Команда «Синьої чайки» - Селишкар Тоне - Страница 4

• Предыдущая
• 4/20
• Следующая

— … Бо ідея, яка захопила мене багато років тому, й досі живе в мені! І я кажу вам… Це добрий задум. Однією родиною. Усі за одного — один за всіх… Ані заздрощів, ані зажерливості… Люди ладні завжди допомагати одне одному… Мені на це не стачило снаги. Не спромігся я справдити ці добрі заміри…

Старий Юст мимохіть поринув думкою в ті роки, коли й сам був ухопився за цю ідею. Він відчув, що ця ідея й досі живе в його серці…

Хворий поволі повернув обличчя до сина, всміхнувся йому й зітхнув. Юст і хлопчик схилилися над ним, щоб почути його останнє слово.

— Іво, синку мій… Заповідаю тобі «Синю чайку»… І мою мрію… Візьми її з мого серця, вдихни в неї життя, щоб людям краще жилося на світі.

Він склепив повіки, потім востаннє поглянув на сонце й помер.

Під розквітлим мигдалем, поряд горбочка, під котрим ось уже кілька літ спочивала вигнанцева дружина Марія, старий Юст викопав могилу для свого колишнього приятеля.

Принесли з церкви дерев'яну труну й поклали в неї виснажене тіло. Люди в цім краї неспроможні купляти труни для своїх небіжчиків. Труна зберігається в церкві, й небіжчик лежить у ній лише до похорону. З цвинтаря труну повертають назад до церкви, де вона чекає на наступного бідолаху.

Юст приніс із дому свічку й запалив її небіжчикові в головах. Труну поставили біля порога, звідки видно було безкрає море, й сонце востаннє пестило обличчя моряка. Хвилі прудко набігали на берег і шурхотіли на обмілині, ніби прощалися з людиною, яка так любила море.

Всі рибалки селища саме пішли далеко у відкрите море — був розпал ловитви — й мали повернутися лише за кілька днів. Удома залишилися самі тільки дітлахи та жінки. Вони прийшли поплакати над небіжчиком і з жалем дивилися на сироту, який утратив батька, допіру знайшовши його.

Іво скам'яніло сидів побіч труни й скорботно вдивлявся в батькове застигле обличчя.

Жінки віднесли небіжчика на цвинтар, попрощалися з ним, вийняли тіло з труни, закутали в старе вітрило й опустили в землю. Іво, який стояв поруч Юста, набрав обома руками червонястої сухої землі й кинув у могилу. Юст узяв лопату. Іво, затуливши долонями обличчя, присів поряд з могилкою…

Коли він, нарешті, підвів голову, навколо вже не було нікого. Обличчя в хлопчика було суворе й рішуче. Втерши сльози, він пішов до розпадини скель, викопав там дві агави й посадив на могилці. Потім помалу побрався додому. Ставши на стрімкому скелястому березі, він якусь хвильку задивився на рибальське сільце, а тоді рішуче попрошкував до пристані, де, похилившись на один бік, відпочивала на піщаній обмілині «Синя чайка».

Старий Юст ось уже кілька років удовував. Море, як то кажуть, ізігнуло старого в дугу. На його чималому вітрильникові, що мав назву «Святий Юст», порядкував тепер старший син Петер. Вітрильник транспортував у прибережні міста тесані камінні брили з кам'яного кар'єру острова. У Юстовій хаті останнім часом поралися його молодша сестра та дочка Мілева — справжня радість і втіха старого.

Чорнява й рум'яна, завжди усміхнена, завжди у доброму гуморі, Мілева тільки на один рік молодша за Іва. З усіма хлопцями вона щира та привітна й лиш Іва чомусь уникає, а коли й стріне його випадком, то опускає очі долі. Вона, либонь, і сама не знає, чому ніяковіє перед Івом. Часто думає Мілева, як отой хлопець не боїться жити в самітній халупі, де водяться кажани? Йому, видно, до всього байдуже…

На вигляд Іво похмурий хлопець. Власне, інакшим він і не міг бути. Давно вже Іво забув ті ніжні слова, що їх промовляють матері до своїх дітей. Не знайомі йому ні материнські пестощі, ні сувора батьківська любов. Хлопець зростав сам один, і злигодні життя загартували його. Ні шторми, ні бурі не лякали Іва, та, зрештою, він і не мав до кого пригорнутися, коли надворі шаліла завірюха.

