Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 7
- Предыдущая
- 7/165
- Следующая
Сказавши це, Абай відпустив сина і Дармена. Вони тут же розповіли про свою поїздку іншим. Усі одностайно осуджували Азимбая, обурюючись його безсердечністю і зажерливістю, а Какитай з презирством пригадав і поведінку Шубара.
— «Нехай їде до Такежана…» Що це за порада? І що це за побоювання — пошкодить вашим віршам?.. Не людина, а лис.
— Еге ж, справжній лис,— підтвердив Магаш.
Акилбай, слухаючи їх, посміхнувся:
— Невже ви досі не знаєте, що таке Шубар? Хіба робив він щось без прихованого розрахунку? Адже він швидко збагнув, що ця сварка далеко піде, й одразу поспішив підкреслити, що він ні в що не втручався. Коли між батьком і Такежаном почнеться розбрат, Шубар залишиться осторонь. Звичайно, вигідніше, щоб обидві сторони зважали на тебе! Адже в душі він тільки й чекає сутички батька з Такежаном і сам тишком-нишком, як кажуть, «із-за шести горбів», розпалює цю ворожнечу. Вже коли ставить хто тут пастку, то це Шубар!
Акилбай вірно оцінив становище. Шубар справді був однією з невиліковних ран Абая. Ця рана глибока, прихована. Якщо Азимбай — жорстока, але відкрита болячка, яку можна припекти або вирізати, то Шубар — потайна, причеплива хвороба, що гризе нутрощі, і її не можна позбутися. І обидва вони — Абаєві родичі, зв’язані з ним спільним життям. Спробуй втекти, куди від них втечеш? А Шубар до того ж і сам невідступно увивається навколо Абая, маючи свою таємну мету.
І так само, як синів, самого Абая мучила думка про цих ворогів, що стояли поряд. Похмура година тільки підсилювала ці невеселі думки. І, взявши томик Пушкіна, Абай поринув у читання, прагнучи хоч на час одійти думкою від важкої дійсності, знайти в улюблених віршах заспокоєння нудьгуючому серцю.
Айгерім сиділа біля вогнища, схилившись над лисячим малахаєм, який вона шила чоловікові на зиму. На ній була крита чорним шовком шуба з лисячих лапок, облямована бобром і оздоблена срібними гудзиками з вправленими в них коралами. Головний убір, вишитий позументом, гарно пов’язаний, сяяв сліпучою білизною. В цьому чепурному одязі Айгерім, що трохи розповніла за останні роки, вражала своєю дозрілою красою.
Абай часом одривав від книги очі і поглядав через відкритий тундук на небо. Він уже двічі запитував Зліху, яка щоразу виходила по господарству:
— Ну, як там хмари? Не розходяться?
До юрти увійшли Магаш і Акилбай разом з друзями, з якими вони поснідали в своїх юртах. З’явилися Єрбол, Кокпай, Баймагамбет і Муха — співак-скрипаль. Вони вважалися гостями самого Абая, тоді як юнаки — Какитай, Дармен і молодий співак Альмагамбет — були гостями його синів. Абай усе читав, і тільки коли поряд з ним сів на своє звичне місце Єрбол, він зняв окуляри, відклав книжку і звернувся до друга з тим самим запитанням:
— Як погода? Прояснюється?
Айгерім з усмішкою звела очі на чоловіка:
— Що ви все непокоїтесь про погоду, Абай, наче зараз зима і загрожує джут?
Абай відповів їй довгим захопленим поглядом. Рум’янець від вогню ще більше підкреслював чисту білість її обличчя, все воно сяяло безтурботним спокоєм. Дивлячись на неї, Абай мимоволі посміхнувся й сам.
— А й справді, чого це я чіпляюся до всіх з погодою? — весело сказав він.— Чи не краще дивитися на тебе й забути про неї? Хоч яка похмура вона, в нашій юрті сяє своє сонце… Дивись, Єрбол, як буяє воно променями! Ну яка осінь може затьмарити його сяйво?
Всі голосно розсміялись. Айгерім ще більше зашарілася, засоромлено продзвенів її тихий сміх, що завжди нагадував Абаєві дзенькіт срібного дзвіночка. Вона повернулася до Зліхи і сказала, щоб та подала гостям кумис.
Служниця розстелила нову синю скатерку, принесла велику миску і срібний черпак, на держаку якого бряжчали кільця. Густий осінній кумис налили в жовті дерев’яні чашки.
Сьогодні кумис, був особливо смачний. Іноді, не досить перебродивши в такі холодні ночі, кумис відгонить прокислим молоком. Цього разу гості, випивши по чашці кумису, зацмокали губами:
— Справжній, міцний кумис!
