Отаман Іван Сірко - Коляда Ігор - Страница 8

• Предыдущая
• 8/23
• Следующая

8 лютого 1668 року розпочалося вигнання царських воєвод з українських міст, і дуже швидко майже все Лівобережжя (за винятком декількох добре захищених міст–фортець) було звільнене від військової присутності Москви.

Частина полковників, бачачи безсилість І. Брюховецького, проголосила старшим полковника Д. Многогрішного. Незважаючи на попередні запевнення П. Дорошенка скласти з себе гетьманські повноваження, «только б де войско совокупить вместе», I. Брюховецький ухилився від проведення об'єднаної ради, а коли правобережний правитель форсував Дніпро й повів свої війська проти Г. Ромодановського, Іван Мартинович кинувся навперейми своєму опонентові.

У понеділок, 7 червня 1668 року, супротивники зійшлися поблизу Диканьки, на знаменитому Сербиновому полі, де десять років тому вже з'ясовували стосунки гетьман Іван Виговський та Мартин Пушкар. Але цього разу, на щастя, до масового побоїща справа не дійшла. Лівобережні козаки відразу ж заявили про свою готовність визнати владу Дорошенка і силоміць притягли свого правителя до намету переможця. Дорошенко наказав прикувати переможеного суперника до гармати. Натовп, який становили переважно лівобережні козаки, можливо ті самі, які п'ять років тому звели Брюховецького на вершину влади, неправильно зрозумівши зроблений правобережним гетьманом знак рукою й розцінивши його як смертний вирок, накинувся на свого володаря і, незважаючи на відчайдушні спроби запорожця Чугуя захистити життя свого давнього приятеля, за кілька хвилин по–звірячому закатував І. Брюховецького.

За наказом Дорошенка, який був проголошений на Сербиновому полі гетьманом обох боків Дніпра, тіло покійного перевезли до Гадяча і там з усіма почестями поховали в Соборній церкві. Напис на могильній плиті містив такі рядки:

Із джерел відомо, що на території Слобідської України повстання 1668 року розпочалося в слободі Червоний Кут. Заколот досить швидко поширився й досяг міста Зміїва.

Зміївський полковник Іван Сірко 11 березня 1668 року, не дочекавшись допомоги від Брюховецького, разом зі своїм полком вирушив до Харкова. Воєначальник сподівався на підтримку містян, які допомогли б йому в боротьбі проти московських бояр. Проте харків'яни відмовилися допомогти Івану Сіркові. Як повідомляв чугуївський воєвода Григорію Ромодановському, жителі Харкова, мовляв, уже зрадили московському цареві. Проте Г. Ромодановський відповів, що вони все ще вірні монархові, а воєвода нехай самостійно розшукає зрадників, які йдуть разом зі зміївським полковником. Було також наказано брати повстанців у полон та спалювати села.

Після того, як чугуївський воєвода почав виконувати наказ бєлгородського воєводи, Сірко змушений був відійти від Харкова. У квітні 1668 року разом зі своїми козаками він спустошив село Борове, а вже в травні вчинив напад на слободи Колонтаїв та Мартову. Згодом він залишив Слобідську Україну та прибув на зустріч із Дорошенком за Дніпро. Новообраний гетьман України призначив його ніжинським полковником.

Відомо, що у вересні—жовтні 1668 року він перебував у Чигирині. Потім, зібравши військо на Січі, вирушає на Слобідську Україну, де продовжує боротьбу з московськими воєводами.

1668 рік позначений чотирма походами Івана Сірка до Криму. Всі вони були успішними. На думку сучасних істориків, Сіркові дії були погоджені з гетьманом Дорошенком, який у такий спосіб намагався схилити ханство на свій бік, особливо в умовах загострення політичної боротьби за гетьманство. Одержати булаву прагне небіж І. Брюховецького — Петро Суховій, підтримуваний татарами й запорожцями.

Подальші події засвідчили, що П. Дорошенко все ж був далекий від реалізації своїх політичних задумів. Уторгнення польських підрозділів змусило його залишити лівий берег Дніпра та повернутися на Правобережжя (щоправда, як зазначає О. Апанович, один із сучасників пояснював цей раптовий демарш тим, що гетьман отримав звістку з дому, з Чигирина, про зраду дружини; козацький літописець Самовидець писав, що вона «через плыт скочила з молодшим»).

