На дикому Заході - Герштеккер Фридрих - Страница 31

• Предыдущая
• 31/48
• Следующая

Раусон був стомлений, тому залюбки скористався з запрошення, і невдовзі обидва вже спали. Зненацька серед нічної тиші пролунав різкий крик пугача. Потім другий раз, треь тій. Джонсон підвівся, переступив через Котона та Раусона й пішов до дверей.

— Чого ти товчешся по хаті? — спитав Раусон, якому той настоптав руку.

— Чув пугача? — тихо спитав Джонсон.

— То й що? Хочеш його застрелити?

— Цить! — Джонсон прислухався.

Знову закричав пугач, тепер уже чотири рази підряд.

— Це Еткінс! Що його пригнало сюди серед ночі і в такий туман? Ходіть! — гукнув він, відчиняючи двері. — Ходіть, тут друзі!

Фермер переліз через низький паркан і підійшов до хати.

— Добрий вечір, Джонсоне, — привітався він. — Пізні гості, правда?

— Гості? Кого ти ще привів?

— Одного приятеля, що пригнав товар. Він хоче познайомитися з вами. А хто у вас сьогодні є?

— Котон і Раусон.

— Раусон? — спитав, підходячи, загорнутий у темний плащ чужинець. — От не сподівався, що зустріну сьогодні давнього знайомого!

— Давній знайомий? — пробурмотів Раусон з хати. — Хто це може бути?

Та як тільки чужинець підійшов до світла, Раусон вражено схопився з місця.

— Гокере! — радісно вигукнув він. — Що тебе привело знову в Арканзас? Чи в Міссурі стало надто гаряче?

— Насамперед не Гокер, — засміявся чужинець. — Мене звати Джонс — Джон Джонс, якщо тебе хтось спитає.

— Добре, добре, — всміхнувся Раусон. — Мені однаково. Але що ж тебе привело сюди?

Чужинець, котрий, як виявилося з подальшої розмови, був колись близьким приятелем Раусонові, розповів, що він покинув Міссурі через «певні непорозуміння» й переселився далі на захід. Тільки там, власне, можна було, як він казав, «підтримувати ділові зв'язки» водночас і з індіянами, і з білими. Сюди він приїхав «у справах» і гадає пробути в цій місцевості кілька днів.

Раусон слухав свого приятеля дуже уважно й тільки зрідка похитував головою. Коли Джон закінчив, він простягнув йому руку й вигукнув:

— Хочеш пристати до нашої компанії? Хочеш мати роль у тій комедії, яку ми завтра розіграємо? Тоді давай руку! Вранці починається твій виступ.

— Згода. Я залюбки вам стану в пригоді, якщо зможу. От тільки не знаю як.

— Зараз довідаєшся, — мовив Раусон і радісно потер руки. — Завтра в нас збори регуляторів, і ти повинен бути на них присутній.

— Я? Цього ще мені тільки бракувало!

— Авжеж, ти, — незворушно вів далі Раусон. — Жоден із тутешніх поселенців тебе не знає. Завтра вранці я тебе відрекомендую Браунові як «регулятора з Міссурі», що приїхав до Арканзасу налагодити зв'язки з тутешніми регуляторами, аби надалі діяти спільними силами. Так буде найлегше перешкоджати їм.

— Чудово! — зрадів Еткінс. — Прегарний план!

— Непоганий, — згодився Джоне. — Але чи повірить мені Браун і решта регуляторів?

— Не бійтесь, — мовив Джонсон. — Я сам чув, як вони казали, що хочуть налагодити зв'язок із сусідніми округами. Тож вони вашій пропозиції будуть тільки раді.

— Отже, я буду шпигуном! Справжнім шпигуном! — Міссурієць весело зареготав. — Серед самих регуляторів! Оце то штука!

— То ти згоден? — спитав Раусон.

— Ще б пак!

— Вони завтра плануватимуть щось важливе, — задумливо казав далі Раусон, — тому Джоне увечері має неодмінно повернутися до» Еткінса й послати з мулатом вам звістку. Сам я завтра до полудня повинен ще залагодити деякі важливі справи, а ввечері бути в Робертсів; однак у неділю о дев'ятій ранку я загляну до хрещатого дуба. Ви те дерево знаєте, Еткінсе. Пришліть туди обов'язково мулата — може, мені треба буде вам дещо передати. Бо їхати аж до вас я не матиму часу.

— Домовились, — відповів Еткінс. — А тепер ходімо, Джонсе, аби дома хтось не помітив, що вас немає.

— Тільки не відпускайте Брауна, аж поки я приїду, — ще раз нагадав Раусон.

— Не бійтесь, не відпущу.

Еткінс та Джонс тихо попрощалися, перелізли через паркан, і їх поглинула темрява. А в Джонсоновій хаті невдовзі всі вже знову спали.

Вітер, що шугав увечері, на ранок зовсім стих, і, коли перше сонячне проміння позолотило далекі гірські вершини, у лісі було тихо, як у вусі.

