Смок і Малий - Лондон Джек - Страница 52

• Предыдущая
• 52/55
• Следующая

Лабіскві розповідала Смокові все, що знала про цю країну, і про те, як вона думала обдурити погоню. Звідси тільки два шляхи: один на захід, другий на південь. Снас. негайно пошле парубоцькі загони, щоб захопити обидві стежини. Але був ще й інший шлях на південь. Правда, напівдорозі серед високих гір він повертав на захід і йшов трьома перевалами, які виводили на звичайний тракт. Коли парубки не знайдуть слідів, то, мабуть, повернуть, гадаючи, що втікачі пішли на захід, бо їм і на думку не спаде, що вони зважилися тікати найдовшим шляхом. Оглянувшись на Мак-Кена, що плентався позаду, Лабіскві стиха сказала:

— Він їсть. Це недобре.

Смок обернувся. Ірландець нишком жував, витягаючи м'ясо з торби.

— Не їжте до пори, Мак-Кене, — звелів він. — В країні, де ми їдемо, нема дичини.

Коло першої години снігова поверхня так відтала, що лижви провалювалися; о другій годині навіть перетинки не помагали. Розташувалися на одпочинок і вперше попоїли. Смок оглянув запаси їжі. Мак-Кен понапихав у свою торбину стільки шкурок чорнобурих лисиць, що для м'яса ледве лишалося місця.

— Запевняю вас, я не знав, що вони займуть так багато місця, — виправдувався він. — Я клав їх поночі. Зате вони коштують добрі гроші. А маючи зброю, ми вдосталь здобудемо дичини.

— Вовки б тебе з'їли, — зловісно сказав Смок, а очі Лабіскві гнівно спалахнули.

Удвох вони розрахували, що їжі вистачить на місяць, якщо бути ощадними і не давати волі своєму апетитові. Смок поділив усе на три частини, бо цього домагалася Лабіскві, яка теж хотіла нести вантаж.

На другий день струмок вивів їх на широку полонину, і вони, раз у раз провалюючись, щасливо досягли твердого перевалу.

— Ще десять хвилин, і ми не змогли б перейти полонини, — сказав Смок, коли спинилися перепочити. — Ми, мабуть, піднялися на тисячу футів.

Але Лабіскві мовчки показала на розлогу долину. Поміж рідкими деревами маячіло п'ять темних плям, що ледве рухалися.

— Хлопці! — сказала вона.

— Вони провалюються по пояс, — зауважив Смок. — Сьогодні нізащо не злізуть сюди. Ми ще втечемо. Ходімо, Мак-Кене. Та ширше ступайте. Їсти не будемо, аж поки несила буде йти.

Мак-Кен зітхнув, у нього в кишені не було вже сала, і він уперто брів позаду.

Так вони йшли, не провалюючись, аж до третьої години і за цей час добилися туди, де падала тінь від гори, і сніг уже знову підмерзав. Лише раз вони спинилися, вийняли відібране у Мак-Кена сало і з'їли його на ходу. М'ясо дуже промерзло, і його можна було б їсти, тільки потримавши на вогні. А сало кришилось у роті і хоч трохи заспокоювало шлунок.

О дев'ятій годині, коли після довгого присмерку небо облягла густа темрява, вони отаборилися серед купки маленьких сосен. Мак-Кен безпорадно пхикав. Денний перехід всіх дуже потомив, а він, крім того, незважаючи на свій дев'ятирічний досвід, їв по дорозі сніг і тепер мучився, бо пекло в роті.

Лабіскві була невтомна. Смок дивувався з її життєздатності й витривалості. Її веселість не була робленою. Завжди у неї була посмішка на вустах, а її рука пестливо затримувалась, коли їй траплялося торкнутись до нього.

Вночі повіяв вітер і випав сніг. Вдень їх сліпила хуртовина, і тому вони не помітили струмка, де шлях завертав до західного перевалу. Більше двох день вони блукали, і за ці два дні весна знов змінилася зимою.

— Хлопці загубили наш слід, одпочинемо день, — прохав Мак-Кен.

Але цього не можна було робити. Смок і Лабіскві розуміли всю небезпеку свого становища. Вони заблудили серед високих гір, де не було жодної дичини і навіть сліду її. День у день вони бачили ті самі, неначе викуті з заліза, краєвиди, плуталися в лабіринті ущелин і долин, що зрідка виходили на захід. Опинившись у такій ущелині, вони могли йти тільки нею, не питаючи, куди вона їх виведе, бо суворі шпилі і гірські пасма обабіч були неприступні й недосяжні.

