Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко - Страница 4
- Предыдущая
- 4/62
- Следующая
Коли хлопці вилазили, розгойдалися верхів'я пальм, і папуги розлетілись увсібіч, утворивши зірку, — геть-чисто як риба в морі, хіба що не так тихо. Довкола розлігся вереск, свистіли, шелестіли крила, пташки заяскріли на сонці, мов зелені самоцвіти… Але скоро вони посідали на сусідніх пальмах і почали гучно кричати. Лунало це так, ніби хтось дув у черепашки.
Друзі висіли в кронах, відрубували кулі горіхів і кидали їх на землю. Раділи, як там гупало. Хай пан Альваро наставляє на своїй веранді вуха! Хай казиться!
Скинули вниз утричі більше горіхів, ніж було їм треба. Навмисне, на зло панові Альваро. Втім, хлопці були впевнені, що він не зачує того гупання, навіть коли б мав вуха, як у слона, і вельми сумнівалися, що він їх загледить у кронах пальм, хоч би як далеко бачив бінокль. Щодо цього дядько Вікрена переборщив. Хоч хлопці ніколи не дивились у бінокль, їм видавалося смішним, щоб ця мала чорна річ, яку звали тірі-є-дера, могла так загострити зір. Пан Альваро сидить занадто, занадто далеко.
Надзвичайно далеко. З верхівок своїх пальм друзі бачили узбережжя Ланки, як ніколи досі. Годі й рівняти з тим, що вони бачили з рибальських човнів. Човни були занадто низькі, хлопці сиділи на дні, тільки голови вигулькували над поверхнею, і пруг моря між ними та узбережжям був вузенький. А тепер, з цієї висоти, пруг перетворився на далечінь. Так, усе змінилось, і ці чотири кольорові смуги, що творять узбережжя, теж.
Крайка прибою безперервно звивалась, як змія, а над фіолетовим лісом пальмових стовбурів уже не смуга зелених крон простягалась, а широка зелена повінь розіслалась далеко назад. На якусь мить це їх приголомшило, перш ніж вони збагнули, що змінилося не узбережжя, а тільки точка спостереження. Це так, як, приміром, дивитися на ніж: згори бачиш тільки тоненьке лезо; але варт подивитися на нього збоку — забачиш лезо в усій його ширині.
Зробивши це відкриття, Бандала голосно виклав його Тікірі, пишаючися своєю мудрістю — даром ігуанячого язика.
Бандала шукав очима хатину своєї матері, але марно: вона геть зникла під кронами кокосових пальм. Зате несподівано вздрів червоний дах вілли пана Ліндсея, що яскравіла посеред галяви просто над морем. Але веранди не розгледів, не кажучи вже про малого Жожо, котрий неодмінно десь там тиняється, й на гадці не маючи, на що вони двоє зважились і куди потрапили. Ліворуч од будинку Ліндсея розстелявся пальмовий гайок, а за ним бовваніла біла пляма будинку пана Альвара. Але сам португалець цікавив зараз Тікірі куди менше, ніж сиві пасма диму, що здіймалися від пальм. Здавалося, ніби там позаду, за віллою пана Ліндсея, бурхала велика пожежа. Однак Тікірі знав, що сивий стовп — то не дим, а порох з опалових копалень пана Ліндсея, де колись працював і його, Тікірі, батько і де зараз працюють багато чоловіків з їхнього села, розбиваючи під землею скелі й виносячи на світло самоцвіти. Опал — самоцвіт, вельми рідкісний і коштовний, інакше-бо пан Ліндсей не наказав би просвердлити стільки дір у землі і не послав би туди стількох робітників. І пані Ліндсей тут не жила б і не нарікала б на бруд. Це все заради самоцвітів, з яких складається наша земля. Не було б тоді тут Жожо… хоча Жожо, може, тут і був би: сонце-бо в нас висить просто над головою і гріє, тоді як до Англії воно не досяга, бо Англія лежить десь далеко осторонь.
Тікірі крутив головою, витягав шию ліворуч і праворуч: ану чи ж загледить з цієї височини Англію, де люди трусяться взимку, де їв би дрижаки й Жожо. Проте не забачив нічого, лиш пальми та пальми, прибій та прибій — звісно, й річку Калуелу, котра куди ближча, ніж Англія, — до неї дійдеш від Ліндсеїв за чверть години. Звідси Калуела була схожа на коричневий прутик або на змійку — навіть стара кутаста вежа біля її гирла видавалася не більша від коробочки. Але ж справді була то велика вежа, ба навіть фортеця з доби, коли тут панували не англійці, а португальці. Тікірі знав про це тому, що пан Альваро, котрий, подейкували, мав португальця прадіда, часто цим хизувався; пан Альваро так приндився, гей би йому належали не лише майже всі пальми й геть уся риба, яку рибалки зловлять, а й та фортеця… А може, фортеця справді йому належить, і тому його всі так бояться, навіть Вікрена, котрий і пальцем не доторкнеться до португальцевих горіхів. Хоч кожний знає, що Вікрена не з полохливих…
Тікірі пильно приглядався до рибальських хатин трохи далі за фортецею, ніби сподівався, що загледить там Вікрену. Цілком зрозуміло, він не побачив нічого, крім рибальських халуп, розкиданих по берегу, й кількох старих човнів на піску, що, сперті об балансири, скидалися на мертвих комах.
