Богдан Хмельницький - Коляда Ігор - Страница 16

• Предыдущая
• 16/24
• Следующая

За деякими свідченнями, цього ж дня хан, який не збирався доводити справу до повного розгрому польської армії, прислав до короля свого представника з пропозицією укласти мир між козаками та Річчю Посполитою, а якщо козаки не погодяться на деякі «справедливі пункти», то він «допоможе їх самих утихомирити й видасть Хмеля в руки короля».

Б. Хмельницький, не знаючи про таємні зносини хана з королем, продовжував готуватися до активних дій. Українську піхоту з обозом, що підоспіла, гетьман до світанку встиг переправити через річку й болота. У його розпорядженні тепер було майже 60 тис. досвідчених козаків, 40–50 тис. селян, міщан та обозних слуг, тобто загалом 100–110 тис. чоловік.

Отже, сили українсько–татарського війська не перевищували 150 тис. чоловік. Ранком у густому тумані Хмельницький почав лаштувати військо до битви. Бойовий стрій (разом із підрозділами орди) простягався на милю (близько 7–8 км). На лівому фланзі, що пролягав до лісу, розташувався хан із своїми силами. Ставка Іслам–Гірея розташовувалася на пагорбі, звідкіля можна було спостерігати за розвитком подій на всьому полі битви. Центральну частину та правий фланг зайняли козацькі полки з основними силами ближче до центру, де на узвишші гетьман наказав побудувати табір із з'єднаних возів, потрійними ланцюгами в десять рядів, який на випадок необхідності міг стати «за добру фортецю». Гармати розміщувалися в спеціально підготовлених між возами місцях. Між возами (можливо, між рядами возів) і за ними чекала свого часу піхота, а перед табором стояла кіннота.

Польська армії складалася майже з 40 тис. жовнірів регулярного (кварцяного) війська, 20 тис. ланових і двірських жовнірів і 40 (за іншими даними — 60–80) тис. шляхтичів посполитого рушення. Крім цього, у розпорядженні короля було ще 100–200 тис. озброєних слуг, готових брати участь у битві. Загальна чисельність армії сягала 200–260 тис. чоловік. Це була найбільша армія, яку протягом XVI–XVII ст. вдавалося зібрати польському уряду.

Увечері 19 червня Ян Казимир скликав військову нараду для вироблення плану майбутньої битви. Відповідно до задуму на світанку король став шикувати свою армію. Попереду, по центру, навпроти козацького табору, в чотирьох місцях стояли батареї, які могли обстрілювати центр, лівий і правий фланги противника. В цілому бойова лінія польського війська розтяглася на «руську милю» (трохи більше 8 км). Для захисту табору Ян Казимир залишив частину піхоти, посполитого рушення та озброєних слуг. Біля насипаного навколо табору валу стриміли гусарські списи.

Сильний туман укривав Берестецьке поле до десятої години ранку. Хмельницький не поспішав наступати. Українські та татарські загони раз за разом зачіпали поляків, виманюючи їх на себе, однак король суворо заборонив їм виїжджати. Лише артилерія вела прицільний вогонь, коли кримчаки занадто близько підступали до ворожих позицій. О третій годині дня Ян Казимир зібрав військову раду, щоб обговорити подальший план дій. Одні пропонували перенести битву на завтра, бо вітер дме жовнірам в обличчя, інші — перейти в наступ. Король вагався. І лише отримавши близько четвертої години прохання князя І. Вишневецького дозволити атакувати, він прийняв остаточне рішення — розпочати наступ лівим флангом.

Помітивши це, Хмельницький наказав вирушати назустріч козацьким підрозділам правого флангу, які швидко й випередили лівий фланг. Зіткнення козаків і жовнірів було страшним. За словами очевидця, з півгодини все «було у вогні, не було нічого чути, лише гук… з ручної стрільби й з гармат, так що ми вже думали, що звідтіля вже ніхто живим не повернеться». Зав'язалася кровопролитна січа. Всі билися з відчайдушною хоробрістю. Поряд з козаками стійко трималися татарські підрозділи. Спільно їм удалося не лише стримати жовнірів, а й потіснити корогви посполитого рушення. Здавалося, от–от козаки перехоплять ініціативу. Настала критична хвилина битви. Саме в цей час стрімка атака 40–тисячної орди могла відіграти вирішальну роль. Але Іслам–Гірей затягував момент наступу. Двічі шикував своє військо, але не рушав з місця. Цим негайно скористався Ян Казимир: швидко перекинув на допомогу лівому флангу німецьку піхоту й наказав артилерії зосередити вогонь по козацьких позиціях. Тепер становище українських полків серйозно погіршилося й вони почали відступати. Переслідуючи їх, жовніри навіть прорвалися до табору, однак Хмельницький рішучими діями відкинув атакуючих, і війська знову зімкнулися. Спроби жовнірів розірвати табір успіху не мали.