Мілева звіддаля спостерігала, як ховали Івового батька. Вона сиділа на горбочку за цвинтарем, ніким не помічена, й гіркі, тужні думки ятрили їй серце. А коли Іво сам один залишився на могилі й заплакав, Мілева, схлипнувши вголос, кинулась у траву, щоб придушити свої ридання.

Як Іво пішов з цвинтаря, Мілева, скрадаючись, подалася слідом за ним. Причаївшись за рогом Івової хатини, вона бачила, як хлопець витер долонею сльози й хутко побіг сходами наниз до моря.

Старий баркас лежав, похилившись на лівий бік. Він був пофарбований у синій колір, і тільки по крайчику борту яснів червоний пруг, та ще на носі баркаса тою ж самою червоною фарбою було написано «Синя чайка».

Іво заходився оглядати свій скарб. Безцінний скарб! Згорнене вітрило лежало всередині під бортом, на дні човна було кілька мотків линви та барильце на питну воду, на кормі — латана-перелатана рибальська сіть, кілька остенів та двійко грубеньких весел. Передня частина днища, яка виглядала з води, заросла морським мохом, подекуди до старої деревини приросли черепашки.

Іво довго ходив навколо «Синьої чайки», обмацував, пестив її руками, ладен схопити той баркас в обійми. А тоді заходився порядкувати на баркасі. Витягнув вітрило й на превелику силу доволік його до хати. Потім переніс у безпечне місце все, що тільки можна було зняти з човна, — линву, весла, сітку, барильце, відра. У замкненій скрині на кормі хлопець знайшов силу коштовних речей — морський компас, кишеньковий годинник, якісь густо списані й загорнені в клапоть полотна папери, шматок парусини, сокиру, ніж і кілька морських карт.

Перенісши усе це до хати, він повернувся до «Чайки» й знову заходився обдивлятися її з усіх боків. Так, днище доведеться обскребти. Але перш за все треба витягти баркас із води, дістати десь трохи смоли й добре його просмолити. Іво підкасав штани, зайшов у воду, вперся руками в корму, але човен навіть не зрушив з місця. Іво напружив усі сили — знову марно. Хлопчина в розпачі озирнувся навколо. Сам він не зможе зарадити справі.

Раптом з-за рогу вийшла заплакана Мілева.

— А чого ти плакала? — спитав у дівчинки Іво, побачивши, що в неї червоні очі.

— Я не плакала! — відказала йому Мілева, похиливши голову. — Давай допоможу тобі.

Вона теж зайшла у воду й схопилася за борт човна.

— Спробуємо вдвох!

Вони вперлися плечима в корму, але «Чайка» — ані руш.

— Ні, вдвох ми теж не подужаємо, — сумно мовив Іво й стомлено присів на камінь, що стирчав з води. Мілева сіла поруч. Якийсь час вони мовчали. Потім дівчинка несподівано підвелася, побродила туди й сюди по воді й замислено промовила, втупивши очі в морську просторінь:

— А ти тепер доросла людина — в тебе є власний човен!

Іво усміхнувся, йому приємно було почути це. Прикро тільки, що він не може зрушити з місця баркас і показати дівчиську, який він дужий.

— Тепер ти підеш у море й станеш піратом, — вела далі Мілева. — І плаватимеш навколо світу. Побачиш там заморську царівну, а нас усіх позабуваєш.

— А вона гарна, та царівна? — сміючись, запитав Іво й підвів голову.

— Хто її знає… Але ж вона таки царівна! А я тільки бідне, нерозумне дівча.

Іво поглянув на те нерозумне дівча, й відчув, як йому потепліло на серці від тих слів. Івові й самому схотілося сказати Мілеві щось приємне, й він мовив весело:

— Коли я стану славнозвісним піратом, у мене буде великий трищогловий корабель! І я привезу тобі скриню цехінів.[2]

Мілева знову задивилася в морську далечінь, їй здається, ніби вона бачить, як до острова гордо підпливає трищогловий корабель. На самому вершечку щогли майорить прапор морських розбійників — чорний, з черепом і кістками посередині… Криваво-червоні вітрила ясніють у променях сонця; ось гримнули гармати, хмари білого диму огорнули корабель… Іво у розкішних шатах сідає в човна, спущеного на воду. А з-поза острова тим часом виринає фрегат! Пірат не постеріг його. Військовий корабель підпливає щораз ближче, вже гуркотять гармати, ляскають рушничні постріли, виблискують шаблі. А потому?.. Усе змовкло. Піратський корабель розбито й спалено, а на реї гойдається його капітан.

• Предыдущая
• 4/20
• Следующая