Команда «Синьої чайки» - Селишкар Тоне - Страница 8

• Предыдущая
• 8/20
• Следующая

— Я гадав, що людське обурення вже вляглося, та помилився. Учора всі ті, що зазнали кривди від твого батька, зійшлися й поклали собі відібрати в тебе «Чайку», продати її, а гроші поділити між собою. Мовляв, у такий спосіб вони повернуть хоча б частку того, що втратили колись. Я не зміг їх відрадити. Вночі вони перегнали твій баркас у затоку, й тепер він чекає там на купця.

Іво дивився на Юста, й сумні-сумні думки обсіли його.

— Як же я тепер буду без «Чайки»? — розгублено зітхнув він.

— Вони кажуть: ти ще замолодий і неповнолітній, і, мовляв, «Чайка», власне, належить тим, кого скривдив твій батько. — Юст посадив хлопчика поруч себе на лаві й намагався втішити його. Тим часом з хати вийшла Мілева й з цікавістю прислухалася до цієї сумної розмови. А Юст казав хлопцеві:

— Не піддавайся розпуці, Іво! Якось-то воно обійдеться. Зараз ти нічого не вдієш проти громади. Бач, доволі часу вже минуло, а ті люди ще вважають твого батька своїм боржником.

— Але ж «Чайка» тепер моя! Навіть не моя, а наша! Міхаелова, Франьова, Петерова…

— Може, саме це їх і наполохало; побачили, як ви лагодите баркас, і подумали собі: вони ж іще діти, нерозважливі діти, не вбережуть, занапастять такого ладного човна…

— Я попрохаю рибалок, коли вони повернуться додому, щоб віддали мені баркас! — мовив сумно Іво. — І пообіцяю сплатити їм батьків борг…

— Кинь ти про це й думати! — заперечив Юст. — Рибалки повернуться лише наприкінці тижня й привезуть із собою покупця. Окрім того, вони домовилися, що візьмуть тебе до себе в селище, щоб ти не здичавів, бува, живучи на самоті. Щодня переходитимеш у іншу хату…

— Іво на це ніколи не згодиться! — гаряче вигукнула Мілева.

— Я не буду жебрачити, нізащо! — рішуче мовив Іво.

Похнюпившись, почвалав він на вулицю, а звідти на цвинтар, присів на могилку, й серце його зайшлося від болю. Краще вже вмерти, ніж поневірятися по чужих хатах та слухати нескінченні докори… Іво довго дивився на безмежне море, що полум'яніло в променях ранкового сонця.

Обличчя його раптом набрало виразу рішучості, чоло прояснилося. Іво підвівся й тої ж миті побачив Мілеву, що саме підходила до нього. Дівчинка також була засмучена, але, вздрівши Івове рішуче обличчя, всміхнулася й мовила:

— Не журися! Все буде гаразд!

— Повинно бути! — гаряче відказав Іво. — От що, Мілево, збери усіх хлопців і приведи до мене!

Незабаром хлопці збіглися до Івової хати. Ще дорогою вони дізналися про те, що сталося з «Чайкою», і тепер були вкрай схвильовані та ображені. Їхнього запалу та відваги й сліду не лишилося.

Пригнічені, зневірені, сиділи побратими «Синьої чайки» і напружено чекали, що скаже їм їхній ватажок. Капітан без корабля…

— Друзі, — почав Іво, — «Чайка» — наша! Хіба ж не так?

— Наша! — закричали всі гуртом. — Хіба задурно ми гарували в каменоломні? Хіба задурно тебе поранено в голову?

— Тож наша вона й буде! — твердо проказав Іво. — Рибалки цієї ночі ще не повернуться. Ми вдвох з Міхаелом на веслах приженемо «Чайку» сюди. Ви ж тим часом налаштуєте все інше: вітрила, линву, котвицю, сіті. Ви, Перо та Юре, за гроші, що в нас іще зосталися, купите в місті сухарів, трохи м'яса й сала!

— А тоді? — здивовано запитав Франьо.

— А тоді, хлопці, підемо в море на нашій «Чайці»!

Іво постеріг на обличчях своїх друзів якусь тривогу й вагання. Звичайно, він же й не подумав, що в кожного з хлопців удома є рідні — батьки, матері, брати, сестри…

— Але ж ми повернемося! — заспокоював він їх. — Ми тільки поплаваємо трохи, аби довести їм, що «Чайка» наша й що ми не боїмося моря!

