Морське вовченя - Рид Томас Майн - Страница 11

• Предыдущая
• 11/47
• Следующая

Що мені зробити, щоб утриматись на місці? Ось над чим я сушив собі голову в перервах між величезними хвилями. Якби в мене була вірьовка, я прив'язався б. Але вірьовка була для мене така ж недосяжна, як човен або зручне крісло біля дядькового каміна. Отже, думати про неї — тільки марно витрачати час. Та саме цієї миті ніби добрий дух підказав мені вихід: якщо немає вірьовки, треба замінити її чимсь іншим!

Вам хочеться дізнатися, що я придумав? Зараз почуєте.

На мені була простора куртка з рубчастого плису. Коли я був хлопчиком, такий одяг носили діти простих людей. Поки не померла мати, я одягав цю куртку тільки в будень, а тепер не розлучався з нею і в свята. Не будемо применшувати цінності цієї куртки. Пізніше я носив гарний одяг з найкращого й найтоншого сукна, яке тільки могли виробити ткацькі верстати Західної Англії, але та плисова куртка дорожча для мене за всі мої вбрання. Здається, можна сказати, що я завдячую їй життям.

Так от, на куртці був ряд ґудзиків — не теперішніх крихких з рогу або кістки, ні. Це були надійні добрячі металеві ґудзики завбільшки з шилінг і з міцними залізними «вічками» посередині. Мені пощастило, що ґудзики були саме такі.

Куртка була на мені, і в цьому доля теж подбала про мене, тому що її могло й не бути. Я зняв її, коли кинувся наздоганяти човна, а разом з нею і штани, але, повернувшись на риф, натягнув на себе одне н друге, бо раптом повіяв холодний вітер. Усе це, як ви побачите, вийшло дуже до речі.

Нащо мені знадобилась куртка? Щоб роздерти її на стрічки і прив'язатись до стовпа? Зовсім ні. Це, звичайно, можна було б зробити, хоч і з великими труднощами. Адже хвилі кидали мене в різні боки, і в'язати вузли я міг би тільки однією рукою. Навіть зняти її було важко, бо мокрий плис наче прилип до моєї шкіри. Та я й не збирався знімати куртку. Мій задум був значно кращий — я розстебнув куртку, широко відгорнув поли, притиснувся грудьми до стовпа і знов застебнув усі ґудзики.

На щастя, куртка виявилась досить великою. Мій дядько зробив мені неоціненну послугу, змусивши носити цю стару й некрасиву плисову куртку, в яку міг би влізти ще один такий хлопець, як я. Ніде правди діти, я сердився на дядька, коли він казав, що в неділю й ця куртка для мене гарна.

Добре застебнувшись, я дістав можливість трохи відпочити й подумати. Це була перша нагода відтоді, як вода торкнулася моїх ніг на купі каміння.

Тепер я не боявся, що мене одірве від стовпа. Хвилі могли змити мене тільки разом з ним. Я зробився такою самою складовою частиною стовпа, як бочка на його вершечку, навіть більше, бо корабельний канат не прив'язав би мене до нього міцніше, ніж поли моєї плисової куртки.

Якби мене могло врятувати те, що я міцно тримався на стовпі, то можна було б вважати, що небезпека минула. Та ні, до цього було ще далеко! Через якийсь час я зрозумів, що моє становище покращало ненабагато. Величезний бурун прокотився над рифом і накрив мене з головою. Я навіть почав думати, що влаштувався гірше, ніж раніше, бо пристебнувся до стовпа так щільно, що не міг вилізти по ньому вище, коли насувалась хвиля. Коли хвиля відхлинула, я був ще на стовпі, та що з цього? Від таких частих купань я швидко знесилію, сповзу донизу і все одно потону, хоч тоді й можна буде сказати, що коли я вмер не з прапором, то «з древком у руках».

Однак я не втратив самовладання і знов почав думати, яким чином зробити так, щоб хвилі не перекочувались через мене. Звичайно, я міг піднятися вище, не розстібаючи ні одного ґудзика. Але як мені втриматись там? Адже я знову сповзу вниз. От коли б там була яка-небудь зарубка, сучок, цвях! Або коли б у мене був ніж, щоб зробити надріз на стовпі! Проте сучок, зарубка, цвях, ніж, надріз — про це я міг тільки мріяти!

Та ні, я помилився, явно помилився! Я згадав, що стовп угорі тонкий і що вершечок ніби стесаний і загострений, а на вістря надіто бочку, вірніше, верхній кінець стовпа входить в дірку на дні бочки.

