На дикому Заході - Герштеккер Фридрих - Страница 26

• Предыдущая
• 26/48
• Следующая

— А не можна мені побувати на тих зборах? — перебив його Раусон.

— Чому ж ні? Але для цього вам треба стати регулятором. А ви ж начебто досі дуже гаряче виступали проти них?

— Регуляторам потрібна людина, — сказав Раусон, швидко опанувавши себе, — яка б стримувала їх від надмірного запалу та бешкетів. З уваги на це навіть я, з моїм становищем, міг би приєднатись до них. Щоправда, я й досі вважаю, що регуляторам не слід збиратися, бо такі збори незаконні… — Раусон затнувся.

— Але? — спитав Робертс.

— Ну, ти ж уже чув! — сердито втрутилася місіс Робертс. — Шановний містер Раусон каже щиру правду. Тим молодим нема спину — я не хочу сказати, що вони мають на думці щось лихе. Вони вважають, що чинять справедливо, а тим часом можуть допуститися кричущої несправедливості. Я б на місці містера Раусона…

— Вони не візьмуть до спілки того, хто не буде їм діяльно допомагати, — сказав Робертс. — Та й не думаю, що вони захочуть мати в себе порадника, хоч він їм навіть буде й потрібний.

— Треба спробувати! — мовив Раусон, знову вже спокійний і впевнений. — Завтра вранці, якщо лише виберу вільну годину, поїду до Боувіта і буду на зборах, хіба що тільки мене виженуть. Хто тепер їхній ватажок?

— Браун — принаймні в нашій окрузі. Вони його майже присилували бути ватажком. Врешті, йдеться ж про його добре ім'я, бо його звинувачують у вбивстві. Він якраз найдужче хоче знайти справжнього вбивцю Гіскота. Браун посварився з небіжчиком, бо Гіскот був таки брутальний чоловік, і я ще добре пригадую…

— Я думав, що регулятори хочуть тільки спіймати конокрадів, — сказав Раусон, трохи збліднувши.

— Не тільки. Але як ви завтра будете на зборах, то про все почуєте.

— Якби їм пощастило знайти того негідника, що вбив сердешну Алапагу, — озвалася місіс Робертс. — О, містере Раусоне, ви навіть не повірите, скільки я вже за те молилася! Індіанка була така добра й побожна, а як вас поважала! Така молода й такою смертю померла!

— Атож, смерть жахлива, — згодився Раусон. — Однак, любі мої, мені справді треба їхати. Отже, на добраніч. На добраніч, Маріон. А де вона?

— Маріон! Ходи-но сюди! — гукнула мати. — Містер Раусон хоче попрощатися.

— Лишіть її, шановна пані, — махнув рукою проповідник. — її серце повне вщерть, і вона розмовляє з господом. Сподіваюсь, що завтра її побачу здоровою й веселою.

Він кивнув їм, сів на коника й поїхав з двору.

Від'їхавши далеченько від хати, так що його ніхто вже не міг побачити, проповідник зліз з коня, взяв його за повід і пішов через ліс вузькою стежкою, поринувши в свої думки. Нарешті він зупинився.

«Мені стає надто небезпечно лишатися довше в Арканзасі, — міркував Раусон. — Ще чорт докладе своїх рук, і випадково виявиться таке, що може дуже зашкодити моїй добрій славі в цій місцевості. Треба тікати звідси, і якомога швидше. Хай Еткінс продає свою ферму кому хоче. Я не бажаю, аби мене тут спіймали. Правда, індіянин десь зник, а без нього їм важко буде щось… Та не знаю, що б навіть він міг… От хіба що ножик…»

Кінь нашорошив вуха, і з гущавини раптом вийшов індіянин.

— Добрий день, містере Раусоне, — тихо сказав він.

— Асовауме! — вигукнув проповідник і пополотнів. — Де ви були так довго? Нам вас дуже бракувало в селищі.

— Блідолиций чоловік теж був далеко, — відповів індіянин, пильно дивлячись на Раусона. — Асоваум вертається до могили своєї дружини.

— Ви ще не знайшли вбивцю?

— Ні, — відповів індіянин майже нечутно. — Ще ні. Великий Дух не дозволив священному птахові прошепотіти мені на вухо ім'я злочинця. Тому Асоваум розмовляв з духом свого народу в місці, яке ще не споганила нога білої людини. Тепер він чекає голосу свого Маніту.

— Хай він буде ласкавий до вас, — сказав проповідник, зовсім забувши про свою колишню відразу до індіянинового ідоловірства.

