На дикому Заході - Герштеккер Фридрих - Страница 45

• Предыдущая
• 45/48
• Следующая

— Ви гляньте, — сказав Кук, пильніше роздивляючись підземний хід. — Добру собі стежечку зробили. Хитро придумано. Шкода тільки, що індіянин трохи ранувато прийшов, перебив їм прогулянку.

— А де Раусон? — спитав Картіс, видряпавшись нагору.

— Тут! — відповів індіянин. Він дістав із патронташа ремінця і зв'язав своєму полоненому ноги. — В кого є хустка?

— Навіщо вона тобі? — спитав Кук.

— Проповідника поранено, — мовив індіянин. — Он та дівчина влучила блідолицьому чоловікові в плече й тим самим урятувала життя Асоваумові. Але я не хочу, щоб блідолиций чоловік помер тут від рани, що її заподіяла жінка. Я сам хочу помститися йому. Хто дасть хустку перев'язати блідолицього чоловіка?

— Нате мою, — сказав Стівенсон. Чекайте, чи це мені здається? — він нахилився із смолоскипом над проповідником. Я вже це обличчя десь бачив.

Раусон розплющив очі й боязко глянув на теннессійця.

— Святий боже! Та це ж він убив торгівця! — вигукнув фермер. — Справді, це той негідник, що його застрілив.

— Ідіть ви всі під три чорти! — вилаявся поранений і, скрегочучи зубами, відвернувся.

— Де Браун? — спитав хтось.

— Ось я, відповів тихо ватажок регуляторів. — Чи може хто з вас дістати трохи оцту? Міс Робертс зомліла.

— Доню! Люба доню! _.. крикнув Робертс і вклякнув біля дочки.

Молодий Стівенсон приніс води й трохи віскі. Браун став натирати дівчині чоло й скроні, аж поки вона опритомніла.

— Ви не змогли догнати нікого з утікачів? — спитав Гасфілд.

— Ні, — відповів Гостлер. — Але я думаю, що наші кулі не пропали марно. Коли ми прибігли до річки, то побачили по той бік темну тінь човна, що плив попід очеретом, і заходилися стріляти по ньому. І відразу ж почули, як щось шубовснуло у воду. Проте було так темно, що ми нічого не могли розгледіти.

— Тут був ще тільки один, крім цього, — озвалася Елен. — Котон! Ви його, мабуть, усі знаєте?

— Котон! — аж посатанів Вілсон. — Я зразу подумав, що без нього тут не обійшлося. І саме він утік від нас!

— А що ми зробимо з проповідником?

— Завтра буде суд регуляторів, — сказав Браун. Там ми його допитаємо. Крім нього, ще четверо його спільників чекають на свій вирок. А про мулата нічого не чути?

— Ні. Правда, індіянин каже, що мулат сьогодні вранці…

— Утік у гори, — мовив Асоваум. — Я бачив його слід.

— Де дівся Вілсон? спитав Браун, озираючись.

— Мабуть, пішов поглянути на коней, — відповів Гасфілд. Зрештою, нам треба вже вирушати звідси. Але кілька чоловік залишаться і завтра вранці пильніше оглянуть садибу…

— Гасфілде… ви б не зробили мені приємності? — нерішуче спитав Браун і трохи почервонів. — Може бути, що я…

— Залюбки, — перебив його регулятор і засміявся. — Звичайно, вам не можна залишати хвору! А завтра на одинадцяту я приїду на суд. Допит можете починати без мене.

— Ми спершу вислухаємо Еткінса й жонса, — мовив Браун. — Але ви постарайтесь приїхати якнайшвидше.

— Коні вже готові, — озвався Гарпер.

— А як ми везтимемо Раусона? — спитав Картіс. — Човна ж у нас немає.

— Про це вже індіянин подбає, — мовив Баренс.

— Не хотів би я бути в Раусоновій шкурі, — пробурмотів Кук.

— Він у такому стані, що не може їхати верхи, — заявив Стівенсон, оглянувши Раусонову руку. Кістка геть розтрощена.

— Я понесу його, — сказав індіянин.

— Проповідника? — здивувався Баренс.

— Так, — відповів Асоваум і загорнув пораненого в ковдру.

— Друзі! — звернувся Робертс до регуляторів. — Усіх, хто, як я чув, лишається тут ночувати, завтра вранці я чекаю до себе на сніданок. А ті, хто їде зараз з нами, бо полоненого теж треба відвезти, а в моїй хаті…

— Будуть нині моїми гістьми, — перебив Гарпер.

