В забутій країні - Санкритьяян Рахул - Страница 5

• Предыдущая
• 5/36
• Следующая

— Так, але з однією умовою.

— З якою саме?

— Якщо ви погодитесь супроводити мене. Я ще раз пильно подивився на цього чоловіка — мені здалося, що він божевільний.

— Та це ж дуже складна річ: я викладач в університеті, і, крім того, у мене відповідальна посада — я охоронець Наландського музею.

Дхандас схопився з крісла, підійшов до мене і поклав свою довгу, тонку руку на плече.

— Пане професоре, я мушу будь-що дістатися до Серафісової гробниці і сподіваюсь, що ви не відмовитесь поїхати в Мітні-Хапі разом зі мною. Сідайте, будь ласка, а я спробую розповісти вам усе докладно. — Кажучи це, він грубо і безцеремонно посадовив мене в крісло і враз поклав переді мною… скручений у трубку староєгипетський папірус.

Поклавши папірус на записні книжки, він сів у крісло і обхопив коліна руками. Я глянув на кисті його рук — вони свідчили про велику фізичну силу.

— Мій дядько купив цей папірус у бродячого торговця в Каїрі. Дядько Шівнатх не вмів читати ієрогліфи, отже, і не розумів вартості папірусу, а купив його тільки як пам’ятку старовини, — почав Дхандас. — Дядько був дуже освічена людина і любив книги. Його велика бібліотека разом з усім іншим майном перейшла до мене в спадщину. А я, правду казати, не читаю нічого, крім юридичної літератури та газет, але недавно, переглядаючи дядькову бібліотеку, знайшов і прочитав оці його щоденники. Зміст їх вразив мене. Дядько багато подорожував, але я ніколи не думав, що йому довелося зазнати таких незвичайних пригод. Оцей папірус може нам знадобитися, бо в ньому перелічено всі Серафісові скарби, поховані разом з його тілом у місті Мітні-Хапі. Дядько вважав, що золотий посуд, пишний одяг, прикраси та скриньки з коштовностями навіть як па ринкові ціпи (а треба ж не забувати, що ці скарби — пам’ятки стародавньої культури) коштують не менш як п’ять-шість мільярдів рупій.[7] Ну, що ви на це скажете, професоре?

Я відповів, що навряд чи в гробниці можуть бути заховані такі багатства, а проте не вірити цьому немає ніяких підстав.

— Чи правда, що всі речі, які під час розкопин знаходять на території Єгипту, — власність єгипетського уряду? — спитав Дхандас.

— Безперечно, — сказав я.

— Навіть і тоді, коли гробницю розкопано десь у районі, де бере початок ріка Собат?

— То Інша справа. Але я не чув, щоб хто-небудь дістався до верхів’я цієї ріки, що бере початок або в окрузі Монгалла, в Судані, або в окрузі Каффа, в Абіссінії.

— Я теж не знаю, де бере початок Собат, але я точно знаю, як туди дістатись. ї я маю намір найближчим часом вирушити до цього малодослідженого району Африки.

— Що вас туди вабить?

— Серафісові скарби.

— Якщо ви навіть справді знаєте, як дістатися до Мітні-Хапі, це не так легко зробити. Але чому ви запрошуєте мене з собою?

— Ще до того, як я прийшов сюди, у мене було кілька причин. А тепер з’явилась ще одна: ви ж власник жука-скарабея, а це ключ, яким ми зможемо відчинити вхід до Серафісової гробниці.

— Так. А інші причини які? — спитав я, почуваючи, як мені дедалі більше хочеться розкрити таємницю священного амулета.

Звичайно, я мріяв не про те, щоб загарбати величезні багатства, заховані в гробниці, а сподівався, що знайдені там скарби допоможуть мені вивчити одну з епох в історії Стародавнього Єгипту. Тому план Дхандаса почав здаватися мені дуже привабливим.

— Чому я звернувся до вас? Головна причина та, що ви — найвизначніший спеціаліст у галузі єгиптології і, мабуть, змогли б навіть говорити староєгипетською мовою, — відповів Дхандас.

— Це, безперечно, правда, хоч такої нагоди я ніколи не матиму: вже немало століть минуло, відколи ця мова стала мертва.

Дхандас відкинувся на спинку крісла і якийсь час мовчки розглядав мене, а потім сказав:

— Ви глибоко помиляєтесь. Староєгипетська мова не вмерла. Вона живе й досі, і зараз, коли ми з вами розмовляємо тут, у Наланді, в далекій од нас країні говорять мовою, яку ви, професоре, вважаєте за мертву.

