Кораловий острів - Белентайн Роберт - Страница 36

• Предыдущая
• 36/52
• Следующая

Я твердо поклав собі втекти на першому ж остові, до якого ми пристанемо, і радше здатися на гостинність тубільців, аніж лишитися на піратській шхуні зайву годину. Довго я про це міркував і зрештою вирішив звіритися Кривавому Білові, бо, балакаючи з ним останнім часом, переконався, що він теж залюбки втік би, аби трапилася слушна нагода. Коли я розповів йому про свій задум, він похитав головою.

— Ні, ні, Релфе, — сказав він. — Тікати тут і не думай. На інших островах утекти можна безпечно, а тут ти враз переконаєшся, що попав із вогню в полум'я.

— Чому, Біле? — спитав я. — Невже тубільці не приймуть мене?

— Прийняти вони тебе, хлопче, приймуть, але потім з'їдять.

— З'їдять мене? — перепитав я здивовано. — А я думав, що тутешні остров'яни їдять тільки ворогів.

— Овва! — вигукнув Біл. — Мабуть, тою думку тобі втовкмачили твої тонкошкурі друзі в Англії. Знаю, у нас дома є люди, які бояться розтривожити собі душу, і коли розповіси їм щось неприємне — таке, що, як вони кажуть, їх вражає,— то хай навіть це буде найщиріша правда, вони затикають собі вуха й волають: «Ой, який жах! Ми не можемо цьому повірити!» І вони кажуть правду. Вони не можуть повірити, бо не хочуть повірити. Мабуть, в Англії є тисячі таких невірних, які вважають, що тутешні дикуни коли й з'їдять кого-небудь, то тільки свого ворога, та й то спересердя. А я напевне знаю—і багато моряків теж знають не гірше за мене, — що на Фіджі остров'яни їдять не лише своїх ворогів, а й один одного, і то не спересердя, а задля втіхи. Це незаперечний факт, що вони полюбляють людське м'ясо над усяке інше. Але м'ясо білої людини їм смакує не так, як м'ясо тубільця; вони кажуть, що від нього нудить.

— Отакої, Біле, — мовив я, — ти ж щойно сказав, що вони з'їдять мене, коли спіймають.

— Атож, гадаю, що з'їдять. Хоч дехто з них твердить — я сам чував, — що м'ясо білої людини смакує не так, як м'ясо тубільця, але коли їм дошкулить голод, вони не будуть перебирати. В кожному разі вони тебе вб'ють, я певен. Бачиш, Релфе, я давно вже в цих краях, і мені довелося побувати скрізь, плаваючи на купецьких суднах. А серед купців є такі мерзотники, що, запевняю тебе, нічим перед піратами не поступляться. Один капітан, з яким я плавав, був анітрохи не кращий за нашого. Одного разу він торгувався на борту з добре знайомим вождем. Той вождь приплив до нас, прив'язавши свій товар на голову, бо всі вони плавають, як риба. І він уперто правив свою ціну, ніяк не поступаючись капітанові. Домовившись, вони потисли руки, вождь стрибнув у воду та й поплив до берега; але не встиг він одпливти на сорок ярдів, як капітан схопив мушкета й застрелив його на смерть. По тому він підняв кітву й подався в море, а пропливаючи понад берегом, убив ще шістьох тубільців, зауваживши, що відтепера там ніхто нічого не вторгує. Та вернімося до місцевих звичаїв. За їхнім законом кожного чужинця з розбитого корабля, який попаде на берег, байдуже, мертвий чи живий, мають засмажити і з'їсти. Колись ми сховалися були від шторму в одній бухті, і коло берега розбило невелику купецьку шхуну. З команди врятувалося лиш троє. Тільки-но вони випливли на берег, тубільці схопили їх і потягли в ліс. Ми чудово знали, що тих бідолах чекає, але нічого не могли вдіяти, бо нас було мало, й аби ми спробували поткнутися на берег, тубільці вибили б усю нашу команду до ноги. Тих трьох ми більше не побачили, але ввечері на острові зчинився галас, почалися танці й бучні веселощі. А назавтра прийшов до нас торгувати один тубілець і розповів, що вони посмажили і з'їли довгих свиней — це в них так людей називають, — і що з їхніх кісток нароблять голок вітрила шити. Він також сказав, що білі люди несмачні і що майже всіх остров'ян тепер нудить від їхнього м'яса.

