Кораловий острів - Белентайн Роберт - Страница 38
- Предыдущая
- 38/52
- Следующая
Зауваживши хлопців, що гралися неподалік, я вирішив піти на них подивитися. Тубільці бадьоро робили далі своє діло, і мені й на думку не спадало, що їх очікує страшна пригода.
Дітей там зібралася сила-силенна, і я подумав, що це місце править сільській малечі за майданчик до ігор. Я сів на траві в затінку індійської смоківниці й почав їх спостерігати. Веселішого й галасливішого гурту мені зроду не доводилося бачити. Їх було щонайменше дві сотні, і хлопців, і дівчат; за вбрання їм правила власна чорна блискуча шкіра та ще маро, тобто настегнова пов'язка, у хлопців і коротенька спідничка в дівчат. Гралися вони не в одну гру — кожен гурт розважався по-своєму.
Одні захопилися грою, що дуже скидалася на нашу куці-бабу. Інші ходили на хідлях, що сягали трьох футів заввишки. Ходаки з них були дуже вправні — вони майже не спотикалися. В іншому місці я спостеріг дівчат, що зібралися докупи й, очевидячки, дуже тішилися. Я підійшов до них ближче й побачив, що вони чимдуж розкривають пальцями повіки, а потім вставляють між ними соломинки, аби вони не заплющувалися! Та гра здалася мені безглуздою та ще й небезпечною. Одначе діти страшенно веселилися, дивлячись на спотворені обличчя з вибалушеними очима. Мабуть, аби дівчата знали, які дурні видаються їхні забавки дорослим, то вони б їх не влаштовували.
В іншому місці хлопці пускали зміїв, і я подумав, що багато ігор малих тубільців на диво схожі на ігри наших дітей, хоч вони одні одних ніколи не бачили. Проте їхні змії трохи відрізнялись од наших і були геть усякої форми. Хлопці робили їх з дуже тоненької тканини і піднімали надзвичайно високо, попускаючи шворку з кокосового волокна. Але більшість і хлопців, і дівчат найдужче любили плавати та пірнати в морі, і то на диво вправно. Гралися вони там у дві гри.
Перша була така: діти пірнали з помосту, спорудженого біля глибокого, і ганялися у воді одне за одним. Деякі поринали страшенно глибоко, інші пливли попід поверхнею, або перекидалися, наче морські черепахи, чи то пірнали один під одного, хапаючи за ноги та за руки. Вони, здавалося, не знали втоми, вода-бо в морі була така тепла, що купайся хоч увесь день — все одно не змерзнеш. Серед дітей було багато малят, що ледве на ноги спиналися; сяк-так чимчикуючи до води, темношкірі опецьки безстрашно пірнали в глибину і плавали, мов каченята.
В іншу гру вони гралися на бурунах. А що цією грою захоплюються всі тубільці від десятирічних дітей до шістдесятирічних сивоголових дідів і наступного дня я мав нагоду до неї пильно придивитися, то змалюю її докладніше.
Мабуть, те змагання тубільці влаштували на честь гостей, бо Ромата завітав до нас і попередив капітана, прохаючи його «бути присутнім».
— Що воно таке, теє катання на бурунах? — запитав я Біла, коли ми вдвох ішли до берега, де вже юрмилися тисячі тубільців.
— Це улюблене їхнє грище, — відповів Біл, жуючи тютюн, що його він завжди тримав за лівою щокою. — Бачиш, Релфе, тубільці починають плавати, ледве зіп'явшись на ноги, отож у морі вони почувають себе так само вільно, як і на землі. Мабуть, їм уже не цікаво запливати на багато миль від берега та пірнати на багато фатомів у глибочінь, і вони винайшли собі нову розвагу. Як бачиш, кожен чоловік і хлопець там має коротку дошку, з якою він випливає в море на милю або й далі, а потім, утрапивши на вершечок здорового буруна, мчить до берега, горлаючи й репетуючи щодуху. Не можу збагнути, як вони не розбиваються вдрузки об кораловий риф, бо аби ми спробували таке зробити, то пропали б ані за цапову душу. О, вони вже рушили!
Тієї миті кілька сотень тубільців, серед яких ми стояли, ревнули в один голос, кинулись до берега, стрибнули в прибій, і запінена хвиля, відступаючи од берега, понесла їх у море.
Саме в тому місці коралові рифи прилучалися до острова, і величезні буруни, які від дужого бризу здіймалися вище ніж звичайно, спадали, гуркочучи, біля самих ніг юрби, що обступила берег. Тим часом плавці змагалися з морем, підплигуючи на хвилях, мов сотні чорних тюленів.