— Де саме? — недовірливо спитав я.

— В Мітні-Хапі.

Раніше я б ніколи не повірив, що староєгипетська мова як жива збереглася до наших днів, але Дхандас говорив так серйозно й переконано, що в мене мимоволі закралась думка: а може, все це й не вигадка, як здається?

— Звідки ви це знаєте? — все-таки спитав я.

— Я зараз розкажу вам, як мій дядько дізнався, де лежить Мітні-Хапі, і тоді ви все зрозумієте. Шівнатх Джаухрі належав до тієї породи людей, що кохаються у важких і небезпечних подорожах… До речі, не подумайте, будь ласка, ніби я не розумію, які небезпеки й труднощі чекають на нас у дорозі. їх буде чимало. От гляньте хоч би на цю карту…

Дхандас вийняв з кишені аркуш навощеного паперу, розгорнув його і поклав на стіл, Я побачив перед собою стару, обшмульгану, подерту вже карту, підклеєну клаптиками паперу. Карту було накреслено кольоровою тушшю, а написи зроблено письмом мурія.[8] Географічні назви були написані дуже дрібно, але чітко, і читати їх було легко.

Я встав із крісла і почав розглядати карту, нахилившись через плече Дхандаса, а він повільно водив по ній пальцем, показуючи маршрут свого дядька.

Скільки років минуло, відколи Шівнатх Джаухрі, залишивши позаду Білий Ніл, опинився в долині ріки Собат! Пливучи цією рікою та її притоками по лісистій місцевості, що починалася від села Аджак, він дістався до водоспаду і, посуваючись угору течією, досяг села Нівак.

На південний захід від нього села розкинулась кілометрів десь на двісті пустеля. Тут немає ні оазису, ні населеного пункту, ні якоїсь височини, і в тому місці, де на карті позначено цей суворий край, написано: “Тут, у цій країні пісків, сонце палить, як піч”.

З південно-західного краю пустелі здіймалася стрімка, майже прямовисна стіна плато.

В одній записній книжці говорилося, що на плато можна вибратись лише в тому місці, де в скелі висічено величезні скульптури єгипетських богів Тота й Анубіса; між ними збереглися сходи, що ведуть нагору. Хоч дощі й час дуже зруйнували ці сходи, однак удень підніматися ними не дуже важко. Шівнатх був такий спостережливий, що навіть полічив східці й записав, що їх було триста шістдесят п’ять, тобто стільки, скільки рік має днів. Кожен східець був заввишки тридцять сантиметрів, отже, стіна дорівнювала ста десяти метрам.

Нагорі, де кінчаються сходи, на південь прослалося на шістдесят кілометрів зелене родюче плато; воно впирається в далеке пасмо гір.

Раніше від сходів до другого кінця плато пролягав добрий шлях. Тепер він заріс густою, високою травою, але знайти його неважко: обабіч нього на невеликій відстані одна від одної стоять скульптури сидячих писарів, які нічим не відрізняються від статуй, виставлених у музеї в місті Гізі.[9]

Шлях Сидячих Писарів приводить мандрівника до підніжжя південної гори, де лежить місто Мітні-Хапі; там у підземеллі храму бога сонця Ра поховані мумія і скарби Серафіса. Так говорить напис на кам’яних плитах фіванського храму.

У місті Мітні-Хапі Шівнатх бачив людей, схожих виглядом і звичаями на стародавніх єгиптян, жителів долини Нілу; розмовляли вони староєгипетською мовою. Храми, будинки, палаци й вулиці Мітні-Хапі неначе були перенесені з Єгипту епохи фараонів.

Може, Джаухрі збожеволів і все написане в його книжках було витвором хворої уяви, а може, йому й справді страшенно пощастило і він на власні очі побачив місто стародавньої культури — зниклий і забутий світ.

Із Шівнатхових нотаток я зробив висновок, що він не вважав своє відкриття за важливе для науки і не розумів, якої всесвітньої слави зажив би він, коли б опублікував звіт про свою подорож. Єдине, що вабило його на той бік пустелі, це бажання заволодіти Серафісовими скарбами. Та йому не вдалося здійснити це. І хоч у нотатках нічого не говорилось, чому експедиція не мала успіху, проте з окремих висловів можна було зрозуміти, що гробницю протягом цілої доби пильно охороняють непідкупні й жорстокі жерці.

• Предыдущая
• 5/36
• Следующая