— Чудово, — добродушно мовив Робертс. — Я й сподівався, що ви так скажете. Ну, можна вирушати. То індіянин справді понесе проповідника?

Асоваум відповів не словом, а ділом. Він напрочуд легко підняв дебелого проповідника на плечі, хоч і сам був поранений, і мовчки рушив дорогою. Раусон, мабуть, був непритомний, бо навіть не ворухнувся, а його бліде як смерть обличчя спочивало на плечі в месника.

Місцем суду регулятори вибрали стрімкий горб недалеко від Фурш-ля-Фев. Десь за милю вище від горба річку перетинала та дорога, що на ній колись Раусон обдурив регуляторів. А до хатки, в якій загинула Алапага, було щонайбільше півмилі, коли йти навпростець.

Уже рано-вранці на тому горбі зібралося з двадцятеро мисливців і фермерів з околиці. Вони сиділи під стрункими смереками, густолистими дубами та гікоріями. Трохи віддалік від ватри регуляторів чекали на допит підсудні — Еткінс, Джонсон, Вестон і Джоне. Вони понуро дивилися на жовте торішнє листя, що на ньому лежали, зв'язані за руки й за ноги. їх охороняли двоє озброєних регуляторів.

Осторонь від усіх розташувалося ще двоє чоловіків — Раусон та індіянин. Поранений проповідник спочивав на купі листя, застеленій теплою ковдрою. Поряд сидів Асоваум і майже не зводив з нього погляду. Лише коли-не-коли він обертався й позирав на ватру.

Аж ось регулятори, що брали участь у нападі, піднялис на чолі з Брауном, Робертсом, Гарером та якимось чужинцем на самий вершечок горба. Браун відрекомендував чужинця як адвоката з окружного міста, що випадково почув про суд і захотів бути на ньому присутній. А відтак він оголосив збори відкритими.

Насамперед вибрано із поселенців дванадцятеро присяжних. Підсудні мали право заперечувати проти кожного, кого вони вважали за небезстороннього в цій справі. Але жоден з них не скористався тим правом, бо всі були певні своєї вини. Гасфілд ще не приїхав, тож навіть Джонсонові, здавалось, було байдуже, хто з його ворогів буде суддею, а хто слухачем. Серед усієї тієї юрби він бачив тільки двох своїх добрих приятелів. Однак вони розважно трималися позаду і, видко, й гадки не мали захищати його. То були Кернеле і Джанеген. Вони стояли вдвох під деревом і тільки подеколи перешіптувалися.

— А хто буде захищати підсудних? — спитав Браун, коли двох чоловік з Пті-Жана, Стівенсона, Картіса, канадця та Кука призначено винувачами.

— Як ваша ласка, то я, — сказав чужинець. — Моє прізвище Вортон. Я адвокат із Літл-Року. Сподіваюсь, ви дозволите тим нещасним мати захисника.

Дехто хотів був заперечити, але Браун заявив чужинцеві, що регулятори згодні доручити йому захист злочинців.

— Захищайте їх, — приязно мовив він і подав руку містерові Вортонові. — Коли є таке, що говорить на їхню користь — тим краще. Ми не хочемо чинити несправедливості. Але горе винуватцям! Закони штату надто слабкі й безсилі, щоб нас захистити. Тож ми захищаємо себе самі. Будемо починати.

І суд почався. Спершу звинуватили Еткінса й Вестона в тому, що вони переховували крадених коней, і Джонса — що він крав їх або переганяв в інше місце. А що попередні крадіжки не було кому засвідчити, то обмежилися останньою.

Потаємну Еткінсову стайню пильно обстежили, і йому поставили за провину, що там виявлено не тільки канадцевих коней, а ще й двох, які недавно вкрадено в одного поселенця на Фурш-ля-Фев. Еткінсові довелось признатися.

Другим став перед судом Вестон. Спочатку він уперто відмовлявся від усього. Але врешті судді з Пті-Жана таки змусили його признатися. Вестон визнав свою вину, але не назвав нікого із спільників.

Джонсова вина була така незаперечна, що навіть Вортон нічого не міг сказати на його захист.

Тепер настала черга перейти до тяжчого злочину, до вбивства Гіскота. Джонсона й Раусона звинувачували Картіс та крамар Гардфорд, що його покликано на Асоваумову вимогу. Річ у тім, що Гардфорд перед кількома днями одержав через другі руки від Раусона банкноту, яку раніше сам бачив у Гіскота. Вона була випущена Луїзіанським державним банком і на звороті мала особливий знак — прізвище колишнього власника.

• Предыдущая
• 45/48
• Следующая