці звучать важким звинуваченням. Він наче говорив: «Є несосвітенний злодій, знавіснілий грабіжник,-який украв у чесних людей їхнє добро. Він ховається за твоєю спиною. Інакше кажучи, ти переховуєш злодія і несеш відповідальність за його діла. Значить, ти й приведи його до порядку або відповідай за переховування».
Коли б з таким дорученням до Такежана прийшов хтось інший з казахів, а не Абай, то хоч би як обережно було це сказано, Такежан тільки розкричався б. Але зараз, виверткий і хитрий, він і взнаки не дав, що в ньому закипіла лють. Трохи помовчавши, він нарешті заговорив з насмішкою:
— Хтось із тобиктинців украв коней. Отже, тобиктинці — злодії. Виходить, глава тобиктинських аулів, аул хаджі Кунанбая,— аул злодіїв. А старший за віком у цьому аулі, Такежан, виходить, і є головний злодій… І якщо почали шукати вкрадену кимось худобу, ведуть слідство, виходить, насамперед треба взятися за Такежана! Ну, а ти, совість нашого роду, звичайно, і радий почати слідство з мене…— Він зле розсміявся.
Абай спокійно глянув ца нього.
— Якщо ти здатний думати, Такежан, зваж: чи можу я відділити свою совість від твоєї? Якщо ти вчиниш щось ганебне, хіба не буде мені соромно? Коли ж ви облишите підозрівати мене в тому, що мені приємно соромити тебе? — І він кинув холодний погляд на Каражан і Азимбая.
Азимбай все стругав ножем товсту палицю і, зневажливо скрививши губи, єхидно посміхнувся. На його обличчі з обвислими щоками, з припухлими червоними віями можна було прочитати: «Плював я на тебе і на твою совість».
Такежан знову заговорив:
— Гаразд, Абай, не варт нам залазити один одному в душу. Ти кажеш про Серікбая. Здається, вже понад півроку цієї собаки в нашому аулі й не видно. Я не знаю жодної людини, яка сказала б, де він зараз тиняється. Розправляйся з ним, як хочеш, твоя воля, я заступатися не буду. Піймай його — і тоді хоч підсмаж на вогні і з’їж! От все, що я можу сказати.
Виїжджаючи до Такежана, Абай і сам знав, що від нього багато не доб’єшся, бо скарга на Серікбая не підтверджувалася ні доказами, ні свідками. Відповідь примусила його відкласти розпитування про украдену худобу. Такежан дав зрозуміти, що, коли Серікбая піймають, захищати його він не буде. На сьогодні було досить і цього.
Після кумису і чаю Абай заговорив про іншу справу. Вона стосувалася суперечки, що виникла між Такежаном и жигитеками з приводу сінокосу на Шуйгіису й Азбергені.
Похмуро вислухавши Абая, Такежан спитав про те, що найбільше його непокоїло:
— Хто це говорить? Люди з семи наших аулів? Знову, мабуть, нацьковує їх Базарали? Коли у нього в голові не гніздяться чорні заміри, то й харч йому не на користь!
— А що ж, коли й Базарали? Вони найближча його рідня, їхня земля — його земля,— заперечив Абай.— По-твоєму, якщо він зажадає відшкодувати йому збитки, це теж чорний замір?
— Які він має збитки? Я користуюсь їхньою землею, але ж я і відшкодовую.
— Хіба це відшкодування? І хіба вони з своєї волі поступаються тобі землею? Ти завжди відбираєш її силоміць, а сплачуєш копійки… Ні для кого не таємниця, що ти витворяєш щоосені.
— Краще б ти прислав самого Базарали з такими словами! Чи ж личить тобі бути суддею в цій справі? Кажуть, що Базарали не встиг повернутися, як одразу ж почав вихвалятися, що розправиться з нами, покаже себе… До мене все доходить! Я бачу, як він піднімає голову і нацьковує інших!
— По-твоєму, якщо той, кого душать, кричить, то він і винен в цьому, так, чи що? Насильничаєш ти, а дорікаєш тому, хто скаржиться на насильство?
— Базарали хоче зовсім не того, щоб ти був його заступником, Абай! Колись згадаєш мої слова… Не думай, що я не знаю, про що говорить народ. Гляди, потім сам пожалкуєш.
— Ти, мабуть, вважаєш, що мало ще насолив йому?
— А ти, я бачу, береш його собі в друзі? Знайшов кого — голодранця… Правда, ти жодного разу не відчув його зубів і кігтів, хоч ти теж із ненависних йому кунанбаївців. А у мене він і м’ясо прогриз, і до кісток добрався!
— Я не бачив жодного чесного казаха, якого б скривдив Базарали! А ось ти і в’язав, і засилав, і примушував блукати по світу багатьох… А багатьох і зовсім занапастив. І все-таки не перестаєш твердити, що натерпівся від Базарали! Твердиш, як знахар своє заклинання!
Брати скоромовкою кидали один одному ці різкі слова і нарешті змовкли, насупившись, поглядаючи один на одного. Азимбай, який при кожній гнівній відповіді Абая повертав до нього похмуре обличчя, тепер втрутився:
— Виявляється, одна тільки людина у всьому Тобикти нічого й не чула про брудні справи Базарали, який сіє розбрат. Це наш Абай-ага! Зате в нього тільки й мови, що про добро та про мораль!.. Якщо ці слова означають розпусту і зневажання честі роду, нехай згине така «мораль»!
Непокірний і жорстокий Азимбай з роками ставав дедалі зубатішим, упертим і норовливим. Звідусіль доходила до Абая думка народу: «Він перевершив самого Такежана, крута вдача у такежанівського синка». Доходили до Абая чутки і про те, що Азимбай вилаяв поважних стариків, які вимагали відшкодувати збитки, а деяких скаржників вигнав з юрти канчуком. Слова, що зірвалися в нього зараз, виявили потаємні думки кунанбаївців про Базарали, якими ті рідко ділилися з Абаєм: Азимбай натякав на зв’язок Базарали з Нурганим, усе ще не забутий сім’єю Такежана. Згадки про це жили в їхніх серцях, як невідтала мерзла земля. Вустами черствого, тупого і злобливого юнака була виявлена їхня ненависть, образа за знеславлену честь роду.
Слова Азимбая викликали в Абая глибоке презирство до нього: видно, син добре засвоїв уроки батьків, він навіть перевершив старших. Різко підвівшись на подушці, Абай обурено крикнув:
— Замовкни! Ти зважився на таку мерзоту, на яку не насмілювався і твій батько! Мораль не загине, а нехай загине той, хто бореться проти неї! Чи йшов ти коли-небудь шляхом добра? Коли ти встиг втомитися від нього? З дитинства ти бачиш тільки знущання дужого над слабшим, нестримну пожадливість, злочини, мерзоту! А тепер, коли язик твій навчився говорити слова, він говорить тільки брудні слова! Та й де ти бачив доброчесність? Тут, біля вогнища Такежана, в казані Каражан, чи в отій скрині, що там стоїть? Добро полягає в тому, що людина мусить бути не тільки сином батька, але й сином народу. Мораль потребує, щоб він був справедливий, співчутливий, чесний, щирий серцем. Чи чув ти коли-небудь про це? Ні, не добро нехай згниє, а нехай пропадом пропадуть мерзенні невігласи й егоїсти, подібні до тебе, у яких все нутро повне безчестя і користі!..
Азимбай, не дочекавшись, коли Абай закінчить говорити, зневажливо скривив губи і, труснувши полами чапана, вийшов з юрти.
- Предыдущая
- 20/165
- Следующая