Після того як козаки вибили з табору ворога, гетьман відвідав ставку хана й почав докоряти йому за вичікувальну позицію та ненадання належної допомоги. Іслам–Гірей начебто почав виправдовуватися, посилаючись на близькість розташування таборів та на час байраму. Тоді гетьман попросив його принаймні тримати позиції на фланзі, обіцяючи завдати удару по польській армії вночі.

Коли ж під час бою кілька ядер упало близько від ханського намету, Іслам–Гірей та його наближені з дивовижною швидкістю знялися з місця й почали тікати. Водночас із поля бою посунула вся орда.

Утеча орди й оголення нею лівого флангу поставили українську армію в катастрофічне становище. Ян Казимир кинув проти неї всі сили, щоб повністю її розгромити. Щоб уникнути повного оточення, Хмельницький вирішив під захистом табору відступити з пагорба в долину, до берега Пляшівки, де болота й хащі могли прикрити тил війська. Ведучи бій з переважаючими силами ворога, вдалося до сутінок успішно завершити цей складний маневр без великих втрат. Зайнявши вигідне місце, гетьман наказав козакам негайно розпочати будівництво фортифікаційних споруд. Відчайдушні атаки польських полків розбивалися об залізну стійкість захисників табору, бо «козаки ж дуже добре трималися й вистояли». Уже темної ночі жовніри за наказом короля змушені були припинити штурм українських позицій і відступити.

Незважаючи на те, що втеча хана поставила українське військо в надзвичайно тяжке становище, завдяки блискуче організованому й майстерно виконаному маневру (що зайвий раз засвідчує величезний полководницький талант гетьмана) пощастило уникнути найгіршого — повного розгрому.

Вивівши військо з–під удару й вигравши таким чином цілу ніч для зміцнення табору, Хмельницький вирішив повернути назад орду. Він наказав полтавському полковнику Мартину Пушкарю утримувати лінію оборони до його повернення, залишив булаву та бунчук і з кількома старшинами кинувся слідом за ханом. Наздогнав його, очевидно, на світанку. Між ними відбулася, як свідчать джерела, гостра розмова. Хмельницький почав «сердито говорить: найяснейший де хане, то ли де твоя правда и шерть и укрепленье с нами, что пршедши к бою да побежал, как де єсть на искус и на повадку поляком то учинил».

Далі гетьман не втримався й пригрозив, що коли хан забуде про свою присягу, то він, Богдан, об'єднається з іншими державами, наприклад з Московією, й буде «землю твою воевать и тебе самому мстить». Він домагався повернення під Берестечко самого Іслам–Гірея або ж Сефера Кази–аги з військом. Володар Криму намагався виправдати свій учинок тим, що не думав залишати свого союзника, а кинувся за татарами, які чомусь злякалися «огненого бою» жовнірів, аби повернути їx назад. Водночас він зробив спробу звинуватити гетьмана в тому, що той, мовляв, хоче посадити на польський трон угорського правителя, а потім завдати удару по ханству. Але в цілому ж хан підтвердив свою вірність союзу з Україною й пообіцяв наступного дня (22 червня) послати татар на допомогу Війську Запорозькому. Тому 22 червня через полковника Івана Лук'янова Хмельницький послав універсал війську з наказом підготуватися до бою на першу половину дня 24 червня.

23 червня хан з ордою вирушив під Берестечко, однак через сильний дощ мурзи й татари збунтувалися і вже недалеко від містечка переконали Іслам–Гірея в необхідності повернутися назад. Прихопивши з собою Хмельницького, він разом з ордою почав поспішно відступати на південь України. Таким чином, Іслам–Гірей не лише не пішов назустріч проханням гетьмана і залишив українське військо в бою, а й відмовився відпустити до козацького табору самого Богдана.

• Предыдущая
• 16/24
• Следующая