Після свого від'їзду на Правобережжя Дорошенко призначив полковника Д. Многогрішного, з яким був знайомий з часів Хмельниччини, на Лівобережній Україні наказним гетьманом, доручивши йому вигнати воєвод із Переяслава, Ніжина та Чернігова. Тільки–но П. Дорошенко залишив Лівобережжя, на Сіверщину (Ніжин і Чернігів) рушила московська армія на чолі з воєводою Ромодановським. Відсутність військової допомоги від П. Дорошенка, московські залоги в містах, тиск промосковсько налаштованої старшини і православного духовенства (особливо архієпископа Чернігівського Лазара Барановича), виступ із частиною запорожців і загонами татар П. Суховія, який почав виганяти звідти російські та вірні царю козацькі залоги, поставили наказного гетьмана в досить складну ситуацію.

Прибулі до Седнева брат гетьмана Василь, стародубський полковник П. Рославець і колишній ніжинський полковник М. Гвинтівка почали вмовляти Многогрішного повернутися під владу російського царя. Ці вмовляння потрапили на благодатний ґрунт, і Дем'ян Многогрішний відрядив їх на переговори з князем Ромодановським. Між останнім і Многогрішним встановилися жваві стосунки. Вони скінчилися тим, що Многогрішний і П. Рославець присягли на вірність російському цареві. Гетьман і воєвода зустрілися в Салтиковій Дівиці, де обговорили деталі відновлення російських залог в українських містах. Позиція Д. Многогрішного щодо союзу України з Московією чітко викладена в листі до чернігівського архієпископа Лазара Барановича: «Порадившись з полками лівобережного боку Дніпра, при яких вільностях хочемо бути, відомо чиню, якщо государ нас, своїх підданих, захоче при колишніх вільностях покійного славного пам'яті Богдана Хмельницького, в Переяславі затверджених, зберегти і нинішніх ратних людей своїх з міст наших усіх — Переяслава, Ніжина, Чернігова — вивести, тоді «изволь», ваше преосвященство, написати царській величності: якщо нас по милості своїй прийме, вільності наші збереже і, що зробилося з вини Брюховецького, простить (а то зробилося від насилля воєвод і відняття вільностей Війська Запорозького), то я готовий з полками цього боку Дніпра царській величності поклонитися і сили наші туди направити, куди буде царський указ. Якщо царська величність нашою службою «возгнушається», то ми за вільності свої вмерти готові; якщо воєводи залишаться, то хоч один за одним померти доведеться, а їх не хочемо».

У листопаді 1668 року цар надіслав Дем'яну Многогрішному та Лазарю Барановичу грамоти, в яких «прощав» українському народові його «гріхи» перед царським урядом і заявляв про свою милість до нього.

У грудні того ж року в Новгороді–Сіверському відбулася старшинська рада ніжинського, чернігівського і стародубського полковників, у якій брали участь також представники низки лівобережних міст, які підтримували претендента на гетьманську булаву. Не довіряючи їм повністю, Многогрішний наказав наглухо зачинити обгороджений дерев'яним частоколом двір, а обабіч нього поставити озброєну варту з числа найнадійніших козаків. Після тривалої, тяжкої тиші перед присутніми виступив архієпископ Лазар Баранович. Він відразу ж запропонував обрати гетьманом Дем'яна Многогрішного. Обстановка розрядилася, усі враз заговорили й почали вмовляти претендента взяти булаву на знак своєї згоди стати гетьманом. Дем'ян Многогрішний довго відмовлявся від булави, «як стара дівка від хорошого нареченого», порівнював відомий історик В. Антонович. Врешті–решт він змилостивився над присутніми й узяв булаву. Так відбулося обрання нового гетьмана України, суперечливого за характером і нещасливого за долею.

Для боротьби П. Суховія проти татар Д. Многогрішний об'єднав козацькі полки з військами боярина Ромодановського. Одночасно й Петро Дорошенко направив свої полки під командуванням свого брата Григорія на Лівобережжя. Союзником і опорою П. Дорошенка в боротьбі за гетьманську булаву став Іван Сірко.

• Предыдущая
• 8/23
• Следующая