Кораловий острів - Белентайн Роберт - Страница 34

• Предыдущая
• 34/52
• Следующая

— У такому разі навіщо ви мене полонили і чому не відвезете назад на острів?

Капітан усміхнувся й відповів:

— Полонив я тебе спересердя і тепер жалкую. Я б залюбки одвіз тебе назад, але ми вже занадто далеко від острова. Подивися, де острів, — додав він, показуючи на мапі, — а ми вже осьде — принаймні за п'ятдесят миль. Я не можу повернути корабель на шкоду команді; адже всі вони зазнають великих збитків.

На це я нічого не міг відмовити і, ще трохи побалакавши з капітаном, погодився пристати до їхньої команди — принаймні, доки ми припливемо до якого-небудь цивілізованого острова, де мене висадять на берег. Капітан погодився, і, подякувавши йому за обіцянку, я вийшов з каюти на палубу. Здавалось, я мав би відчувати полегшення, але на душі мені було, хтозна-чому, надзвичайно важко й прикро.

Через три тижні після розмови, яку переказано в попередньому розділі, я стояв на шканцях, стежачи за витівками дельфінів, що плавали зграєю круг нашої шхуни. Над морем запала мертва тиша — саме-бо видався властивий тихоокеанському підсонню гарячий задушливий день, коли природа, здавалося, засинає і про те, що вона жива, свідчить лише море, яке глибоко дихає, поволі підводячи й опускаючи груди. Жодна хмарка не затьмарила ясної блакиті вгорі, жодного разу брижі не пожмурили блакиті, що відбивалася внизу. З неба люто пекло сонце, а в лоні вод майже так само гаряче променився сліпучий клубок вогню. Море було таке спокійне, а глибінь така прозора, що аби не його повільне дихання, ми б уважали весь світ за величезну блакитну водяну кулю, а наше суденце за смітинку, яка плаває одна-однісінька всередині тієї кулі.

Жоден звук не порушував тиші, лише вряди-годи тихо сопів дельфін, порипували щогли, торохтіли кінці рифів, та ще зрідка лопотіли звислі вітрила. На носі й на кормі був нап'ятий тент, а під ним сиділи, куняючи, зморені спекою вахтові. Кривавий Біл, як його всі називали, стояв біля румпеля, але робота в нього була того дня — не бий лежачого, і він собі то замріяно позирав на компас у нактоузі, то підходив до гакаборту, щоб сплюнути в море. Раз він підійшов, став поряд мене і, перехилившись через поруччя, втупився в синю хвилю.

Хоча він завжди мовчав і часто супився, але серед усієї команди був єдиний, з ким мені хоч трохи кортіло познайомитися ближче. Інші матроси, бачачи, що я не маю від їхнього товариства ніякої втіхи, і знаючи, що капітан мені протегує, не звертали на мене уваги. Щоправда, Кривавий Біл трактував мене теж так само, але й інших не краще. Разів зо два я пробував завести з ним розмову, та він завжди відповідав коротко і зрештою відвертався. Коли він спинився поруч, я його запитав:

— Чому ти такий похмурий, Біле? Чому ні з ким не балакаєш?

Біл ледь усміхнувся й відмовив:

— Мабуть, тому не балакаю, що не маю чого сказати!

— Дивно, — зауважив я, — бо з усього видно, що думати ти вмієш, а хто вміє думати, той і говорити вміє.

— Твоя правда, парубче, — суворо відповів Біл. — І я теж говорив би, але яка з того користь? На цьому кораблі люди розтуляють рота, тільки щоб вилаятися. Їм лаятись подобається, а мені — ні; отож я держу язик на припоні.

— Ти, Біле, маєш рацію. Я волію, щоб ти мовчав, аніж говорив таку бридоту, як інші. Але я ж не лаюся, тож можеш побалакати вряди-годи зі мною. Крім того, мені набридло терти дні на самоті, не маючи з ким добрим словом перемовитися. Я, Біле, звик до дружніх розмов і мав би за ласку, аби ти хоч інколи зі мною побалакав.

Біл позирнув на мене здивовано, і мені здалося, що на його засмагле обличчя налягла сумна тінь.

— А де це ти звик до дружніх розмов? — спитав він, знову втупивши очі в море. — Невже на тому Кораловому острові?

— Саме там, — відмовив я жваво. — Ті кілька місяців, що я пробув на Кораловому острові, — найщасливіша пора в усьому моєму житті.