Раптом на морі завирувало — саме там, де, пливши сюди, хлопці здибали голубу акулу, й Тікірі здалося, ніби страховисько й досі чекає, коли вони вертатимуть, лютує і б'є хвостом з нетерплячки. Тікірі аж мороз пішов поза спиною. Він зціпив зуби. В голові майнула жахлива підозра, що той мороз — це страх, що він, Тікірі, боїться! Тікірі обернувся до сусідньої пальми, до Бандали, чи й той бачив вир на поверхні.
Так. Бандала дивився саме туди.
— Ти бачив, Тікірі? Як гадаєш, що то було?
— Звісно, акула. Чекає на нас!
— Що? Дурниці, — засміявся Бандала, але в голосі його забриніла тривога.
— Ось давай поїдемо додому, то побачиш!
— Навіщо? Ще маємо час.
— Не звертай на час, коли боїшся, — сказав Тікірі й почав злізати.
— Не боюсь!
— Тоді їдьмо!
Але Бандалі не хотілося додолу.
— Ще не хочеться.
— Злякався! Злякався! — кричав переможно Тікірі. Радів, що великий Бандала боїться ще дужче від нього. Зіскочив на землю й зареготав. — Ходи, зі мною можеш не боятися. Я дужий! Я страшенно дужий, не боюся ніяких акул.
— Мели, мели, моя губонько! — кричав згори Бандала.
Але куди там! Тікірі захмелів од своєї уявної перемоги над Бандалою. Тепер бачиш, страхополоху, хто торба з кістками!
— Я дужий! Я дужий! — вигукував Тікірі, стрибав з ноги на ногу, танцював, бив себе у груди, аж гупало. — Я — найдужчий чоловік!
— Ти дурень, — буркнув Бандала; він також уже злазив. — То ходімо.
— Гайда! — крикнув Тікірі й кинувся до човна.
Але Бандала ще нагнувся по горіх:
— Не гарячкуй. Мо' іще нап'ємося, га?
Але Тікірі навіть не обернувся.
— Ні! Ніяких «нап'ємося»! Інакше акула втече, і ти не побачиш моєї сили!
— Пришелепуватий! — люто вигукнув Бандала, однак кинув горіх і побіг навздогін за Тікірі. Його пекла і спрага, і, ще дужче, страх, але він тамував його в собі.
— Хоч би викупалися були, — сказав Бандала, коли сідали до човна. — Ми ще ніколи…
Але Тікірі уже відіпхнув човна, і його відразу ж гойднув прибій.
Хлопці заходилися мовчки веслувати. Море було таке ж прозоре й спокійне, як уранці. Але тепер воно здавалося їм таємничим, загадковим, сповненим усіляких небезпек, що з глибин його чигали на них… Тому й занурювали весла у воду тихо-тихо та обережненько, наче боялися збудити спляче страховисько. Перед мандрівцями лежав берег Ланки, знову, як звикле, смугастий, і обидва прикипіли до нього поглядом, вимірюючи відстань. Коли ж по хвилі Тікірі обернувсь, аби визначити, як далеко вони відпливли від острівця, то побачив Бандалині очі, круглі з жаху.
— Ох, бабо, — процідив Тікірі крізь зуби. — Слід було мені сісти ззаду, щоб не бачити твого писка. Ти блідий, як Жожо.
— Авжеж, — відказав Бандала. — Я блідий від гніву, бо ти вмочуєш весло у воду, як палець у підливу, і ми повземо, немов черепаха. Скоріш, страхополоше! А то акула й справді утече, змилувавшись над тобою.
— Дзуськи! — войовничо вигукнув Тікірі… — Навмисно попливемо помалу, аби вона мала час нагострити зуби. Куди їй утекти від нас! Бо, щоб ти знав, я заспіваю їй пісню, яка її розлютить!
І таки заспівав.
— О ти, дурна акуло! — волав Тікірі високим голосом, протягуючи кожне слово. — Послухай-но й поглянь: я не звертаю на тебе ніякісінької уваги, ти, підводний черв'яче! Не зжереш нас, ти, мокра бабо! Я розітну тебе ножем, наче кокосовий горіх! Дзизну тебе веслом по носярі, лишень покажися, лишень стань перед дужим Тікірі!
- Предыдущая
- 4/62
- Следующая