Той пішов далі стежкою. Раусон скочив у сідло, підострожив коня і щодуху помчав лісом, аж його довге волосся маяло на вітрі.

Невдовзі по тому, як Робертс поїхав від Гарпера, Браун і собі налаштувався й вирушив до Боувіта, де другого ранку мали зібратися регулятори. Кук трохи провів його, а потім звернув ліворуч, щоб переночувати дома, а вже вдосвіта приїхати на збори. Баренс лишився в Гарпера, який присягався всіма святими, що то вже останній день він сидить, як проклятий, у хаті. Вони домовились, що другого дня поїдуть разом до Баренса додому, і Гарпер поживе тиждень у нього. А що для хворого, змученого лихоманкою, було важко зразу подолати такий шлях, то вони хотіли першу ніч переночувати у Робертса, який уже давно запрошував їх до себе.

Браун за півтори години був уже біля маленької Вілсонової ферми. Той саме сідлав свого коня.

— Агов, Вілсоне! Куди лаштуєтесь їхати? Теж на збори регуляторів? — привітно гукнув йому Браун.

— Атож, — відповів юнак, але чомусь почервонів і аж надто поспішно застебнув попругу. — Тільки спершу думав до Еткінса…

— Ну, то й я поїду до Еткінса. Я однаково маю до нього доручення від Робертса.

Вілсон щось заперечив, але Браун не звернув на те уваги чи, може, не дочув, бо рушив далі й гукнув, щоб той доганяв його. За якусь хвилину Вілсон був уже поряд з ним. Він спитав:

— То ви маєте доручення від Робертса? Мабуть, для Раусона? Він, кажуть, хоче купити Еткінсову ферму… якщо той виїде.

— А хіба він ще не надумав остаточно?

— А хтозна. Той старий завжди такий сердитий і мовчазний, як могила. Мені він то вже певне нічого не скаже.

— А чому вам не так, як усім іншим? — спитав Браун.

— Я вам усе розповім, Брауне. Може, ви мені щось порадите. Еткінс має вихованку — дівчину-сироту. Я не буду розказувати, яка вона гарна, щоб ви не сміялися з мене. Я вже рік, як кохаю ту дівчину, відколи вона з Еткінсами приїхала на Фурш-ля-Фев. Але батько не хоче її за мене віддавати. Щоправда, він тільки її опікун. Однак добре її виховав. А тепер він хоче накинути їй чоловіка, якого вона не любить і за якого нізащо не хоче йти.

— То погане діло, — сказав Браун. — Скільки їй років?

— Ох, на жаль, тільки сімнадцять, — зітхнув Вілсон. — Якби їй двадцять один, то нам би не треба було питати старого.

— А ви не побивайтесь так. Може, серця батьків з часом пом'якшають, — потішав його Браун.

— Якби ж той час був! — нетерпляче вигукнув Вілсон. — Раусон завтра бере шлюб з Маріон, і тоді Елен на кілька днів перейде до них, щоб допомогти їм у господарстві.

— Завтра? — злякався Браун.

— Так, завтра ввечері. Тоді Еткінс спродається й виїде в Техас, і дівчину теж забере з собою.

— Коли так, то я нічим не можу вам зарадити, — відповів Браун, думаючи про своє. — Я майже не знаю Еткінса.

— А я вас прошу не з Еткінсом поговорити, а з кимось іншим.

— З ким же це?

— З пані Раусон. Ви з Робертсами добре знайомі, і Маріон дуже до вас прихильна, я знаю.

— Пані Раусон, — тихо, в глибокій задумі проказав Браун. — Хіба вона може допомогти?

— О, її думка для Еткінсів дуже багато важить, — запевнив Вілсон. — Вони зроблять задля неї все. Вона дуже добра дівчина. Ви хіба не згодні зі мною?

— Любий Вілсоне, — мовив Браун і відвернувся, — краще б вам у цій справі звернутись до когось іншого, аніж до мене. Ліпше б за вас попросив сам Раусон.

— Та це я знаю, — відповів Вілсон трохи аж сердито. — Коли ж я не зношу того святенника. Приблудився сюди рік тому, сам каже, що нічого не має, нічогісінько не робить, тільки проповідує, не одержуючи за те ні від кого ані цента, волочиться так по окрузі всі дванадцять місяців і раптом одружується з найкращою, окрім Елен, дівчиною на Фурш-ля-Фев. Я сам нічого не маю проти Раусона і не можу нічого мати. От тільки, що він боягуз, але яке мені до того діло? Однак просити в нього ласки я не стану, хоч би навіть від того залежало моє щастя.

• Предыдущая
• 26/48
• Следующая