І, не чекаючи дальших розпитів, я заходився змальовувати, як ми щасливо жили з Джеком і Пітером, і розповів щонайдокладніше про всі ті пригоди, які нас спіткали на острові.

— Ой хлопче, хлопче, — озвався Біл так схвильовано, що я аж стенувся, — не місце тут тобі.

— Та це правда, — мовив я, — помочі з мене мало, до того ж і товариство мені не до вподоби. Проте нічого вже не вдієш, в кожному разі я сподіваюся скоро звільнитися.

— Звільнитися? — перепитав Біл, позираючи на мене здивовано.

— Атож, звільнитися, — підтвердив я. — Капітан пообіцяв висадити мене на берег, коли ця плавба скінчиться.

— Ця плавба! Слухай-но, хлопче, — мовив Біл, притишивши голос, — що тобі сказав капітан того дня, коли ти попав до нас на шхуну?

— Сказав, що він торгівець сандаловим деревом, а ніякий не пірат, і пообіцяв, коли я на час плавби пристану до команди, вділити добрий пай з прибутків або висадити на якомусь цивілізованому острові.

Біл люто насупив брови й промимрив:

— Так, він сказав правду, що торгує сандаловим деревом, але збрехав…

— Вітрило! — крикнув з щогли дозірець.

— Де? — гукнув Біл і підскочив до румпеля. Інші матроси теж посхоплювалися й почали вдивлятися в обрій.

— З правого борту, корпус за обрієм, сер, — відповів дозірець.

Тієї миті на палубу вийшов капітан, виліз на снасті і скерував на вітрило прозорну трубу. Оглянувши обрій, він знову прикипів поглядом до одного місця.

— Приберіть марселі![8] — крикнув капітан і скочив на палубу.

— Приберіть марселі! — ревнув перший помічник.

— Є, сер, — відгукнулися матроси й спритно, мов коти, подерлися снастями на реї.

За мить тиші на шхуні як і не було. Всі забігали, заметушилися. Марселі були прибрані й складені. Матроси стояли напоготові біля вітрил і фалів,[9] а капітан пильно стежив за бризом, що мчав до нас темно-синьою смугою. Ще мить, і війнув вітер. Шхуна здригнулася, позадкувала, наче здивована несподіваним нападом, потім зграбно схилилася, ніби корилася вітрові, й помчала вперед, краючи хвилі гострою провою, як дельфін, а Біл заходився її скеровувати до чужого вітрила.

Через півгодини ми вже могли розгледіти, що то шхуна, і, певне, торгова, бо мала неоковирні щогли та вітрила. Наш вигляд їй, очевидячки, не сподобався, бо, тільки-но її наздогнав бриз, вона розгорнула всі вітрила й показала нам хвоста. Коли вітер трохи втихомирився, ми знову випростали марселі й скоро переконалися, що йдемо удвічі швидше й небавом її наздоженемо. За милю від шхуни ми підняли британський прапор, але не одержали відповіді. Тоді капітан звелів вистрелити їй навперейми. За мить, на моє диво, у днищі човна, що стояв серед палуби, відкрився широкий отвір, і звідти визирнула здорова мідяна гармата. Вона висувалася на котках і піднімалася механічним пристроєм. Матроси враз її набили й вистрелили. Важка куля впала за кілька ярдів попереду шхуни, відбилася рикошетом і, пролетівши милю, пірнула в море.

Це подіяло. Корабель згорнув марселі й ліг у дрейф, а ми наздогнали його й спинилися десь ярдів за сто.

— Спустіть човен! — гукнув капітан.

За хвилину човен був спущений, і в нього посідали матроси, поспіль озброєні кортиками й пістолями. Проходячи повз мене, капітан сказав:

— Стрибай на корму, Релфе. Ти можеш мені знадобитися.

Я скорився, і через десять хвилин ми стояли на палубі чужого корабля, вражено роздивляючись. Замість звичної нам команди, там було лише п'ятнадцять чорношкірих, що стояли на юті й дивилися на нас із неприхованою тривогою. Вони були неозброєні, а деякі зовсім голі; проте один чи двоє мали сяку-таку європейську одіж. Один носив завеликі полотняні штани, повипинані на колінах. Інший був голий, якщо не вважати на туземну пов'язку круг стегон і чорну шапку з бобрового хутра. А найкумедніший серед них, високий, середнього віку простацький чолов'яга, що, очевидячки, ними верховодив, нап'яв на себе білу бавовняну сорочку, фрак і солом'яного бриля, чорні м'язисті ноги ж його були зовсім голі нижче колін.

• Предыдущая
• 34/52
• Следующая