Вислухавши ту страшну розповідь, я занепав духом. Зрештою я запитав Біла, що він мені порадить робити. Біл озирнувся, чи ніхто нас не підслухує, і сказав притишеним голосом:

— У нас із тобою, Релфе, є кілька способів утекти, але всі нелегкі. Якщо капітан звелить нам пливти до Таїті, то на тих островах можна сховатися, анітрохи не ризикуючи, бо тамтешні тубільці дуже лагідні. Проте капітан завжди пильно стежить за нами, коли ми підпливаємо до тих островів, підозрюючи, що декому його товариство набридло. Тож, вахтуючи на палубі, ми можемо однієї чудової ночі спустити на воду човна й дати чосу, перш ніж вони похопляться. Але ми ризикуємо попасти до рук дикунів. Цей план мені не дуже подобається. Ми з тобою, Релфе, ще про це поміркуємо. Тим часом пора заступати на вахту внизу.

Біл сказав мені на добраніч і пішов у кубрик, а інший матрос став на його місце біля керма. Не маючи бажання заходити з ним у розмову, я пішов на корму і, перехилившись через поруччя, почав удивлятися в хвилі за стерном, що струменіли позад нас синім полум'ям. Душа моя сповнилася сумом, і я насилу стримував сльози, порівнюючи своє теперішнє жалюгідне становище з тими щасливими часами, коли я тішився на Кораловому острові товариством своїх любих друзів. Мені спало на думку, що Джек з Пітером за мене тривожаться, і я уявив собі, як розпачливо нишпорять вони по всіх куточках нашого острова, марно шукаючи моє мертве тіло; я ж бо був певен, що, не зауваживши жодних ознак ані піратської шхуни, ані човна, вони ніяким побитом не здогадаються, куди я щезнув насправді. Мене турбувало також, чи пощастить Джекові витягти Пітера з печери без моєї допомоги; і я тремтів од думки, що він може втратити самовладання та ще почне в тунелі пручатися.

Аж раптом південний край неба освітився ясно-червоним спалахом, і все море стало пурпурове. По тому долинув глухий гуркіт, наче загримів далекий грім; водночас небо над нами почорніло, і подув рвучкий гарячий вітер.

Команда шхуни вискочила притьмом на палубу; більшість матросів вважала, що насувається страшна буря. Аж ось з'явився капітан.

— Та це ж вулкан, — сказав він. — Я знав, що він є в цих місцях, але гадав, що він згас. Ану розпустіть брамселі — зараз, мабуть, подме бриз, тож приготуймося.

Щойно він так сказав, як почалася злива; за мить ми спостерегли, що то не дощ, а дрібний попіл. Корабель наш був за багато миль від вулкана, тож попіл, мабуть, донесло вітром. Капітан мав слушність: небавом подув свіжий бриз, і ми швидко помчали геть, але страшна заграва майже всю ніч маячіла на обрії, і до нас долинав далекий гуркіт. Злива тривала кілька годин, і ми пливли під нею миль сорок, а може й більше. Коли ми вийшли з-під хмари, наша палуба та снасті були поспіль укриті товстим шаром попелу. Я дуже тим зацікавився, пригадавши, як Джек розповідав, що багато тихоокеанських островів являють собою вулкани — діючі або згаслі — і науковці гадають, буцімто ті острови насправді є гірські вершини величезного континенту, який запався під впливом вулканічної діяльності.

Через три дні по тій пригоді ми опинилися за кілька миль від навітряного берега острова. Острів той був чималий і аж очі вбирав своєю розкішною красою. Він складався з двох гір десь чотири тисячі футів заввишки, їх розділяла широка долина, поросла густим лісом, який сягав високо схилами, і ясно-зелені полонини чи луки, що оточували підніжжя гір і переривалися тільки там, де з великої долини випливала річка — здавалося, тягнучи за собою лісові хащі аж до сліпучо-білого піщаного берега. Верхівки гір, на відміну від наших, на Кораловому острові, були гострі, як шило, і голі, а їхні боки круті та скелясті — таких мені на тутешніх островах ще не доводилося бачити. Кривавий Біл стояв саме біля мене, коли острів вималювався на видноколі.

— Ага! — вигукнув він. — Цей острів я добре знаю. Він зветься Елю.

— Тобі вже доводилося тут побувати? — запитав я.

— Доводилося не раз, і не тільки мені, а також і цій шхуні. Острів славиться сандаловим деревом. Ми вивозили звідси дерево багато разів і до того ж платили за нього, тубільців-бо тут так багато, що ми не зважувалися забирати його силою. Проте наш капітан частенько їх дурив, і тепер вони ставляться до нас не дуже приязно. Крім того, останнього разу наші повелися тут зле, і, може, капітан не зважиться пристати. А втім, він не боїться нічого на світі.

• Предыдущая
• 36/52
• Следующая