— Такий з ніг звалить!
Яскраве вогнище, м’ясо, що варилося в казані, добрий, густий кумис — все це настроювало на довгу розмову. Саме для цього й зібралися в юрті Абая його друзі й молодь.
Те, що розповів учора Абай, кожного схвилювало і навело на глибокі роздуми. Кокпай, Єрбол, Муха і Баймагамбет, що ночували разом, цілий ранок говорили тільки про це. Більше за інших знав про давню подію Єрбол. Він пояснював жорстокість вироку тим, що за часів Кенгірбая плем’я Тобикти, ще нечисленне і неміцне, не сміло суперечити дужому племені Сибан, з якого походила Єнлік. А старійшини його вимагали найлютішої кари.
Слова Єрбола ні в кого не викликали заперечень, обговорювалися тільки подробиці події.
Не так говорили про неї в юрті Магаша, меншого сина Абая. Там гарячі і запальні суперечки почалися ще звечора і тривали за ранковим чаєм. Акилбай, Магаш, Какитай і Дармен, усяк по-своєму, шукали пояснень жорстокого насильства. Вони висловлювали багато здогадів, приходили до найрізноманітніших висновків. Пристрасні почуття хвилювали їх: зневага до ката, жаль до його жертв, гнів і сором. Одне питання цікавило юнаків найбільше: що хотів сказати Абай, говорячи про правду життя і про те, що поет повинен саме її показувати в своїх віршах?
Дармен спробував розв’язати загадку:
— Мені здається, Абай-ага натякав тут на Кенгірбая… По-моєму, він хотів сказати: «Не оспівуйте його, як безгрішного аруаха. Шукайте правди. І коли в ньому є пороки,— не мовчіть про них, кажіть одверто!»
Дарменові спало це на думку вночі, коли він обдумував свою майбутню поему. Якби йому дали волю, він показав би Кенгірбая таким, яким він був у день страшного вироку, без тих покровів, якими його благоговійно оповили.
Магаш заперечив йому:
— Як ти говоритимеш про пороки Кенгірбая, коли його вважають майже святим… Давайте спочатку вирішимо, як розуміти, що таке правда. Якщо це те, що на вустах у багатьох, нам залишається тільки смиренно ставити на могилу Кенгірбая парні свічки і проводити на ній ночі в молитві. По-моєму, не можна сліпо вірити в те, що твердять люди, покірні звичаям. Навпаки, треба викривати помилки, скеровувати народ на новий шлях…
У розмову втрутився старший син Абая, Акилбай. Він обмірковував завжди неквапливо і грунтовно, тому здавався важкодумом. Проте він глибше за інших вникав у суть питання. Так і тепер Акилбай повернув розмову в несподіваний для всіх бік.
— Я теж думаю не про Кебека і Кенгірбая, мене цікавить інше,— заговорив він своїм різким, хриплуватим голосом, що нагадував голос його матері — Дільди.— От ви скажіть мені: чи може бути на світі вічна істина? Така, що залишалася би спільною для всіх народів, незмінною для всіх часів? Чи бувало так, щоб усі покоління однаково розуміли справедливість, жорстокість, підступність?
— Вірно, Акил-ага,— усміхнувся Какитай.— Немало мудреців так само ставлять запитання в своїх книгах. І хто знає, може, в часи Кенгірбая дехто вважав такий вирок не жорстоким злочином, а справедливим покаранням? Що ви думаєте про це? — І він глянув на Магаша.
Звичайно, розмовляючи про складні питання, що їх ставило перед ними життя, друзі приходили до спільного рішення. Але часто суперечки їхні не породжували ясної відповіді, а інколи приводили до висновків, що явно суперечили поглядові на життя, встановленому мусульманським вченням. І тоді друзі, неспроможні вибратися з нетрів, куди самі забрели, вимушені були звертатися по допомогу до Абая.
Слова Какитая примусили Магаша трохи задуматись. Якийсь час він мовчав, а потім глянув на нього і посміхнувся:
— Коли б мені довелося судити, як настоятелеві мечеті, то…— він розсміявся,— то я звинуватив би вас обох у блюзнірстві!
Какитай теж засміявся, видно нітрохи не злякавшись такого звинувачення.
— Ну що ж, хай так! Тільки не говори цього при Кокпаї і Шубарі! Вони завжди морщаться, коли ми насмілюємось у своїх суперечках відходити від східних книжок…
Але на Акилбая слово «блюзнірство» справило враження. На відміну від Магаша і Какитая, він, як і Шубар та Кокпай, міцно тримався мусульманських переконань. І Магаш, знаючи це, облишив суперечку.
- Предыдущая
- 7/165
- Следующая