По тому вони всі повернулися і, коли насунула велика хвиля, осідлали її запінену вершину, полягали грудьми на короткі дошки й помчали до берега. І плавці, й глядачі щосили горлали з великої втіхи. Коли височезна хвиля велично нахилила вершину, перед тим як упасти усім своїм тілом на берег, більшість плавців сковзнули у жолоб, що утворився позад неї, інші, зіскочивши з дощок, попливли назад, щоб іще раз покататися, а кілька чоловік, очевидячки, найвідчайдушніші, мчали й далі, аж поки хвиля жбурнула їх на берег серед піни та бризок. Один з них тримався на гребені до останнього і гепнувся майже біля наших з Білом ніг. З його головного вбору я побачив, що це той самий вождь, який прибув у гості до тутешнього племені. Морська вода змила майже всю фарбу з його обличчя, і коли він звівся, задиханий, на ноги, я несподівано впізнав Тараро, свого давнього приятеля з Коралового острова!
Тараро теж одразу впізнав мене, швидко підступив, обійняв мене за шию і потерся зі мною носом, так що мокра фарба перейшла з його носа на мій. По тому, пригадавши, що білі люди вітаються іншим маніром, він схопив мене за руку й потиснув її щосили.
— Гей, Релфе! — вигукнув здивовано Біл. — Чого це він тебе так раптово вподобав? Чи, може, він твій давній знайомий?
— Ти вгадав, Біле, — відповів я. — Він справді мій давній знайомий. — І я пояснив кількома словами, що це ватажок тубільців, яких ми з Джеком та Пітером урятували від певної смерті.
Тараро відкинув свою дошку й заходився жваво джеркотіти до Біла, раз по раз показуючи на мене, з. чого я зрозумів, що він, мабуть, розповідає про те пам'ятне бойовище і про роль, яку ми в ньому відіграли. Коли він змовк, я попросив Біла запитати про Аватею, сподіваючися, що вона теж приїхала з Тараро в гостину.
— І запитай, — додав я, — хто вона така, бо я переконаний, що вона не фіджійка і походить з іншого племені.
Почувши її ймення, вождь насупився, як та хмара, і заговорив дуже гнівно.
— Маєш рацію, Релфе, — сказав Біл, коли вождь вибалакався. — Вона чужинка, з острова Самоа. Як саме вона сюди попала, він пояснює не дуже зрозуміло; я збагнув тільки, що вона бранка і ось уже три роки він має її за доньку. Бідоласі пощастило, бо інакше її б уже давно вбили і з'їли.
— А чому Тараро так супиться?
— Тому що вона норовиста, як то звичайно бувають дівчата, і не згодна віддатися за кого він хоче. Один вождь приплив до Тараро в гості і вподобав ту дівчину, а вона не бажає на нього навіть дивитися, бо заручилася з молодим вождем, якого Тараро ненавидить, і ніяким робом її не можна уговкати. Отож, вирушаючи в морський похід, він її попередив, щоб вона тим часом подумала, він, мовляв, повернеться місяців через шість і сподівається, що вона за цей час стане злагідливіша. Це було тиждень тому, і Тараро каже, що, коли вона не послухається його, то з неї зроблять «довгу свиню».
— Довгу свиню! — вигукнув я здивовано. — Що це означає?
— Це страшна погроза, — відповів Біл. — Місцеві остров'яни їдять людей так само охоче, як і свиней. Отож вони й називають людину «довгою свинею». Якщо з Аватеї зроблять довгу свиню, це означає, що бідоласі буде капут.
— А вона тепер на цьому острові? — запитав я.
— Ні, вона залишилась на острові Тараро.
— А де він, той острів?
— Миль за п'ятдесят чи шістдесят на південь, — відповів Біл, — алея…
Тієї миті пролунав крик: «Мао! Мао!», тобто «Акула! Акула!». Відразу по тому розлягся страшний зойк, який заглушив лемент і тих, що пливли у морі, і тих, що стояли на березі. Ми враз повернулися і вгледіли, що один плавець розпачливо здійняв угору руки. Наступної миті він зник під водою. З берега враз спустили човна, і бідолаху вхопили за руку, але потвора вже його розполовинила. Вона пливла слідом за човном аж до мілкого. Коли на берег бурхнула нова хвиля, її гребінь почервонів од крові.
В інших краях той трагічний випадок справив би на глядачів глибоке враження, але остров'яни відгукнулися на нього лише тим, що чимдуж попливли до берега, аби й собі не зазнати такої ж долі. Життя людське вони мали ні за що і не припинили своїх розваг бодай на хвилину. Щоправда, кататися на бурунах вони перестали, але відразу взялися до інших ігрищ. Біл розповів мені, що акули рідко коли зважуються напасти на плавців, які на бурунах катаються: їх-бо полохає великий гурт людей, їхній галас та плюскіт.
- Предыдущая
- 38/52
- Следующая