Тут у розмову впала Мілева:

— Ви ось що зробіть: пливіть до каменоломні. Там зараз усі наші. Ви підійдіть до них з моря й скажіть, що «Чайка» належить нам! Адже це справді так — Іво успадкував її від батька, який аж занадто дорого заплатив за свою провину. Тепер «Чайка» належить нам, дітям рибалок. То навіщо ж віддавати її в чужі руки? Отак їм і скажіть! А я спробую заспокоїти жінок. — Мілеві страшно було й подумати, як хвилюватимуться матері її товаришів.

Всі пристали до Мілевиної пропозиції й одразу ж заходилися ладнатися в путь. Цілий день минув у клопотах. Перо і Юре притягли з міста харчі; їм пощастило — вони не зустріли нікого, хто міг би стати хлопцям на перешкоді. Міхаел кілька разів ходив розвідувати на пристань…

Поночіло. Жінки повернулися до селища, й хлопці вдали, ніби вже сплять. Але допіру все стихло, як усі вони збіглися до Іва.

Незабаром прибігла з пристані й Мілева.

— Ключів од ланцюга ніде не знайшла, — повідомила дівчинка. — Я ось терпуга принесла.

Іво й Міхаел одразу ж помчали до пристані, прихопивши з собою моток линви. Стояла тиша, наче навколо все вимерло. Обережно підкралися хлопці до «Чайки». Іво почав пиляти ланцюг. Міхаел стояв на чатах. Незабаром одну ланку ретязі було перепиляно. Хлопці вперлися ногами в стінку причалу, щосили потягли на себе ланцюг, — і «Чайку» було визволено. Вони припасували весла й потиху відчалили од берега. Нелегко їм було гнати на веслах важкий баркас, долаючи опір вітру, що дмухав їм просто в обличчя. Але незабаром селище лишилося позаду, хлопці вийшли із затоки у море й поволі повели баркас до обмілини попід Івовою хатиною. Їхні друзі по коліна у воді брели вже їм назустріч. Буйні веселощі знов опанували членів екіпажу — «Чайка» була з ними!

Хлопці працювали, закасавши рукави, — треба було поспішати, доки ніхто не заскочив їх тут. Вони знесли на баркас усе, що наготували: барильце води, харч, сіті; звели вгору щоглу й припнули вітрило. Іво переніс до скрині на кормі «Чайки» усе своє майно. Сюди ж заховали хліб, сало, м'ясо.

Десь опівночі вітрильник було споряджено.

Море ледь чутно плюскотіло, ніч стояла ясна, зорі горіли на небі, й тільки легесенький західний вітрець бавився прапорцем на вершечку щогли.

Мілева зажурено стоїть на березі. Вона радо пішла б у море з ними разом. Але тато в неї такий старий, він іще заслабне від хвилювання, якщо вона зникне з хати. Дівчинка прощається зі своїми друзями й зичить їм щасливої плавби.

Нарешті Іво бадьоро вигукує:

— Усі по місцях! Підняти якір! Розвинути вітрило!

Вітер вдарив у вітрило. «Чайка» здригнулася й рушила від берега. Міхаел і Перо стоять при кермі, Франьо і Юре — біля вітрила, Петер сидить на носі, він — вахтовий, а Іво стоїть, спершись на щоглу, й дивиться, дивиться, як зникає в темряві ночі Мілевина тінь.

Одійшовши від суходолу метрів на сто, вони збочили й пішли вздовж берега, сподіваючись ще поночі минути каменоломню, щоб зустріти рибалок у відкритому морі. Іво запропонував такий план. На світанку рибалки вийдуть з вантажем із каменоломні. Наладновані каменем, їхні баркаси будуть важкі й неповороткі. Наздогнавши рибалок, хлопці гукнуть їм, щоб слухали, й скажуть про свої права на «Чайку».

У відкритому морі вітер подужчав. Мов безшелесний нічний птах, «Чайка» хутко линула вперед, і двійко хлопців при вітрилі добре-таки гріли собі чуба. Ніс вітрильника розтинав хвилі, що трохи погойдували його, а коли час від часу вітер дмухав навальніше, «Чайка» лягала на бік і тоді ще прудкіше летіла вкритою брижами поверхнею. Стояла дивовижна тиша, чути було тільки хлюпіт гребінців хвилі об ніс суденця та лопотіння прапора на щоглі. Місяць милувався собою, зазираючи в море, ніби в люстро, й вода, що бралася спокійною хвилею, виблискувала за бортом, наче живе срібло. Вдалині неясно малювалися обриси довгастого острова, схожого на велетенське морське чудовисько. На березі де-не-де блимав самотній промінь, а далеко попереду мерехтіли зелені й червоні бортові вогні великого пароплава.

• Предыдущая
• 8/20
• Следующая