Страшні зусилля й холод виснажували їх, проте вони зменшили свою пайку. Одного разу вночі Смок прокинувся від якогось шурхоту. Він виразно чув зітхання й хрипіння там, де лежав Мак-Кен. Роздмухавши вогонь, він побачив Лабіскві, що тримала за горлянку ірландця й силкувалася витягти йому з рота шмат м'яса. Раптом її рука опустилася, і в ній блиснув кинджал.

— Лабіскві! — гукнув Смок.

Рука завагалася.

— Не треба, — сказав він, підходячи до неї.

Вона аж трусилася від гніву, але рука, по деякому ваганню, опустилася. Лабіскві наче боялася, що не стримає себе, і тому пішла до вогню й почала підкидати дрова. Мак-Кен сів. Він стогнав, наляканий, але й розлючений.

— Де ви взяли м'ясо? — спитав Смок.

— Обшукай його, — сказала Лабіскві.

Це були перші слова, що вона промовила, і від гніву голос її тремтів.

Мак-Кен пручався, але Смок взяв його міцно й обшукав. З-під пахви в нього він витяг шматок м'яса: Мак-Кен одігрівав його своїм теплом. Тут вигук Лабіскві примусив Смока озирнутися. Вона кинулась до клунка

Мак-Кена й розв'язала його. Замість м'яса звідти посипався мох та всілякий непотріб, що його він напхав, аби надати мішкові звичайного вигляду.

Знову рука Лабіскві схопилася за кинджал, і дівчина кинулася до злочинця. Та Смок спинив її. Вона скорилася, плачучи від безсилої люті.

— О, любий, не в їжі справа! — бідкалась вона. — Він їсть тебе… Жере твоє життя!

— Ще поживемо, — заспокоював Смок. — Тепер він нестиме борошно. Сирим його він не їстиме, а як спробує, то я сам уб'ю його.

Він пригорнув її.

— Серденько моє, вбивати — то чоловіча справа. Жінки не вбивають.

— Невже ти перестанеш любити мене, коли я уб'ю цього собаку? — спитала вона здивовано.

— Любитиму, але менш, — ухилився Смок.

Вона покірно зітхнула.

— Гаразд. Я не вбиватиму його.

Хлопці невпинно гналися за ними. Передбачаючи, якої дороги мусять триматися втікачі, а також добре орієнтуючись на місцевості, вони щоразу потрапляли на їхній слід. Коли падав сніг, Смок і Лабіскві міняли напрямок, зненацька йдучи на схід, тоді як кращий шлях провадив на південь або на захід; минаючи низькі перевали, вони навмисне дерлися на вищі. Проте ніяк не могли спекатися погоні. Іноді вигравали кілька день, але за якийсь час хлопці знову з'являлися в далині. Скільки минуло днів, ночей, коли вони спочивали, скільки разів знімалась віхола, Смок вже й лік загубив. Серед якоїсь дикої, божевільної фантасмагорії страждань і боротьби вони з Лабіскві йшли все далі, а Мак-Кен, що весь час затримував їх з тої чи іншої причини, плентався десь позаду. Вони йшли темними ущелинами з такими стрімкими кручами, що навіть сніг на них не тримався; а то переходили крижаними долинами по замерзлих озерах. Отаборювались вище смуги лісів, не розкладаючи багаття; м'ясо, щоб можна було їсти, відігрівали теплом свого тіла. І незважаючи на це, Лабіскві завжди була бадьора, весела і тільки на Мак-Кена дивилася без усміху. Ніщо не могло затьмарити її кохання до Смока.

Наче та кішка, пильнувала вона за розподілом убогої їжі, і Смок бачив, як ненавиділа Мак-Кена, коли той починав ворушити щелепами.

Якось Лабіскві взялася ділити їжу, і одразу ж Мак-Кен вибухнув диким протестом. Не тільки йому, але й собі вона поклала менше, ніж Смокові. Після цього Смок ділив м'ясо сам. Якось уранці, після сніжної ночі, їх захопила невеличка лавина і скинула на сто ярдів з гори. Вони щасливо вибралися з неї, тільки Мак-Кен загубив клунка з борошном. Другий обвал поховав клунка назавжди. Після того, хоч лихо скоїлося не з вини Мак-Кена, Лабіскві ні разу й не глянула на нього, і Смок розумів, що вона боялася свого гніву.

Настав перший. погожий ранок: в небі ясна блакить і сонячне сяйво на снігу. Дорога йшла довгим схилом, й вони волоклися, наче примари в царстві мерців. Навколо панував непорушний, холодний спокій. Далекі шпилі, що прикрашали хребет Скелястих гір, виднілись так виразно, наче були не далі як за п'ять миль.

• Предыдущая
• 52/55
• Следующая