Я також пригадав, який вигляд має тонка частина стовпа: там навколо нього є виступ, так званий «комір». Чи можна буде зачепити за той виступ куртку, щоб вона не сповзала вниз? Пощастить мені в цьому чи ні, але спробувати треба. Іншого виходу в мене не було.

Перш ніж нова хвиля накрила мене, я «атакував» верхівку стовпа і спробував зачепитись за виступ. Нічого не вийшло — я з'їхав униз, де на мене чекали знайомі прикрості —люті хвилі, що накривали з головою.

Все лихо було в тому, що я не міг як слід звести комір куртки, тому що заважала голова.

Я знов поліз угору. Як тільки хвиля схлинула, в мене виникла нова надія: я ж можу зачепитися біля бочки не курткою, а чимось іншим!

Але чим? Це я теж придумав. Ви зараз довідаєтесь, що саме. На плечах у мене були шлейки, і, на щастя, добрячі. Не якісь там полотняні, а два міцних ремені з оленячої шкіри. На них я й вирішив повиснути.

Я не гаяв часу. Сидіти внизу було не дуже приємно, і я знову рушив у подорож до бочки. Куртка допомогла мені. Відкинувшись усім тілом назад і міцно обхопивши стовп ногами, я дістав можливість держатися на ньому довше.

Таким чином, руки в мене були вільні, і я зняв шлейки. Діяв я надзвичайно обережно, незважаючи на незручну позу, і страшенно боявся впустити їх, коли зв'язував обидва ремені докупи. Вузол я зробив якомога міцніший, намагаючись при цьому не дуже вкорочувати шлейки, бо кожний їх дюйм був для мене дорогоцінний.

Після цього я зробив на одному з кінців зашморг, накинув шлейки на стовп, просунув їх вгору, поки вони не опинились вище виступу, і затягнув зашморг. Лишалось тільки пропустити другий кінець шлейок під застебнуту на всі ґудзики куртку і ще раз зав'язати їх. Усе це я зробив досить швидко і, відкинувшись назад, навалився усім тілом на шлейки. Я навіть підібгав ноги і кілька секунд висів, наче повішений. Якби тієї миті якийсь штурман побачив мене у нічний бінокль, він безперечно, подумав би, що я самогубець або що хтось вчинив жахливий злочин.

Я вкрай знесилів, наковтався води і навіть не усвідомлював усього комізму свого становища. Але тепер я міг сміятися, бо всяка небезпека минула. Я врятувався від смерті. Це було все одно, що побачити Гаррі Блю з човном за десять ярдів від себе. Хай скаженіє буря і ллє дощ, хай свище вітер і лютують навколо мене пінясті гребені хвиль! Ніщо тепер не одірве мене від стовпа!

Правда, я влаштувався не дуже зручно, але тепер, коли небезпека була позаду, я почав думати, як умоститися краще. Найскрутніше доводилося ногам: вони раз у раз зривалися, і я повисав на шлейках.

Це було неприємно і навіть небезпечно, до того ж дратувало мене. Та і з цього становища, як з усякого іншого, мав бути вихід. І справді, я швидко знайшов його. Розірвавши знизу до колін колоші своїх штанів, — вони були з тієї ж цупкої тканини, що й куртка, — я скрутив їх джгутом, обмотав навколо стовпа і міцно зав'язав. Це забезпечило відпочинок ногам. Таким чином, напівсидячи, напіввисячи, я провів решту ночі.

Якщо я скажу, що в свій час почався відплив і риф знов оголився, ви, мабуть, подумаєте, що я негайно відв'язався від стовпа і спустився вниз. Але ні, я не зробив цього, бо більше не довіряв рифу.

Мені було незручно, але я терпів це, боячись, щоб не довелося починати всього з початку. До того ж я знав, що на стовпі мене швидше помітять, коли розвидниться, і пошлють допомогу.

І мені послали допомогу, вірніше вона прийшла сама. Не встигла Аврора позолотити небосхил, як я побачив човна, що з усією можливою швидкістю плив до острівця. Коли він наблизився, я побачив те, що й сподівався побачити: за веслами сидів Гаррі Блю!

Не буду розповідати вам, як повівся Гаррі, вистрибнувши на риф, як він сміявся, кричав і розмахував веслом, як обережно і з якою радістю він зняв мене з стовпа у човен. Коли ж я розказав йому все від початку до кінця і повідомив, за яких обставин його ялик потонув, він не розсердився на мене, а тільки розсміявся і сказав, що могло бути й гірше. І від того дня він ні єдиним словом не дорікнув мені, що я втопив його ялик.

• Предыдущая
• 11/47
• Следующая