Лісовою стежкою простував один-однісінький вершник. То був Кук, що затемна ще виїхав із селища, аби якнайраніше попасти на збори. Він спокійно собі поганяв коня, аж раптом вражено натягнув повід і прислухався. Навіть кінь, здавалося, був спантеличений і уважно нашорошив вуха.

На три милі навкруг не було жодної хати, і все ж тут, серед лісу, бадьоро співав півень.

— Може, я заблукав? — пробурмотів Кук сам до себе. — Але ж я знаю в лісі кожен кущик, кожну оленячу стежку. Либонь, якийсь новий поселенець. Коли ж у цьому місці він навряд би чи осів. Одначе хтось таки он проїхав возом. Отже, якийсь переселенець. От добре, може, щось цікаве почую. — І, легенько підостроживши коня, він погнав його по сліду підводи.

Через кілька хвилин Кук побачив з невеликого пагорбка місце, де отаборилися переселенці. Посередині стояли два великі, напнуті білим брезентом вози й кілька пар коней. Маленький білявий хлопчина років восьми чи дев'яти бігав біля коней і тицяв то одному, то другому в рот качан кукурудзи. П'ятеро коней паслося поблизу в очереті. Самі переселенці, певне, спали вночі на возах, бо не видно було ані намету, ані піддашка, щоб можна сховатися від дощу. Вони саме лаштувалися снідати просто на землі й стелили на траві ковдри. Півень знову весело закукурікав.

Сім'я складалася з чоловіка, жінки, двох дорослих дочок, двох парубків років вісімнадцяти й двадцяти та білявого восьмирічного хлоп'яти.

— Доброго ранку! — гукнув Кук, коли під'їхав уже кроків за десять і зіскочив з коня. — Смачного вам.

— Дякуємо, — відповів фермер. — Сідайте з нами, коли ще не снідали.

— Добре я втрапив, — сказав Кук і, не церемонячись, підсів до них. — От не сподівався, що знайду в лісі таке гарне товариство й такий чудовий сніданок. Звідки ви їдете?

— Із Теннессі.

— А куди?

— До Озеркського узгір'я.

— Уже вибрали собі місце?

— Ні, ще нічого певного не маємо, але скоро знайдемо. Там у мене брат живе.

— У нас теж земля непогана.

— Так, я знаю. Але тут, на Фурш-ля-Фев, люди надто полюбляють конятину.

— Ха-ха-ха! — засміявся Кук. — Ну, з конокрадами у нас не так уже й зле. Хоч… як правду казати, таки зле. Я оце саме їду на збори регуляторів, але сподіваюся, що ми їхнім бешкетам покладемо край. Я б хотів, щоб ви сьогодні побували на наших зборах. Все одно сьогодні субота, і завтра ви навряд чи вирушите далі.

— Чому ні? — спитав фермер. — Що завтра неділя? Нам байдуже. Поки добра погода, треба їхати.

— Я думав, вам буде цікаво познайомитися з нашими регуляторськими законами.

— Взагалі-то цікаво, — сказав теннессієць. — У нас теж таке було перед п'ятьма роками. Зібралася невеличка банда негідників і орудувала в окрузі. Коли ж ми врешті добре взялися до них, вони швидко накивали п'ятами. А втім, угорі на Арканзасі теж неспокійно. Як ми на початку цього тижня їхали вздовж річки, там підступно вбито фермера, що продав свиней і вертався додому.

— Я чув про те. І вбивцю не знайдено?

— Ні, — мовив старий. — Хотів би я тільки, аби той падлюка попався мені ще раз так близько, як того разу, коли я стояв за деревом з рушницею напоготові.

— То ви його знаєте?

— Ні, не знаю, але бачив. То не міг бути хтось інший. Ми з Недом, моїм найстаршим, узяли рушниці й відійшли трохи в ліс. Думали, що вполюємо оленя, бо бачили багато слідів. Зненацька я почув, як у чагарях щось зашаруділо, і сховався за дерево, бо думав, що то олень. Але то були два верхівці. Один у чорному крислатому капелюсі. Вони жваво розмовляли й проїхали повз дерево, не помітивши мене. Я теж не озвався до них, бо не хотів розполохати дичину поблизу. Я повільно пройшов далі ^кроків із сто і раптом почув постріл. Того самого вечора нас нагнали люди на вулиці, де ми отаборилися, й розповіли про вбивство. Бідолаха дістав кулю в голову. Почувши про це, я відразу сів на свого вороного й помчав до ферми, що до неї принесли забитого. Вона була близько від того місця, де й сталося лихо. Моя підозра потвердилась. Небіжчик був один із тих вершників, що я їх бачив разом у лісі, — старший із них. Отже, негідник у крислатому капелюсі мав бути вбивцею. Я залишився там ще на два дні й нишпорив по всій окрузі. Та все дарма. Вбивця зник без сліду. Люди напевне знали, скільки забитий брав із собою свиней і яка була ціна, тож підрахували, що він мав десь із тисячу доларів. Звичайно, тих грошей теж ніхто більше не бачив.

• Предыдущая
• 31/48
• Следующая